«Коли не могла ходити, Саша носив мене на руках» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.95 € 30.40
«Коли не могла ходити, Саша носив мене на руках»

За 10 років подружнього життя їхні почуття ще більше зміцніли.

Фото з фейсбук-сторінки Юлії ГРЕБЕНЮК.

«Коли не могла ходити, Саша носив мене на руках»

Вони познайомилися у Волинській обласній інфекційній лікарні, де лучанка Юлія Гребенюк намагалася врятуватися від гепатиту С. Тендітна молода жінка, гартована багатьма бідами, хворобами, зуміла перемогти їх, бо у важкі хвилини коханий завжди був поруч

Шукала розради на дискотеках і в наркопритонах

З нашою героїнею ми зустрілися кілька років тому під час профілактично–просвітницької акції «Гепатит С — ​виліковний», яка проходила на Театральному майдані в Луцьку. На сцену Юля вийшла без сумніву й остраху. Була готова щиро й відверто поділитися своїм досвідом, аби вселити впевненість у тих, хто опустив руки, довідавшись, що гепатит С вимагає дуже дороговартісного, важкого і довготривалого лікування.

— Я почала рятуватися, коли хвороба вже висмоктала з мене всі сили, вразила не тільки печінку, а й шлунок, нирки, підшлункову. Вірусне навантаження було дуже велике. Стан мій щораз погіршувався, падала з ніг. І все ж я одужала. Просто необхідно вірити, боротися і знати, що в Бога для кожного з нас є план порятунку, — ​говорила Юля.

Це їй колись сказав батько, який, помираючи від раку горла, в останні дні свого життя взяв до рук Біблію. І вперше за багато років йому схотілося пригорнути до грудей доньку, захистити, заспокоїти добрим словом.

А Юлю й справді тоді вже потрібно було рятувати. З 12 років вона завжди почувалася стомленою, розбитою, млявою, пригніченою. Підозрює, що вже тоді страждала від гепатиту С. Але у той час про цю недугу навіть лікарі знали мало, та ніхто й не обстежував дівчинку. Батько пиячив, від спиртного ставав агресивним, тож мати з доньками часто мусили тікати з хати або ховати синці на тілі.

— Підлітком я ледь не вчинила найважчий гріх — ​вирішила накласти на себе руки. Пам’ятаю, у передсмертній записці написала, щоб тата не було на моїх похоронах, а сама наковталася маминих таблеток від тиску. Лікарі в реанімації, як потім розповідали рідні, сказали: «Моліться. При такому отруєнні шансів вижити дуже мало», — ​щиро, як на сповіді, говорить Юля.

Просто необхідно вірити, боротися і знати, що в Бога для кожного з нас є план порятунку.

Тоді вона не знала, що постійне відчуття тягаря на серці, зашморг туги, болю, тривоги — ​це депресія, і що вона вимагає лікування. Намагалася втекти від гнітючої домашньої атмосфери, шукала друзів на дискотеках і у підворітнях, пробувала гасити біль спиртним і курінням, але ставало ще гірше.

В один із днів, коли почувалася зовсім зле, пішла на сусідню вулицю в рідних Ківерцях, де торгували наркотиками. Господарі наркопритону спробували «відфутболити» дівчину, зовсім же дрібнота. Але за якийсь час Юля стала їхнім постійним клієнтом.

Організм хворої здався дуже швидко. Дівчина танула на очах. Батько, довідавшись, що Юля — ​наркоманка, заплакав. Знав, йому із злоякісною пухлиною жити недовго, мав усього 45. Але як змиритися, що і його дитина — ​за крок до могили?

— Коли помирала від зараження крові, горіла від високої температури і бачила вже передсмертні галюцинації, то шепотіла потрісканими губами: «Боже, врятуй. Обіцяю, що стану іншою». І сталося диво — ​жар спав, мені полегшало. То ж коли змогла піднятися з ліжка — ​поїхала до Луцька шукати реабілітаційний центр віруючих, — ​згадує жінка.

Гепатит «допоміг» знайти чоловіка

Про те, що у таких центрах наркозалежні звільняються від згубної пристрасті, довідалася, коли вкотре лікувалася у наркодиспансері. Худеньку, хворобливу Юлю там шкодували, але допомогти їй не могли. У дівчини на той час був уже цілий букет недуг. Зверталася у різні медичні заклади. Тоді ж у Юлі й діагностували гепатит С.

Інфекціоніст, ознайомившись із результатом аналізів, очевидно, вирішив, що такій доходязі вже нічим не зарадиш. Не став пояснювати, що це за недуга, яких витрат вимагає лікування. А хвора не особливо й допитувалася.

Лише через 5 років, коли приступи болю в животі стали нестерпними, терапевт Степан Миколайович Жук наполіг, щоб Юля пройшла обстеження на визначення генотипу гепатиту С, рівня вірусного навантаження. Повірити, що вдасться видряпатися, дівчині було складно: хвороба давно руйнувала її організм. А головне, необхідні препарати коштували тоді мінімум 10 тисяч доларів — ​захмарну для простої сім’ї суму.

— У реабілітаційному центрі церкви «Фіміам», лікуючи душу молитвами, читанням Біблії, спілкуванням із духовними наставниками, я змогла позбутися наркозалежності, — ​із вдячністю розповідала Юлія. — ​На той час працювала нянею, винаймала кімнату, за яку віддавала майже всю зарплату, і не уявляла, де візьму гроші на дороговартісні ліки.

Із Сашею вони зустрілися в коридорі обласної інфекційної лікарні й обоє відчули ту невловиму іскру, яка згодом запалила в серцях вогонь любові. У хлопця діагностували гепатит В, наступного дня йому стало гірше, він потрапив до реанімації. А Юля піймала себе на тому, що тривожиться за нового знайомого, як за близьку людину. І коли криза минула, обоє шукали можливість побачитися, підбадьорювали один одного, спілкувалися.

— Мені порадили їхати в клініку Інституту епідеміології та інфекційних хвороб у Києві. Два місяці столичні спеціалісти готували мій організм до противірусної терапії, адже я була дуже ослабленою. Десять років тому в Україні не було таких препаратів, які є зараз. Я важко переносила курс лікування, буквально помирала від тих таблеток. Але терпіла, бо тепер мала задля кого жити. А Саша, який тоді працював на будівництві, після роботи щодня приїжджав до мене, щоб підтримати, втішити, порадувати, — ​стає теплішим, ніжнішим голос Юлії.

Гроші на ліки їй збирали у церкві. Та нерідко пожертв бракувало, щоб розрахуватися за замовлені препарати. Не знаючи, як вийти зі становища, дівчина ставала на коліна й молилася — ​і допомога надходила іноді зовсім неочікувано, від незнайомих людей. Разом із Сашею вони вишукували в інтернеті інформацію про нові методи лікування гепатиту С, цікавилися досвідом інших хворих, а ще — ​однаково гаряче мріяли, що після закінчення курсу терапії одружаться.

— Пів року важкої «хімії» — ​і я злягла. Показники крові стали критично поганими. Боялася, що лікарі відправлять додому помирати. Але, дякувати Богу, професор вирішив: «Дамо тобі ще один шанс, оклигаєш — ​продовжимо терапію». Бувало, Саша майже носив мене на руках, бо самостійно ходити не мала сили. Знаю, що йому говорили: «Чи здорових дівчат бракує? Нащо тобі такий клопіт?». А він відповідав: «Скільки б Юлі не судилося жити, якою б вона не була — ​я хочу одружитися тільки з нею», — ​крізь сльози усміхається наша співрозмовниця.

Її історія, як у казці, має щасливе продовження. Вони таки побралися із Сашею. Юля стверджує, що 10 років подружнього життя тільки зміцнили їхні почуття.

Вони спільно раділи добрим результатам лікування Юлі, новосіллю у власній квартирі. У них є донька, яку подружжя вдочерило. Юлія Гребенюк успішно опановує мистецтво фотографії, пробує себе як режисер, створює відеофільми. А ще — ​намагається допомагати іншим людям. Бо знає ціну такої підтримки.

Оксана КРАВЧЕНКО


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.