Вони і сьогодні влаштовують собі побачення, наприклад, у затишному кафе.
Коханню будь-який зріст підвладний!
Ліна і Володимир Марущаки із села Лішня Демидівського району, що на Рівненщині, — пара, яка зустрілася за не зовсім звичних обставин. Вони ще й зростом своїм вирізняються з–поміж інших: жінка значно вища за чоловіка. Хоч, як самі кажуть, на це вони ніколи не зважали, бо головне — їхнє кохання
Помилився телефонним номером і… знайшов її
26 січня 2005 року — дата знайомства хлопця з Тернопільської області і дівчини з Рівненщини.
— З дев’ятнадцяти літ їздив я на заробітки у Польщу. І у своєму селі Говилів Теребовлянського району з’являвся не часто, — розповідає Володимир. — І ось був якраз вдома. Скориставшись перепочинком, пішов на дискотеку. На танцях познайомився з дівчиною. Наступного дня вирішив їй подзвонити. Але виявилося, що однієї цифри у номері, записаному в моїй мобілці, не вистачає. Почав експериментувати: підставив навмання останню цифру «3», але почув чоловічий голос і виключив телефон. Та не заспокоївся — цифру «5» замість «згубленої» набрав. Відгукнулась, як я вже потім дізнався, Ліна. Зрозумів, що голос не тієї дівчини з дискотеки, і знову виключився…
Але за декілька хвилин зацікавленість перемогла і Володимир послав есемеску: «Привіт! Ти хто? Пиши англійською» (в його телефоні не було українського алфавіту). Ліна зрозуміла це, але як дівчина гордовита і така, що за словом у кишеню не полізе, відповіла запитанням: «А тобі що — українською не доходить?» Так почалось їхнє телефонне листування. Зовсім скоро на прохання Володимира обмінялись адресами. Якогось дня Ліна почула три заповітні слова: «Я тебе люблю».
В обох були наречені-іноземці, але враз усе кардинально змінилося
Те, що Володимир і Ліна познайомилися по–особливому, — це ще не все неординарне у цієї пари. Справа в тому, що зріст Ліни — 190 сантиметрів. Вона значно вища за Володимира. І, описуючи себе в есемесках, занижувала зріст на 7 сантиметрів. А майбутній чоловік, як виявиться, навпаки — додавав декілька.
Заочно одне про одного знали вже багато. Володимир розповів Ліні, що у нього у Польщі є дівчина, з якою мав намір одружитись. І Ліна не робила секрету з того, що в Німеччині, куди їздила на заробітки, у неї був хлопець. Незважаючи на це, їм хотілося зустрітися. Хоч, як зараз кажуть, і не вірилося, що це здійсниться. І коли в черговий раз Володимир поїхав у Польщу, то пообіцяв, що як тільки повернеться, то приїде до Ліни. Про потенційну наречену за Бугом вже думки у нього не було. Хоч колись вважав це хорошим варіантом — одружитись і залишитися за кордоном. Так само і Ліна на дзвінки нареченого–іноземця сказала: «Маркус, вибач. Я не можу пояснити чому, але більше ми не будемо спілкуватися». А вже ж він знайомив її з батьками, представивши як наречену…
Про свої на той час заочні стосунки подружжя каже: в їхньому житті щось таке сталося, що словами не передати. Одне слово — це було кохання. Володя, як і пообіцяв, повернувшись із Польщі додому, на другий же день приїхав у Лішню. 8 червня вони зустрілися.
— Побув три дні він у мене, — розповідає жінка, — і випровадила я його на Тернопільщину. А він, як здалося мені, говорив і ніби щось не договорював: «Ну все, — думаю, — певно, побачив, що я вища зростом і вже й не зателефонує більш». Але ні — подзвонив ще з дороги.
Описуючи себе в есемесках, занижувала зріст на 7 сантиметрів. А майбутній чоловік, як виявиться, навпаки — додавав декілька.
Так минуло літо. На тиждень приїжджав Володимир у Лішню і повертався додому. Це затягнулося майже до кінця серпня. 28 числа, на першу Пречисту, — празник у Лішні. Каже йому Ліна в телефонній розмові: «Приїжджай, у нас у селі престольний празник». А бабуся Ліни, яка сиділа на подвір’ї і чула цю розмову, сказала: «Ну то що вже він буде туди–сюди мотатися. Хай бере свої лахи і перебирається в Лішню». Ліна, сміючись, передала йому ці слова. А коли зустріла Володимира, то побачила, що він — з двома сумками. «Все, я вже приїхав», — сказав.
20 листопада у них було весілля. До Пилипівки встигли відгуляти.
Ліна вдячна чоловікові, що прийняв такою, якою вона є
Жінка пригадує, що з дитинства помічала свій незвичний зріст.
— Уже в четвертому класі я була вища за всіх. І то на цілу голову, — каже Ліна. — Мені поставили діагноз «синдром Марфана». Правда, він ще був під знаком питання. Може, тому батьки якось і не звернули на це уваги. Через роки я сама знайшла медичну картку, де й побачила запис про свою хворобу. У мене змалку були довгі руки, довгі ноги. Я все думала, що ж це таке? Комплексувала дуже. Адже з мене сміялися — діти ж жорстокі бувають. Дуже вдячна Володі, який мене прийняв такою, якою я є, — не такою, як усі.
До речі, вперше зустрівшись, вони навіть не звернули уваги на різницю у зрості. Звичайно, ще до весілля Ліна розповіла чоловікові про свій «синдром Марфана», ще не знаючи, що у зв’язку з недугою доведеться пройти через багато випробувань. Найперше — це поява на світ синочка, якого Станіславом назвали. «Вам не можна народжувати», — сказали лікарі у Рівному, куди її направили з Демидівки. Але то вже був восьмий місяць вагітності. Одне слово, застереження виявилось запізнілим. Коли настали пологи, то жінці робили кесарів розтин, оскільки їй протипоказані будь–які зусилля. А Володя стояв під родильним залом і молився за Ліну, бо дуже боявся за її здоров’я. Просив у Бога, щоб усе закінчилося благополучно.
«Синдром Марфана» — це генетичне захворювання сполучної тканини, яке характеризується диспропорційними довгими кінцівками, тонкими худими пальцями, тонкою статурою та наявністю серцево–судинних вад. Про все це Ліна знала. Після пологів хвороба особливо прогресувала. Жінка буквально задихалася. По два–три рази на тиждень доводилося викликати «швидку». Подружжя почало їздити у Київ — в Інститут серцево–судинної хірургії імені Амосова. Вже й із заробітками чоловікові довелося на якийсь час попрощатися, бо ж не було як покинути вдома дружину і сина.
А три роки тому Ліна перенесла у тому ж інституті дуже складну операцію. Ніхто з лікарів не давав гарантії з приводу того, наскільки успішною вона буде. Ліна пригадує слова, сказані їй хірургом Леонідом Ситарем: «Усе залежить від твоєї жаги до життя». А жага ця була неймовірна. Вона розповідає:
— Три дні після операції я була в реанімації. Туди Володю не пускали. І ось мене вже везуть у палату на інвалідному візку — я вся у простирадлах, знесилена. Ніколи не забуду, як Володя біг до мене. Не треба було ніяких слів — все читалося в його очах. То була радість, яку можна передати словами: «Я знав, я вірив, що все буде добре. Я тебе люблю». У відділенні треба було ходити в бахилах і халаті. Володя цього нічого не мав. Він просто біг до мене. Санітарки побачили, але навіть зауваження йому не зробили. Навпаки, розділили мою радість: «Дивися, він тебе дочекався!»
… Після почутого вже зайвим було запитання, чи не шкодує Володимир, що свого часу «загубилась» одна цифрочка телефонного номера і помилково натрапив на свою Ліну. Подружжя від Бога не втомлюється говорити одне одному про свою любов.
