Справжні друзі пізнаються в біді – вони прийдуть на допомогу, підтримають словом і ділом.
«Стану на ноги, і ми з Тетяною візьмемо церковний шлюб», – поранений учасник Революції Гідності
Активіст Євромайдану лучанин Артем Запотоцький після кулі снайпера, яка влучила у нього 20 лютого 2014-го, опинився в інвалідному візку. Але не здався. Судячи з почутого, його ні на мить не покидає думка про те, що настане той довгожданий день, коли зможе ходити. У такій одержимості його підтримує кохана дружина Тетяна і, звичайно, син та донька, котрі, як висловилася жінка, є своєрідними біоенергетиками і психотерапевтами для татуся. Про цей надійний тил, про любов, на якій він вибудовувався, ми говорили із Запотоцькими в їхньому затишному будинку на вулиці Пржевальського в центрі Луцька
«Ще до одруження ми вирішили спробувати жити удвох»
Артем пригадав, що їх із Тетяною познайомив його кум, коли опинилися в одній компанії. Чим привернула вона увагу? Звичайно, насамперед це була візуальна оцінка: «Гарна дівчина».
— А чим ще керуєшся, коли тобі 22 роки? — каже Артем. — Уже з часом пізнаєш характер, аналізуєш, що в тебе й цієї «гарної дівчини» — спільні інтереси, уподобання, що вона близька тобі по духу…
Сімейне життя — це притирання характерів: хтось має й уступити, й піти на компроміс.
Мине якийсь час, і Тетяна стане дружиною Артема. Десь після року зустрічей вони вирішили жити разом. З приводу цього чоловік висловився так:
— Кажуть, перед тим, як нести до рацсу заяву, треба разом хоча б одні шпалери поклеїти і пересвідчитися, чи поладите. Адже сімейне життя — це притирання характерів: хтось має й уступити, й піти на компроміс. І, звичайно, взяти на себе відповідальність. Ми з Тетяною свої перші шпалери поклеїли буквально — ремонт зробили у найманій квартирі.
Тетяна додає:
— Ми з Артемом говорили про наші стосунки, про те, що одружимось. Але зійшлися на тому, що треба спробувати жити удвох ще до весілля. Бо зустрічатись — це одна справа, а коли живеш з людиною, коли кожен день засинаєш і прокидаєшся з нею, коли виникають якісь побутові питання, котрі потрібно вирішувати, — то це інше.
А ось коли мова зайшла про те, як Артем освідчувався, як запропонував руку і серце, то Тетяна, не втримавшись від усмішки, сказала:
— А ніяк… Якось усе само собою вийшло. Це ще було, як ми жили на тій нашій і не нашій першій квартирі в Луцьку. Якось Артем зателефонував мені на роботу і запропонував дізнатися порядок подачі документів на реєстрацію шлюбу. Ось так, запросивши до рацсу, і освідчився. Купили ми обручки, прийшли в призначений день в Будинок урочистих подій, і нас розписали. Це було 17 лютого 2006 року.
Ось ще один доказ того, що справа не у вишуканому освідченні, не в пишному весіллі на сотню, а то й більше гостей: головне — яка людина твій обранець, як до тебе ставиться. А про те, як Артем ставиться до дружини, до дітей, які згодом народилися, свідчать його вчинки. Зокрема і той, про який він розповів при зустрічі:
— Наша наймана квартира була не потрібна господарям, які жили у Росії. Вони її в один момент могли виставити на продаж. Тож ми мусили думати про своє житло. І тоді я прийшов до свого дідуся й запропонував добудувати хату, в якій він жив, — підняти другий поверх. Дідусь на це: «Чекаю тебе завтра». На «завтра» відповідь була готова: «Роби місце у дворі, знось, що потрібно, і починай будувати собі дім. Щось із коштів маєш, чимось допоможу…»
Будувалися Запотоцькі довго. Син Сашко народився ще на тій найманій квартирі. Але може зараз похвалитися, що, маючи сім літ, разом із батьком садив біля нової оселі дерева.
«Артем — не той чоловік, якого можна було не пустити на Майдан»
Восени 2013-го, коли в Києві почався Євромайдан, у Запотоцьких уже було двоє діток (того ж року, у квітні, народилась Іринка). І ось Артем їде з друзями до столиці, хоч було зрозуміло, що це не Помаранчева революція з її романтикою. 18 січня 2014-го він уже вкотре вирушив до Києва. Як пригадує, не просто було тоді добиратися. Довго їхали, бо не раз зупиняли пости ДАІ. Відчував, що в столиці складна ситуація. Та й по телевізору бачив, що відбувається, розумів, чим усе може закінчитись. Але це його не зупинило.
Якщо чоловік прийняв рішення, якщо вважає, що так треба, чудово розуміючи, що має двох малих діток, то він його не змінить.Зрештою, хіба не заради сина і доньки поїхав?
А Тетяна як поставилася до того, що чоловік поїхав на Майдан? Жінка говорить:
— Мене не раз питали: «Як ти відпустила Артема — у вас же двоє маленьких дітей?!». А я не знаю, як людям можна це пояснити: як це — відпустити чи не відпустити? Якщо чоловік прийняв рішення, якщо вважає, що так треба, чудово розуміючи, що має двох малих діток, то він його не змінить. Зрештою, хіба не заради сина і доньки поїхав? Я просто прийняла його вибір…
Артем слухає дружину і додає:
— Кожному на роду написана його доля. Що має статися, те станеться… Можна на рівному місці впасти і покалічитись.
20 лютого один із друзів Запотоцьких, який також був на Майдані, зателефонував Тетяні і сказав: «Набери Артема». Вона зрозуміла: щось трапилося. На її дзвінок відповіла волонтерка «швидкої допомоги». Якраз тривала операція.
— Я знала, що в Артема, — згадує жінка, — пошкоджений хребет, й усвідомлювала, чим це може закінчитися. Але свої переживання мусила тамувати в собі. І не панікувати, адже поряд — маленькі діти. Нам треба було самим налагоджувати своє життя. З Артемом по змозі підтримувала зв’язок, оформляла документи для його виїзду за кордон. 7 березня чоловік уже був у клініці Ізраїлю, куди його відправили із ще кількома пораненими на Майдані.
Додому він повернеться аж у червні. Вони спілкувалися по телефону, згодом — і по скайпу. Із цих розмов, а ще зі своєрідних фотозвітів електронкою Артем знав, що друзі готують їхній будинок до його приїзду — роблять пандус, аби міг на візочку сам піднятися, дещо переобладнують.
Це той випадок, коли лікарі не беруться щось прогнозувати. Теоретично, як каже Артем, усе має бути добре. На це «добре», що насамперед залежить від Божої волі, і надіється чоловік. І не просто надіється, а й докладає зусиль, щоб м’язи не атрофувалися, щоб бути у формі. Не випадково ж сказав, коли мова зайшла, чи планує подружжя таїнство вінчання: «Стану на ноги, і ми з Тетяною візьмемо церковний шлюб».
«Для того і є родина…»
Думалося, почую від Запотоцьких, що їхнє життя поділилось на «до» і «після» Майдану. Але коли про це завела мову, то Тетяна сказала:
— Я б не стала нічого розділяти у своєму житті. Воно триває, і кожним днем треба дорожити. Те, що сталося з Артемом, внесло, звичайно, певні корективи, які ніхто не міг передбачити. Але ми з цим живемо. Думаю, що через деякий час будемо згадувати, що пережили і такий період. Це якоюсь мірою випробування на міцність нашої родини. Дякувати Богу, Артем вижив. І в нього не найгірша ситуація — сам собі раду дає.
А щодо сім’ї — на чому вона тримається, що робить її міцною, то Тетяна висловилась так:
— Я вірю, що шлюби укладаються на небесах. І наш шлюб, хочеться думати, такий. Він — на любові й повазі.
І знову до того, що Артем зараз у візку:
Я вірю, що шлюби укладаються на небесах. І наш шлюб, хочеться думати, такий. Він — на любові й повазі.
— Для того і є родина, щоб людина знала: хай що станеться — її приймуть такою, яка вона є.
Тетяна ніжно дивиться на чоловіка. Це як ілюстрація до поетичних рядків від «Так ніхто не кохав» до «Я по пояс в снегу побегу за тобой даже ночью». Так буває в домі, де живе кохання.
Читайте також: «Через поранення на фронті старший син став інвалідом. Я був шокований, коли молодший теж захотів піти зі мною».
