«І заявив матері коханої: «Я її все одно заберу ось так, у чому стоїть» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.17 € 34.12
«І заявив матері коханої: «Я її все одно заберу ось так, у чому стоїть»

Вони поселили у свій дім Любов. Прочитайте, як це сталося, — ​не пошкодуєте!

Фото з домашнього архіву Колбів.

«І заявив матері коханої: «Я її все одно заберу ось так, у чому стоїть»

Ніхто, крім тебе Настоятель храму святої рівноапостольної Марії Магдалини у Луцьку протоієрей Олександр та матушка Ірина вже 30 років у шлюбі. А в пам’яті 1988–й, коли зародилося кохання до дівчини — ​доньки священнослужителя, яке круто змінило життя Олександра Колба — ​на той час студента світського вишу

«На весіллі він з усіма дівчатами витанцьовував, а мене і разу не запросив…»

Олександр Колб родом із села Іваннє Дубнівського району на Рівненщині. Його дружина Ірина — ​з Острога. У 1988 році він навчався в Українському інституті інженерів водного господарства в Рівному, вона — ​в медучилищі цього міста. Він здобував спеціальність будівельника і гадки не мав, що стане священником. Оскільки вмів грати на клавішних інструментах, то з такими ж музикантами–любителями їздив по весіллях. І непогано заробляв, щоб почуватися самодостатнім.

А ось на цьому весіллі, де Олександр і познайомився з Іриною, він був не музикантом, а гостем (одружувалася його однокурсниця). Спочатку дівчина здалася йому зовсім дитиною. Це згодом з’ясується, що їй шістнадцять і вона вчиться на другому курсі медучилища. Уже того дня були особливі погляди, які Олександр помічав. Щоправда, значення їм не надав. Ірина й досі не забула, що на тому весіллі він з усіма дівчатами витанцьовував, а її ні разу не запросив. Видно, вже тоді між ними пролетіла якась іскорка. Цілу ніч, як пригадують, не спали ні він, ні вона.

— Прокручувала в уяві прожитий день, — ​розповідає матушка Ірина. — ​І погляди, і доторки руки, ніби ненароком, коли Олександр водичку підливав чи їжу підкладав. Аж усередині все мліло від того доторку.

На ранок весілля продовжилося. Коли ввечері роз’їжджалися, то Ірина, ніби відчувши, що їхні шляхи можуть розійтися, написала на клаптику паперу свою адресу і дала Олександрові. Він поклав його в кишеню і, як зараз каже, забув. А Ірина?

— Минув тиждень, — ​пригадує жінка. — ​Я все чекаю Олександра, а він не дає про себе знати. І ще один тиждень його не було. «Треба щось робити», — ​подумала. Й вирішила одного дня прогулятися біля корпусу водного інституту.

Олександра тоді вона так і не зустріла. А ось його однокурсники побачили її і зразу ж розповіли про дівчину, яка сиділа біля нього на весіллі. «Значить, це не випадково», — ​вирішує Олександр і збирається йти за адресою, яка, на щастя, збереглась у кишені.

Дзвінок у двері, Ірина відчиняє — ​на порозі Олександр. Тоді й було їхнє перше побачення, яке ніколи не забудеться: падав лапатий сніг, було так романтично. Відтоді Олександр приходив щодня до Ірини. Рівно о шостій годині вечора — ​можна було звіряти годинник. А о 10–й після прогулянки Ірина поспішала додому, ніби хтось за нею стежив, чи вчасно повернеться.

— І до хати не запрошувала ніколи, — ​каже отець Олександр. — ​А ще були дні, коли її не можна було кудись запросити — ​в кафе чи ресторан, навіть у кіно. «Тільки погуляємо сьогодні», — ​такою була її умова.

Олександр дивувався, бо тоді ще не знав, що Ірина — ​дочка священника, що в середу і п’ятницю (саме у ці дні дівчина погоджувалася лише на прогулянки) постила. Так батьки навчили. Чому відразу не сказала про це Олександрові? Мабуть, тому, що вже мала прикрий досвід: щойно хлопці дізнавалися, що вона дочка священника — ​інтерес до неї зникав.

Якось Ірина «пішла у розвідку» — ​запитала в Олександра, як він ставиться до релігії. Він дипломатично уникнув розмови на цю тему. Бо що міг сказати? Хіба пригадати, як маленьким ходив до церкви (бабця була дуже набожною і завжди брала його із собою), як роздивлявся іконостас, золоті ворота, як тішився сонечком, промені якого лилися крізь вікна. Все це здавалось йому дивом — ​неземним і недосяжним. Але після семи років, як пішов до школи, то там до церкви забороняли ходити. Ось тільки бабця раз на рік, перед Великоднем, до сповіді заведе. На тому духовне життя і закінчувалося.

«Бери цей хрест, він легкий»

Одне слово, Олександр та Ірина на духовні теми не говорили. Все йшло само собою. А одного разу хлопцеві наснився сон, якого ніколи не забуде.

— Нібито,  — ​розповідає отець Олександр,  — ​іду на побачення до Ірини. Ось я вже біля її будинку. Відчиняються двері, виходить вона, в руках у неї — ​великий дерев’яний хрест. І несе його дуже легко, тримаючи перед собою. Я застиг на місці, слова не можу промовити. А Ірина бачить, що я злякався, і каже: «Не бійся, бери — ​він легкий». Дає мені той хрест — ​і я прокидаюся. Коли знову заснув, то наснилося, що я у храмі, на похороні родича. Стою нібито біля домовини і бачу, що моя Ірина теж тут — ​ставить свічки. Я здивувався, чому вона у храмі, і почав добиратися до неї. Ірина вже на вулиці, за ворітьми.

Згодом він зрозумів, до чого цей віщий сон, — ​непростим був шлях їхньої любові. А того дня, прийшовши на побачення, коротко розповів Ірині про те, що наснилося. Вона як почула, що Олександр бачив уві сні хреста, радісно пригорнулася до нього і прошепотіла: «Це так добре, коли сниться хрест!». «Як ти знаєш?» — ​почула запитання. Розповіла біблійну історію. Олександр тоді взяв її за плечі і знову питає: «Звідки ти це знаєш? У книжках з історії ми такого не читали». Й Ірина зізналася, що вона — ​дочка священника. Після її слів була помітна пауза. А потім Олександр обняв Ірину і сказав: «Вони що — ​не люди?».

А далі було те, чого боявся Олександр. Мати Ірини, дізнавшись про хлопця–студента, переконувала, що він їй не пара, що зустрічатися з ним не треба, що її чоловіком має бути священник або військовий. І місяць вони справді не зустрічалися. Аж навесні майбутня теща «пом’якшала». Мабуть, під впливом подруги, в якої дочка жила на квартирі і яка бачила Олександра й добре відгукувалася про нього. І тоді Ірина надіслала хлопцеві короткого листа–записку: «Приходь, треба поговорити». Цей лист і надихнув Олександра піти до неї. З того часу молода пара вже не розлучалася.

«Якщо священник–монах благословить, тоді одружуйтесь»

А мати Ірини ще одну умову поставила: «Їдьте в Рудку, там є священник–монах. Якщо він вас благословить, то одружуйтеся». Йшлося про Рудку–Козинську Рожищенського району, де на ту пору в Троїцькому храмі настоятелем був нині покійний владика Ніфонт.

— Три години Ніфонт з Олександром розмовляв, як ми до нього потрапили, — ​розповідає матушка Ірина, — ​а я все чекала. Коли ж вийшли вони з келії, то Ніфонт сказав: «Хороший хлопець! Виходь за нього заміж». Додому ми летіли на крилах. Мою звістку, що батюшка дозволив одружитися, мама зустріла словами: «Батюшка дозволив, а я — ​ні». Та Олександр уже не відступав: «Я її все одно заберу — ​ось так, у чому стоїть».

У грудні 1988 року Олександр та Ірина зареєстрували свій шлюб. А в січні наступного, після Водохреща, повінчалися…

Навчання в інституті Олександр невдовзі покинув. Із хазяйкою квартири, яку винаймали, її дочкою молоде подружжя щонеділі й по святах їздило у Рудку–Козинську. Олександрові відкривалося духовне життя, і він до нього тягнувся. Ніфонт став його учителем, наставником. Це вже згодом отець Олександр закінчить і духовну семінарію, й академію. А тоді була самоосвіта, бо ж як уже жонатому їхати в семінарію?

Й одного дня Ніфонт привіз Олександра з Рівного до Луцька (тоді була одна єпархія), до владики Варлаама, який і благословив його на путь священницький. І висвятив у липні 1989 року на диякона, а в серпні — ​на священника.

— Мене ніхто не намовляв ставати священником, — ​каже отець Олександр. — ​Але я бачив, буваючи на службі, що це життя Ірини, і душею відчув, що це й моє життя.

Перший приход отця Олександра й матушки Ірини — ​на Рівненщині, у селі Новорічиця. Потім переїхали ближче до Острога. А з 1 січня 1994–го отець Олександр служив у Луцьку — ​у Покровській церкві, був секретарем Волинської єпархії УПЦ. З 2002 року він — ​настоятель храму Марії Магдалини в Луцьку, який спорудив разом із громадою.

У Колбів троє дітей. Найстарший Василь уже має сім’ю (після семінарії та академії служить в одному з храмів Києва). Заміжня й дочка Катя. Наймолодша Єва — ​восьмикласниця. У подружжя — ​двоє внуків.

— Коли ми одружувались, — ​каже отець Олександр, — ​матушка Ірина бідкалася, а що ж буде, як у нас закінчаться всі теми для розмов. Не закінчуються ці теми. І не закінчаться. І хрест, який вона вручила мені уві сні як символ нашого життя, справді легкий.

 

У день 50-літнього ювілею отця Олександра зібралася вся родина.
У день 50-літнього ювілею отця Олександра зібралася вся родина.
Внуки подружжя, яких подарували син Василь і донька Катя.
Внуки подружжя, яких подарували син Василь і донька Катя.

 

Їхній шлюб звершувався на небесах.
Їхній шлюб звершувався на небесах.
Діти отця Олександра та матушки Ірини — Єва, Василь, Катя.
Діти отця Олександра та матушки Ірини — Єва, Василь, Катя.

 

Місцевість Віфара на кордоні Палестини і Йорданії, де Ісус прийняв хрещення.
Місцевість Віфара на кордоні Палестини і Йорданії, де Ісус прийняв хрещення.
Незабутній день, коли звершилося таїнство вінчання.
Незабутній день, коли звершилося таїнство вінчання.

 

 

 

 


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.