Після публікації замітки “Кінець афери Віктора Мельника?” (23 березня 2006 року) начебто вже більше немає потреби говорити на тему, яка вже, напевне, набила оскому читачам “Волині”...
Після публікації замітки “Кінець афери Віктора Мельника?” (23 березня 2006 року) начебто вже більше немає потреби говорити на тему, яка вже, напевне, набила оскому читачам “Волині”. Проте є факти, про які ми не могли відкрито говорити перед парламентськими виборами, не порушуючи закон. Окрім того, необхідно повідомити про всі судові рішення, які, вважаємо, поставили край крутійству і демагогії, розставили всі крапки над «і»
Олександр НАГОРНИЙ
Отже, рішення Верховного суду України від 15 лютого 2006 року, постанова Вищого господарського суду від 17 січня ц.р. зобов’язують луцького підприємця Віктора Григоровича Мельника повернути двомільйонний кредит банку. 29 вересня 2005 року прокурор області Микола Франтовський повідомляв, що порушену кримінальну справу за виступами “Волині” стосовно службових осіб ТзОВ “Олвід-буд” за фактами зловживання ними службовим становищем та службового підроблення перекваліфіковано за ст. 358 ч. 1 КК України (підроблення та використання підроблених матеріалів). Сподіваємося, що прокуратура області, зрештою, оприлюднить у “Волині” результати тривалого розслідування не надто складної справи, в основі якої лежать скарги робітників та повідомлення контролюючих організацій. Адже метою наших публікацій було недопущення розбазарювання коштів вкладників банку, повернення заборгованості по виплатах робітникам, допуск до перевірок фірм Віктора Мельника працівників контролюючих організацій. Принагідно нагадаємо, що ще влітку 2004 року в партійній газеті “Радянська Волинь” було опубліковано листа робітників, де йшлося про невиплату зарплати, бездушність, хамство підприємця, депутата обласної ради Віктора Мельника. І хоч в ньому були, як на нашу думку, прямі образи на адресу Мельника, проте ніякого реагування не було — ні в суд, ні на телебачення “герой” публікації не звертався. Зовсім інша була реакція на виступи незалежної громадсько-політичної газети “Волинь”. Щоправда, ніякого спростування достеменних фактів в газету не надійшло, натомість Мельник звернувся на комерційне телебачення “Аверс”, де він та його підлеглі вправлялися в демагогічних нападках на газету скільки хотіли. З їхніх слів виходило, що керівники ніяких боргів не мають ні перед банком, ні перед робітниками, а борються вони лише з п’яницями і ледарями. Думається, вже тоді причиною такої агресивної поведінки було не тільки викриття змови щодо неповернення кредиту, але й наближення виборів у Верховну Раду та до місцевих рад і бажання виглядати білим і пухнастим. Автор першої публікації “Лицедії сімейного спектаклю” (10 лютого 2005 року) на свій сором не знав, що директор ТзОВ “Олвід-буд” Віктор Мельник є ще й заступником голови обласної організації Конгресу українських націоналістів. І ось відразу після згаданої публікації та листа робітників “Віддайте зароблене, пане Мельник!” (15 лютого 2005 року) лучани із здивуванням побачили на проспекті Волі голову обласної організації КУН Олега Максимовича з кількома юними пікетувальниками, які звинувачували “Волинь” у “виспівуванні януківщини” під час виборів Президента. Більшого безглуздя годі було й придумати. У перехожих не вкладалося в голові, чому націоналісти раптом пікетують “Волинь” з її виваженою, принциповою позицією, а не зовсім інші добре відомі політичною проституцією засоби інформації? І хоч керівник КУНу в області твердив, що акція політична, було видно чиї спонсорські вуха виглядають з того примітивного шоу. Та, власне, це загальноукраїнський прийом. Як тільки прищемлять комусь кримінального хвоста, відразу починається істерія щодо політичного переслідування. Тим більше, що лідери обласної організації КУН мали спільні бізнесові інтереси. Чи не тоді й почалося політичне падіння лідерів КУНу в області Олега Максимовича та Віктора Мельника, що, зрештою, закономірно завершилося крахом на виборах до обласної ради та на посаду мера? Головний редактор “Волині” Степан Сачук у статті “Чи не варто провести люстрацію самих люстраторів?” (26 лютого 2005 року) справедливо зазначив: “А, можливо, варто всім нам, в тому числі представникам нової влади, на самому початку добре придивитися до цих самозваних люстраторів, до таких патріотів і розбудовників нашої держави, в яких самих рильце в пушку — і спитати: “А судді хто?” Можна сказати, до доброї поради в області прислухались і, як не намагалися Максимович і Мельник на виборах до місцевих рад вскочити в “потяг” “Нашої України” чи інший з порядною командою, все ж отримали відкоша (йдеться не про авторитет КУНу, де є справжні патріоти, а про поведінку волинських лідерів). А тоді Мельник вирішив на повну котушку використати комерційні видання для наклепу на журналіста, що посмів зачепити таку персону (депутата обласної ради на той час, периферійного політика, підприємця, благодійника і т.д.). 9 вересня 2005 року в інтерв’ю з дивною назвою “Без вини винуваті? або Як деякі журналісти зводять особисті рахунки?”, надане редактору “Вільної думки”, з вміщеними власними портретами на двох сторінках, Мельник стверджував, що “розрахувався з усіма кредитами”, газета “Волинь” служить “і Богові, і Момоні”, а Нагорному заплатили за пасквіль. Тема виборчих перегонів бриніла в його зболеній душі: “Чим ближче до виборів, тим більше буде вилито бруду на мене”. І Мельник навіть відкрив “секрет”: він у списку тих, хто представлятиме націоналістів у парламенті. Слід сказати, що газета “Волинь” скрупульозно дотримуючись, безперечно, недосконалого закону про вибори, не мала права не тільки “лити бруд”, якого в деяких політиків і справді назбиралось багато, а й публікувати елементарну правду про їх недостойні вчинки. Адже комунальні ЗМІ могли публікувати лише рекламні програмні та інформаційні матеріали, не виявляючи своїх симпатій чи антипатій до партій чи блоків. І доступ до її сторінок мали всі політики — кандидати в народні депутати чи в місцеві ради. Міг би розмістити рекламу і Мельник. А ось комерційні чи партійні видання, які чомусь опинились поза законом, і справді використовувались для “злиття” бруду на суперників збанкрутілими політиками, для самовихваляння. 18 лютого 2006 року у рекламній газеті “Луцьк і лучани”, котру вкидали в поштові скриньки лучан аж ніяк не за їхнім бажанням, було вміщено без підпису брехливу замітку під зневажливим заголовком “Копав комусь яму, а сам у неї потрапив, або Як Віктор Мельник виграв суд в Олександра Нагорного та газети “Волинь”. Виявляється, “жертвою переслідування” став “іменитий політик”, благодійник, лідер обласної організації КУН, депутат обласної ради Віктор Мельник, якому завдано “непоправної моральної шкоди”. З вміщеного в газеті портрета суворо дивився той самий герой, що мужньо витримав тортури і не потрапив до ями. З облудного тексту випливало, що “закиди про кредитні махінації, вчинені депутатом, про нехтування трудового законодавства, порушення підприємницької діяльності та ін.”, — все спростовано в суді. І газета “Волинь” повинна негайно видрукувати судове рішення. Навіть було таке, що пан Мельник, їдучи в престижній іномарці, зупинявся біля працівників редакції і суворо вичитував, чому газета не вибачається. Пан Мельник і справді звернувся з позовом до редакції газети “Волинь-нова” і журналіста, нібито йому завдано моральних збитків деякими сатиричними висловами в публікації. І добре знав, що на той час цивільна справа знаходилася в апеляційному суді і рішення не було прийняте. Але Мельнику потрібно було, як кажуть у народі, прокукурікати перед виборами, а там, після них, хоч не розвидняйся. Адже депутати місцевих рад сподівалися і надалі мати недоторканність, тож стати обранцем народу конче хотілося. Не заікнувся в публікації політик і про те, що ще 20 січня 2006 року Луцький міськрайонний суд за приниження честі, гідності та ділової репутації журналіста Олександра Нагорного (а, по суті, наклепу у “Вільній думці”) зобов’язав надрукувати спростування і вирішив стягнути певну суму з Віктора Мельника у зв’язку із завданими моральними збитками. Рішення уже набуло законної сили, коли Мельник похвалявся у рекламній газетці своїми чеснотами. Нагадаємо, що вже було прийнято 15 лютого 2005 року рішення Верховного суду України про повернення кредиту ТзОВ “Олвід-буд” і особисто Мельником. 6 квітня 2006 року судова колегія апеляційного суду в області у позові до газети “Волинь” і журналіста Віктору Мельнику відмовила: “Висловлювання, опубліковані стосовно позивача Мельника В.Г. 6 серпня 2005 р. в газеті “Волинь-нова” у статті “Хто вони, покровителі комбінатора?” та 27 жовтня 2005 р. у статті “Майстер присудів з ветеринарним ухилом” не можуть бути інтерпретовані як факти, оскільки є оціночними судженнями, а тому вони не підлягають спростуванню і не тягнуть за собою відповідальності”. До відома журналістів, які мають справу з подібними спростувальниками, подаємо такий висновок: Пленум Верховного суду ще 31 березня 1995 року в постанові “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (не майнової) шкоди” роз’яснив, що критична оцінка певних фактів і недоліків, думки та судження, критичні рецензії творів не можуть бути підставою для задоволення вимог про відшкодування моральної (не майнової) шкоди. Ця істина утверджена при розгляді українських справ Європейським судом в останні роки. Кажуть, що недавно Віктор Мельник, вносячи чергову лепту в погашення кредиту, горював, що, мовляв, його підвели певні особи, з якими він більше не працює. Виходить, що не журналіст “копав яму”? Та й про яку “яму” може йти мова? Журналіст говорив про конкретні факти явних порушень. А щодо ями, то є інший фразеологізм: “Не кажи гоп, поки не перескочив”. І, до речі, є ще й таке прислів’я: “Не в тім діло, що кобила сива, а в тім, що не везе”. Потрібно бути чесним і порядним не на словах, а на ділі. Розраховувати ж на те, що на сумнівному авторитеті, обмані і комбінаторстві можна досягти чогось у житті, – марна справа. Як казав колись Леонід Кравчук, чим більше багатих людей, тим багатша Україна. Сумнівна теза. Можливо, все ж з тими працівниками, які виграли суди, але і досі не одержали компенсацію по зарплаті з фірм Мельника, багатій людині варто поділитися? Тим більше, що є ще таке християнське поняття, як покаяння.
