Моя рідна вулиця Московська вельми неспокійна у криміногенному плані...
Сергій БОРТНІКОВ
Моя рідна вулиця Московська вельми неспокійна у криміногенному плані.
Тут постійно щось трапляється: то наркомани черговий притон відкриють, то алкаші нап’ються отрути… Я вже не кажу про ДТП. Перехрестя біля нашої оселі - зачароване. Іноді пошкоджені транспортні засоби навіть “залітають” у мій город. А один особливо “гоноровий” лихач якось взагалі протаранив вантажівкою стіну сусідського будинку. Початок таким аномаліям поклало вбивство Надії Болби ще 27 березня 1978 року. Ця молода панянка вдень працювала, а ввечері навчалася в інституті. Вихована у християнській родині, вона мала репутацію нерозбещеної особи. Дорога додому пролягала через залізничну колію. Того вечора просто на рейках Надія зіштовхнулася з невисоким чорнявим хлопцем. Він вихопив ніж і наказав роздягатися. - Вгамуйся, брудний чучмек! – рішуче кинула студентка і цим лише розлютила нападника. Садист завдав їй декілька ножових поранень і почав душити. Коли раптом приспіла подруга Болби… Злочинець втік, але спасти Надю не вдалося. Згодом експерти встановлять, що смерть дівчини настала через механічну асфіксію (задушення). Хто ж посягнув на її життя і честь? У першу чергу вони взялися за коло знайомих потерпілої, та швидко зрозуміли, що це нічого не дасть. Відтак почали аналізувати “заяви трудящих”. І невдовзі натрапили на декілька схожих випадків: жінки повідомляли в органи про “залицяння” невисокого молодого хлопця кавказької національності, котрий, погрожуючи ножем, наказував роздягатися. В інтимну близькість він не вступав. Може, просто не міг? Потримається за статеві органи – і все. Лише одна дама отримала дві легкі колоті рани у горло… Згодом оперативники встановили, що насправді таких злочинів у Луцьку було набагато більше, ніж зареєстровано. Щоб не псувати репутацію, деякі жертви сексуального психопата вирішили не звертатися в міліцію... Міг саме цей збоченець здійснити напад на Болбу? Міг! Незабаром нишпорки впевнилися у правильності свого припущення. З’ясувавши, що приблизно у той же час, коли було скоєно вбивство, залізницею мав рухатися товарний потяг, вони розшукали й допитали його машиніста. Той повідомив, що 27 березня став свідком боротьби між дівчиною у червоному пальто і невисоким юнаком неслов’янської зовнішності, одягнутим у спортивний костюм, зверху якого був накинутий чи то піджак, чи то легка куртка. Трагедія трапилася зовсім поруч з колією, підозрілу парочку вихопило з темряви світло потужного прожектора, тому він так добре запам’ятав зовнішність нападника. Це співпало зі свідченнями декотрих жертв злочинця, які стверджували, що одяг на ньому був ніби з чужого плеча. Заступник начальника обласного УВС Олег Степанович Гоцький припустив, що той може виявитися солдатом строкової служби... Невдовзі ця версія знайде своє підтвердження. А поки що... І вдень, і вночі Луцьком блукали правоохоронці, переодягнуті у жіноче вбрання. - Один був так схожий на дівчину, що до нього почали залицятися чоловіки! – сміється О. Буряк. – Але спіймати злочинця на “живця” нам не вдалося... І тоді на допомогу прийшов Його Величність випадок. У місті відбувалися якісь святкові заходи. Чи то до 1 Травня, чи то до Дня Перемоги - вже й не пам’ятаю. Коли раптом одна з потерпілих, котра входила до складу оперативно-пошукової групи, упізнала покидька серед військовиків, що брали участь в урочистостях... На жаль, вона, як і більшість її ровесниць, зовсім не розумілася на військовій символіці і не змогла визначити за погонами, у якому роді військ служив її кривдник. Довелося закидати “агентів” в усі військові частини. А їх у Луцьку тоді було чимало. Авіатори, прикордонники, «вевешники»... Потерпілих переодягали у білі халати і під виглядом медсестер у супроводі справжніх лікарів змушували виявляти різноманітні захворювання серед особового складу. Таким чином й вийшли на Кукулієва В’ячеслава Ісаковича, котрий проходив службу у... спецроті МВС. Та ще й возив її командира! (Постарався батько, який у ті часи займав пост заступника міністра внутрішніх справ якоїсь кавказької автономії!) Отже часу для “неформального спілкування” з дівчатами у хлопця було достатньо. Особливо - вночі. Передбачаючи можливі ускладнення у відносинах з військовим відомством, Солов’юк з Буряком пішли на тактичну хитрість: зачинили В’ячеслава у камері і тримали там, допоки не зібрали неспростовні докази його вини. Їхні дії були вчасними - військове командування, захищаючи пресловуту “честь мундира”, спробувало здійняти галас, погрожувало міліціонерам всілякими неприємностями, але потяг, як то кажуть, вже пішов: Кукулієв зізнався у вчиненні розпутних дій. Втім, він не дуже-то й пручався... І навіть висловлював обурення: - Я - тат, гірський єврей! Невже мене посадять через якихось жінок?! Та коли В’ячеславу нагадали, що на його сумлінні ще й вбивство, він емоційно відкинув звинувачення: - Так, я нападав на дівчат з метою задоволення сексуальних потреб, але нікого не різав і не бив! Одначе доказів проти нього вже зібрали достатньо. Навіть знайшли у шині автомобіля цивільний піджак, на якому виявили ледь помітні сліди крові. Експерт Є.Г.Гінзбург змогла визначити її групову й видову приналежність. За всіма показниками це могла бути кров Н.Болби... Припертий до стіни, горянин зізнався: - Не треба було обзивати мене брудним чучмеком. Інших я ж не зачіпав! З Кукулієвим ще проводили оперативні заходи, а родичі потерпілої вже брали в облогу приміщення УВС, звинувачуючи оперативно-слідчу групу у бездіяльності. Тодішній керівник обласного карного розшуку Григорій Григорович Ліпич розумів обурення людей, співчував їхньому горю, але після того, як один з них кинув йому у вічі: “Та у вас червоні очі! Пили всеньку ніч, а не працювали!” — не витримав: - Я вже два місяці не сплю! І ніхто з моїх підлеглих не висипається! Й досі у його голосі бринить образа, коли він згадує той випадок... Збагнувши, що настав час для щиросердного зізнання, Кукулієв погодився уточнити обставини скоєного ним вбивства на місці злочину. Це за КПК називається “відтворенням обстановки й обставин події”. Батькам Надії нічого не повідомляли, але ті якимсь чином довідалися про наступну акцію і, зібравши братів по вірі, рушили до колії. Охоронний загін, який складався з працівників міліції у цивільному, не встояв перед натовпом. Злочинця і осіб, що супроводжували його, закидали камінням... Попри інцидент правоохоронці змогли знайти головне: знаряддя злочину - ніж. Після чого поспіхом забралися геть. Готові матеріали у справі Кукулієва передали військовій прокуратурі, та довела їх до “кондиції” і спрямувала до суду. У ті роки органи юстиції м’якістю не відзначалися. Військовий трибунал ПрикВО очікувано швидко виніс вбивці справедливий вирок - розстріл.
