За день перед тим, коли я отримав цього листа для розгляду та перевірки на місці, зателефонувала якась жінка. Почавши з кількох компліментарних фраз, сказала, що є мешканкою Вільхівки, попросила приїхати та допомогти «навести порядок»...
За день перед тим, коли я отримав цього листа для розгляду та перевірки на місці, зателефонувала якась жінка. Почавши з кількох компліментарних фраз, сказала, що є мешканкою Вільхівки, попросила приїхати та допомогти «навести порядок».
Петро БОЯРЧУК
Розповіла: – На колишньому колгоспному ставкові розтанула крига і стало видно, що повно риби загинуло. Все через те, що голова теперішнього сільгосппідприємства Григорій Шеремета навіть із селянами не порадився, здав ставка в оренду Олександрові Кривкові, а той за ставком не доглянув і риба зимою вимерла від задухи. Стільки наших грошей з нею пропало, а доярки без зарплати вже третій місяць! Коли ж я, занотувавши почуте, попросив співрозмовницю назватися, вона, як то кажуть, зам’ялась. І тоді я попросив її назватися „не для газети, а виключно для мене”. Пояснив: у журналістській практиці не раз є так, що справжнє ім’я та прізвище людини, котра звернулася до редакції, для ширшого загалу на її прохання лишаються в таємниці. Тим паче, що закону, котрий анонімні скарги перевіряти не зобов’язує, досі теж ніхто не відмінив. Вислухавши, моя співбесідниця сказала: „Ну то запишіть – Войтович Валентина Валеріївна.” Я вже міркував, як би то скоріше побувати у Вільхівці. Але наступного дня вже читав листа, що його одержала редакція з тієї ж Вільхівки. Після компліментарної фрази, висловленої цього разу на адресу газети, в ньо му, зокрема, вказувалось: „Звертаємось (лист цитується зі скороченнями. – П.Б.) в час безладдя і безвладдя, бо несила терпіти сьогодні і ще на 5 наступних літ... У Вільхівці люди обурені і обдурені. Їх обдурила стара влада...” Далі йшлося про те, що сільський голова Роман Ковалюк, якого обрано сільським головою „уже на 4-й тур”, начебто „покупляв голоси”, що голова місцевого приватно-орендного підприємства Григорій Шеремета „виявився хорошим агітатором” і начебто тиснув на працівників ферми та механізаторів, аби голосували, як йому вигідно, що ставок продали, а в квітні з-під льоду — риба вверх животом, що акти на землю одержали тільки родичі працівників сільської ради і контори, що довкруг села – смітники, що... Як то кажуть, і так далі, і тому подібне. „А в районі які керівники?! – волало з листа гнівне запитання. – І вони теж – на 5 років?!” У цьому зв’язку дотеклось, як то кажуть, і авторові, котрий в опублікованій „Волинню” 28 січня нинішнього року статті „Чим вимірюється авторитет влади”, усе ж „висвітлив” щось начебто „поверхово, недостатньо і невідкрито”. Заінтригований таким зауваженням, я перегорнув сторінку листа, аби побачити, від кого він, і несподівано для себе прочитав: „Войтович В.В.” Виходило, — „рецензувала” мою роботу та сама „Войтович Валентина Валеріївна”, з котрою мав компліментарно-люб’язну телефонну розмову напередодні і котра ледве наважилася назвати своє правдиве, як запевняла, прізвище! Чому ж вагалася, якщо перед тим назвала його в листі до редакції? Пам’ятаючи, як нібито щиро звучав у слухавці голос моєї співрозмовниці, подумав: мабуть, хтось від чесного її імені намагається вести з газетою нечесну гру. Відтак, аби це з’ясувати, і зателефонував до Вільхівської сільської ради, запитавши в її секретаря Галини Проць, де живе у селі та працює Войтович Валентина Валеріївна. Відповідь була вже й зовсім несподіваною. „Такої у нас нема”, — сказала пані Галина. Потім з кимось, чути було, переговорила, попросила мене хвилинку почекати, доки подивиться у якісь списки, і повторила: “Нема такої в нашому селі”. Стало зрозуміло: повіривши телефонній співрозмовниці, я дався себе обдурити. І що хтось, маючи свої міркування щодо журналістів загалом та автора зокрема, вирішив використати їх, наче той інструмент, на свій хитромудрий розум. „Що ж, — подумав, — люди, котрим дійсно „несила терпіти”, до подібної фальші не вдаватимуться». А на душі стало якось прикро і боляче. Не за себе, а за тих наших сільських «хитрунів», котрі ніяк не можуть усвідомити, що ніхто і ніколи ще не мав справедливості, обдурюючи та криючись з особистих інтересів перед тими, з чиєю поміччю цю справедливість сподівався отримати. І що на виборах легко купуються зі своїми голосами насамперед ті, хто звик продаватись. Чи то за вельми привабливу обіцянку, чи за продовольчі пайки та „конверти”. Тому, врешті, і опиняються найчастіше вони в ситуації, про яку український селянський гумор говорить: „Наш батько самі себе перехитрували...”
