Чемпіонка із Замшан свої перемоги присвячує чоловікові - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.05 € 34.01
Чемпіонка із Замшан свої перемоги присвячує чоловікові

У Європі — добре, а вдома біля чоловіка — краще.

Фото volyn.com.ua.

Чемпіонка із Замшан свої перемоги присвячує чоловікові

Недугам наперекір Марина і Володимир Мажули — ​візочники, але інвалідність не змогла ув’язнити їх у чотирьох стінах, не завадила розкрити здібності й проявити себе. У Ратнівському районі, що на Волині, це подружжя справедливо називають найспортивнішим

«Коли знаєш, що вдома за тебе вболівають, сил додається»

У березні 2017 року Марина Мажула, жителька віддаленого поліського села, вперше сіла за весла, а нині вона дворазова чемпіонка світу з параканое, майстер спорту міжнародного класу, її ім’я — ​в переліку видатних представників паралімпійських і дефлімпійських видів спорту, яким призначено стипендію Президента України.

Комусь видасться: успіх прийшов швидко і легко. А насправді золоті медалі коштували великої праці, наполегливості, мужності й cамовідданості. Пригадую, як після перших перемог нашої землячки на відповідальних змаганнях ми приїхали у Замшани Ратнівського району привітати її.

— У Марини така вдача, що вона викладається повністю, аби досягти поставленої мети. Місяцями не бачить сім’ї, тренується і в дощ, і в холод, себе не шкодує, — ​непокоївся за здоров’я дружини Володя.

— Це, навпаки, допомагає мені краще почуватися. Руки, плечі — ​сильні, бо ж я на візку завжди гасала, випробовувала свої можливості у різних видах спорту. Спочатку спробувала займатися академічним веслуванням. Але, очевидно, сама доля пересадила мене в каное. На першому ж тренуванні не втримала рівноваги, шубовснула у холодну воду, в якій ще плавали крижинки. Але я здаватися не звикла. Багато працювала, старалася — ​і потрапила у збірну. Як же було відмовитися від такого шансу?! — ​казала Марина.

У Замшанах нашу чемпіонку тепер застати важко. То на зборах, то на чергових змаганнях. Тільки по телефону вдавалося часом поспілкуватися. Але коли стало відомо, що пандемія коронавірусної інфекції внесла корективи у спортивне життя світу й літні Паралімпійські ігри, які мали проходити в Японії цього року, не відбудуться, відразу подумала про Марину Мажулу. Наскільки ж їй було боляче і прикро почути таку новину! Адже стільки труду вкладено у підготовку до цих відповідальних змагань!

Але спортсменка продовжує наполегливо тренуватися, щоб підтримувати належну форму. Якось запитала її, кому найбільше завдячує своїми успіхами. Відповіла, не роздумуючи:

— Звичайно, чоловікові, який мене у всьому підтримує. Коли знаєш, що вдома за тебе вболівають, тоді на відповідальних змаганнях сил додається, стає легше, спокійніше на серці, почуваєшся впевненішою у собі.

Володимир завзяття дружини сприймає з розумінням. Він і сам не з тих, хто здається. Незважаючи на серйозні проблеми зі здоров’ям, намагається бути при ділі, допомагати іншим.

— Напевне, сидіти вдома «на печі» було б легше. Тому дехто із молодих людей з інвалідністю не проявляє бажання жити активно. Маємо в районі свою громадську організацію, я є заступником голови, прагнемо залучати хлопців і дівчат із порушеннями опорно–рухового апарату до різних спортивних змагань. Не всі погоджуються, бо це ж потрібно пролити немало поту. А держава сьогодні підтримує інвалідний спорт, заохочує ним займатися. Є багато чудових тренерів, фахівців, які розвивають таланти молодих. Маріша своїм прикладом довела, як багато можна досягти, коли докласти зусиль. До того ж спорт дав дружині змогу побувати в багатьох країнах, побачити світ.

На столику в коридорі їхньої оселі помічаємо набір м’ячів для гри в бочо. Це вже захоплення Володі. Зізнається, колись їхав на змагання до Одеси, тільки–но виписавшись із лікарні. Мама плакала: «Ти ж ледь живий…». А він пояснював: «Там я «підзаряджаюсь» енергією, оптимізмом, позитивними емоціями. Є хлопці, які ні руками, ні ногами не можуть поворухнути, беруть паличку зубами і штовхають м’ячі. Але рідні привозять їх за сотні кілометрів заради улюбленої гри».

Як уродженка Миколаєва волинською невісткою стала

З усього відчувається, що Володя і Марина — ​справді дві половинки. Вони так органічно сприймаються разом, що без слів зрозуміло, як важко даються їм теперішні тривалі розлуки. Майже 10 літ ділять навпіл біль і радість. А на біль для обох доля не поскупилася.

Володі було 22 роки, коли він невдало пірнув і травмував шийний відділ хребта. Таких випадків щороку трапляється чимало, бо чужі трагедії не стають уроком для молодих відчайдухів.

— Я би порадив приводити хлопців у відділення, де лікують пацієнтів із переломами хребта. Це ж ти не просто лежиш, як колода, це ж пролежні, тіло гниє… Коли я був у такій ситуації, то згадував, що лікарі приходили колись у школу, попереджали. Але це не допомогло. І тепер молоді люди так само не дослухаються до застережень, пірнають, калічаться. Мені дуже хочеться їх якось підтримати, бо коли людина падає духом — ​це ще більше все ускладнює, — ​каже Володимир.

Сам він, як міг, витягував себе з депресії та безнадії, заново вчився самостійно тримати ложку, вмиватися, одягатися… Дуже вдячний Валерію Бакаєвичу з Луцька за те, що познайомив із людьми на візках, які зуміли чогось досягти в житті. У 2008 році Мажулі порадили їхати у Лютіж, що на Київщині, у центр професійної реабілітації. Було дуже важко давати собі раду в побуті, навчатися, схуд тоді на 15 кілограмів, але витримав.

— На жаль, зараз в Україні людям з інвалідністю стало важче відновлюватися, бо спеціалізовані санаторії залишилися в Криму. Я пригадую, які чудові фахівці були там, як багато дало мені спілкування з людьми із подібними травмами. Зрештою, саме у Саках ми й познайомилися з Маринкою, — ​розповідає Володя, як уродженка Миколаєва стала волинською невісткою.

Красива, чорнява, з довгою косою, весела і непосидюча дівчина, яку доля щедро обдарувала талантами, але й вготувала їй чимало випробувань, усіх дивувала силою свого характеру. З дитинства Маринка мусила боротися з важкою хворобою. Не могла ходити, була позбавлена можливості спілкуватися з ровесниками, але успішно закінчила школу. Вступила до університету на економічний факультет, правда, добиратися на заняття чи в бібліотеку на візку було дуже складно. Довелося відмовитися від наміру стати працівником банку. Але Марина не здавалася, реалізовувала свої творчі здібності, вона чудово малює, фотографує. А коли зустріла своє кохання, рішуча вдача теж стала у пригоді. Дівчина не побоялася змінити місце проживання, перебратися до Володі на Волинь.

— Чи легко було міській дівчині «акліматизуватися» у селі?

— Корову доїти не навчилася, — ​сміється Марина. — ​Хоча ми з Володею байдикувати не звикли. Він колись собі ледь не зубами склав деревообробний верстат, майстрував на ньому. І побутову техніку вміє ремонтувати, я в нього була «підсобником» із викруткою.

Я би порадив приводити хлопців у відділення, де лікують пацієнтів із переломами хребта. Це ж ти не просто лежиш, як колода, це ж пролежні, тіло гниє… Коли я був у такій ситуації, то згадував, що лікарі приходили колись у школу, попереджали. Але це не допомогло. 

Показували чудові фотоальбоми, які замовляли у них молодята, випускники шкіл і садочків. Марина фотографувала, чоловік чаклував над знімками за комп’ютером. Щоправда, вже кілька років для цього нема часу, бо спорт вимагає повної самовіддачі. Ніколи тепер Марині й за мольбертом сидіти, хоча картини її всім подобаються.

У кімнаті — ​тренажер, який Володя сам сконструював для того, щоб підтримувати форму. Він багато працює за комп’ютером, забезпечує супровід кількох сайтів, не шкодує часу для громадської роботи, не відмовляється допомогти школі чи працівникам клубу. В селі згадують, що без Мажул не обходилося жодне спортивне змагання, брали вони активну участь і в художній самодіяльності, виступали на сцені, співали, читали власні вірші.

Багато теплих слів про цю гарну подружню пару почули ми і в Ратнівській районній лікарні. Коли там робили ремонт приміщень, то подбали про максимальну доступність для людей із інвалідністю. Володимира і Марину Мажул запросили стати консультантами, вони поставилися до справи дуже відповідально, і тепер хворим на візках у лікувальному закладі зручно і комфортно.

— Часто люди нарікають на відсутність пандусів, але самі палець об палець не хочуть вдарити. У нас у Замшанах на візочку можна і до храму заїхати, і до клубу, і до крамниці. Якщо ти йдеш до людей із відкритим серцем, то й сам можеш розраховувати на сприяння і допомогу, — ​міркує Володимир.

Біля їхньої хати цвіли троянди. І в оселі було чепурно, затишно. Відчувалася щира й добра атмосфера, бо господарі багаті на душевне тепло, любов, взаєморозуміння. Недугам наперекір Мажули живуть повнокровно і своїм прикладом навчають інших.

Нагадаємо, війна залишила друзям дві ноги на трьох, але навчила не здаватись.

Такі сонячні картини творить жінка зі світлою душею.
Такі сонячні картини творить жінка зі світлою душею.
 
«Головна перемога — попереду», — переконана спортсменка із Замшан.
«Головна перемога — попереду», — переконана спортсменка із Замшан.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.