БЕЗ ВІРИ НЕ МОЖНА ЖИТИ
“Моє серце має свої підстави для віри в Бога, про які й не здогадується мій розум”. Блез ПАСКАЛЬ, французький математик, фізик і філософ...
“Моє серце має свої підстави для віри в Бога, про які й не здогадується мій розум”.
Блез ПАСКАЛЬ,
французький математик, фізик і філософ.
Валентина ШТИНЬКО
Той, хто цікавився історією релігії, знає, що упродовж багатьох століть, починаючи з Платона, що жив у V—ІV століттях до нашої ери і закінчуючи Кантом (ХVІІ ст.), античні й християнські філософи шукали логічних аргументів на користь існування Бога — Вищої істоти, в яку вірила їхня душа. Тільки в Новий час, під впливом протестантизму та ідей віку Просвіти теологи облишили “математично” доводити буття Бога і почали пов’язувати віру з властивостями, притаманними душі.
Вочевидь, атеїсти більшовицького пошибу не завжди про це знали, а, може, тому, що безпосередньо до душі було дотягнутися складніше, й ще складніше — проконтролювати її найпотаємніші порухи, спрямовували своє богоборство передусім на зовнішні прояви. Найперше — нищили храми.
Ось уже кілька літ поспіль своєрідною настільною книгою для мене є праця справжнього сподвижника, мого колишнього шкільного вчителя історії із с.Затурці Харитона Сегейди “Світильники отчої віри. Нариси про церкви Локачинського району”. І тому, що добре знаю автора, і тому, що йдеться про мою “малу батьківщину”, кожен рядок відлунює в серці то радістю, то невимовним болем. Частіше — болем, як-от при згадці про те, як у 1984 році згоріла церква у с. Привітному, звідки корені мого батька. “Так не стало ще однієї, з шести діючих, церкви. А всіх у районі налічувалося 25, тобто, 20 з них закрили, зруйнували або спалили”,— сумно підсумовує краєзнавець.
Та що там сільські храми! Днями по телебаченню прозвучала інформація, від якої й досі мороз поза спиною: віднайдено документи, які свідчать про наміри атеїстів у 30-і роки минулого століття підірвати святу Софію Київську, закладену князем Ярославом Мудрим 1037 року.
Чи ж треба говорити, що виношувати подібні плани могли лиш ті, що дозволили вбити, начисто випалити в собі душу разом із вірою, любов’ю, гідністю, генетичною пам’яттю... Тому, оцінюючи і частенько справедливо нарікаючи на релігійну ситуацію, мусимо пам’ятати про той страшний спадок, який дістався нам із минулого.
Нині ми будуємо храми. Дехто у листах до редакції навіть нарікає, що забагато, і що не до того патріархату вони належать... Щиро кажучи, також інколи думала, що, може, й забагато, що ліпше б довести до ладу хоча б ті, що вже є. Бо ж частенько навіть справжні шедеври, пам’ятки архітектури перебувають у жалюгідному стані. Та, либонь, помилялася...
Так сталося, що нинішній Великдень уперше за 24 роки святкувала в Луцьку. Доки жили батьки — то, як ведеться, Пасха була родинним празником. Та ось уже чотири роки, як батьківська хата зовсім осиротіла й хоч не втратила для мене своєї притягальності, спомини, які навіює кожен рідний куточок, інколи бувають вельми терпкими, особливо — у свята.
На Великоднє богослужіння вирішили піти у поближню Свято-Миколаївську церкву, що біля торгового центру “Глобус”. Думалося уникнути надзвичайного велелюддя, яке при такій оказії буває у храмах, розташованих у центрі Луцька. Дарма. Вже опівночі церква була переповнена. Коли ж дійшло до освячення пасок, видовище було просто вражаюче: лучани з кошиками й запаленими, попри негоду, свічками стояли у кілька рядів довкола храму та його огорожі й далі — вздовж вулиці Домни Гордіюк, аж до торгового центру.
У багатьох корзинках, відбиваючи мерехтіння свічок, поблискували неймовірної краси й вишуканості писанки. Ці маленькі рукотворні дива, які попри всі табу й заборони, жили у народній генетичній пам’яті, а тепер так бурхливо відроджуються!
Споглядаючи таку величну картину, думалося про високе. І з-поміж іншого, пригадалася та найперша і тому незабутня колекція неповторних космацьких писанок, які довелося побачити понад двадцять літ тому в домашньому музеї дивовижного горянина. Нині Михайла Ільковича Юсипчука (Дідишина) з Космача знають не тільки на Івано-Франківщині, а й по всій Україні й далі.
Наше ж знайомство відбулося ще тоді, коли Михайло Ількович був не таким знаменитим, частіше, ніж журналісти, ним цікавилися “компетентні органи”.
Ну, посудіть самі. З “доброго дива” чоловік переніс із гір і поставив у своєму дворі древню хату, з горища якої, стверджують перекази, “Штефан Дзвінчук вцілив ув Олексу Довбуша”. Та ще й створив у тій хаті неповторний музей народного мистецтва Гуцульщини, власної коренепластики. Згодом до нього долучився й “Едемський сад”, також витворений власноруч. Той, хто бував у горах, знає, як цінується тут кожен клаптик землі, де може рости городина. А Михайло Ількович наносив із гір молоденьких кедрів, модрин, дубків трьох видів та інші рідкісні породи, усього понад сорок. А ще почав садити цінні лікарські рослини, що росли у Чорногорі.
Коли я згадую цього чоловіка, який завжди жив у гармонії з Богом і природою, проте не завжди — з людьми, бо вони не розуміли його душі, то думаю, що він є своєрідною ілюстрацією до, здається, Четвертого доказу святого Фоми Аквінського (ХІІІ ст.) щодо існування Всевишнього. Йдеться у ньому про те, що навколишній світ, природа постійно являють нам численні приклади Досконалості, нібито випадкової, яку, однак, випадковою вважати важко. Простіше й логічніше допустити, що ця досконалість має Автора, Творця, так само довершеного, як і його творіння.
Помандруйте подумки від Карпат до Чорного моря, підіть на луг і зазирніть у блакитну душу малесенької незабудки, зачерпніть джерелиці із «всевидящого ока» Оконського джерела, вслухайтесь у таємничу тишу волинського лісу — і яких ще доказів вам треба?!
А що частенько нищимо ми й поганимо, оскверняємо своїм недбальством ці творіння, то ще в Апокаліпсисі святого Івана Богослова написано, що люди стають перед вибором — зберегти віру в Сина Божого, чи зректися його і служити сатані.
На жаль, ми частенько не помічаємо, як невидимий фронт боротьби Добра і Зла, віри і невір’я, любові й ненависті проходить через наші душі. На якому боці опинимося — залежить від кожного з нас. Не дарма ж і закон, який регламентує суспільні явища у цій делікатній сфері, названо законом про свободу совісті. А совість, як і душа, хоч і є субстанціями незримими, прояви їх діяльності (або бездіяльності) набувають цілком реальних і матеріальних обрисів. У ці трагічні для України дні перше, що приходить на думку — це Чорнобиль. Чи не застерігає нас Господь від іще більшої біди?
А проявів духовного Чорнобиля у повсякденні можна називати безліч, та якось не хочеться. Про це і так майже щономера пишуть газети: пияцтво і пов’язана з ним злочинність, сироти при живих батьках, наркоманія, неприкаяна старість, стяжання земних благ...
Але повернемося до Великоднього велелюддя на вулицях Луцька. З першого погляду — воно мало б тішити: нарешті люди повертаються до споконвічних цінностей, до віри. Проте, не все так просто. Від дотримання певних зовнішніх ритуалів, як от освячення паски, до справжньої, глибинної віри ще ой як далеко. І на цьому шляху кожного, хто наважиться його пройти, чекає невсипуща праця, значно важча від тієї, яку треба затратити, щоб спорудити приміщення ще однієї культової споруди.
До речі, буквально за кількасот метрів від Свято-Миколаївської церкви, яка не змогла вмістити і сотої долі всіх бажаючих взяти участь у святковому Богослужінні, тихенько й непомітно проходила інша служба. Перша Великодня служба в історії ще не зведеного храму Благовіщення Пресвятої Богородиці. Тут зовсім недавно було встановлено хрест і освячено наріжний камінь майбутньої православної церкви. І хоч напередодні були розвішені оголошення із розкладом служб, бажаючих взяти участь у, власне кажучи, історичній події, знайшлося зовсім небагато. Чи не тому, що забракло зовнішнього антуражу?
Більше того, деякі «активні» жіночки, які ще зовсім недавно «підписувалися» за церкву, нині почали так само активно виступати проти, бо довідалися, що будівельні матеріали для неї доведеться завозити через двір їхнього багатоповерхового будинку, що, звісно, викличе певні тимчасові незручності. Чи не є подібні прояви мірилом істинності нашої «віри»?!
Одна із колег-телевізійників не без іронії поділила сучасних віруючих на три категорії: справжні віруючі, «пасочники» (ті, хто ходить до храму лиш на Пасху) і ті, яких туди заносять (на хрестини і на поховання). Думається, як часто і до якого храму ходити — то особиста справа кожного, бо на Божий суд ставатимемо не гуртом, не партіями, а кожен зосібна. Інша справа — наша суспільна поведінка, дотримання норм співжиття відповідно до Божих заповідей. Від цього залежить, так би мовити, якість суспільного життя, як матеріального, так і духовного. Бо ж відома біблійна істина: віра без діла мертва.
Сучасні статистичні опитування неодноразово доводили, що серед усіх інституцій найбільше довіряють церкві. Пояснюється це, у першу чергу, тим, що люди з великою повагою ставляться до моральних релігійних заповідей. Авторитет та чисельність православної церкви зробили її впливовою політичною силою і спокусили численних політиків шукати союзу із духовенством, утворювати християнські партії, а також — часто попри свої атеїстичні переконання — ставати активними членами тієї чи іншої церкви. Чим, звісно, підривають її авторитет.
Маємо ще один цікавий, хоча й сумний суспільний парадокс, пов’язаний із церквою і також виявлений безжальною статистикою. Паралельно із високою довірою до церкви взагалі, в суспільстві існує вельми низький рівень довіри до людей церкви — довіряє своїм священикам, архімандритам і єпископам всього 1—4 відсотки опитаних православних.
Втім, нічого дивного, які ми, така і церква. Якось, розбираючи скаргу на молодого священика, один із волинських владик скрушно мовив:
— Батьки виховують своїх синів відповідним чином, а точніше, ухиляються від виховання, потім віддають їх на кілька років у семінарію і наївно сподіваються, що ми їх тут за цей час перевиховаємо. А потім на них же і скарги пишуть.
Пригадується, кілька років тому довелося розмовляти у Ковельському районі з молодим священиком. Либонь, не лише брак життєвого досвіду, а й відсутність віри спонукали його повернути розмову в русло: а чи не могли б ми «звести» його із багатими структурами, яким би він допоміг через церкву «відмивати» гроші?
А чого варті невтішні сльози у редакційному кабінеті старенької бабусі з Локачинського району, яку священик виганяв із храму і проклинав за те, що старенька зробила йому зауваження, мовляв, негоже батюшці ходити до чужої жінки. Таки ж негоже... От тільки не справа це журналістів — наставляти на шлях істинний таких горе-пастирів.
Але хочеться звернути увагу на ще одну обставину: дорогі іномарки, енергійна бізнес-активність людей церкви, шикарні особняки, підозрілі компаньйони, надто вільний спосіб життя на очах у збіднілої пастви ніяк не в’яжуться із тією роллю, яку православ’я надає таким християнським цнотам, як піст, аскетизм, схима, байдужість до всього матеріального. Йдеться ж бо про авторитет церкви, яка сьогодні є чи не єдиним стабільним підмурівком ідеології, духовності, моралі народу України. Зміцнювати, оберігати його — справа честі й відповідальності кожного, хто вважає себе християнином.
