Цього чоловіка вперше побачила на нараді в управлінні агропромислового розвитку. Тоді він жваво відстоював інтереси сільгоспвиробників...
Цього чоловіка вперше побачила на нараді в управлінні агропромислового розвитку. Тоді він жваво відстоював інтереси сільгоспвиробників. Запам’ятався тим, що мав свою думку і власне бачення ситуації. Пізніше пощастило зустрітись із Анатолієм Олександровичем Вітруком – керівником товариства з обмеженою відповідальністю “Прогрес”, що у Володимир-Волинському районі, на “його” території, у селі Білин
Олена ДУДКЕВИЧ
ТАК ВАЖКО ДАЮТЬСЯ ПРИБУТКИ Приїхали ми у господарство Анатолія Олександровича у гарячу пору, коли весна, яка й так запізніла, дарувала кілька теплих днів, які аграрії намагались використати, щоб посіяти ярину, бурячки. А у конторі ще й ремонт був у повному розпалі. - От, нарешті, вирішили трохи лад навести, - пояснив Анатолій Вітрук. —Придбали кілька комп’ютерів для бухгалтерії. Спрацювали з прибутками, можна й підлататись. До слова, сільгосппідприємство “Прогрес” - одне з небагатьох, яке з року в рік працює з прибутками. Хоч, за словами Анатолія Олександровича, ті прибутки тісно межують з ризиком опинитись у числі банкрутів. Доводиться неабияк маневрувати, щоб втриматись на плаву сільгосппідприємству, яке господарює далеко не на кращих грунтах області. Найскладніші часи господарству вдалося пережити тоді, коли всі зусилля спрямували на збереження тваринницької бази. Скажіть, чи багато сьогодні сільгосппідприємств можуть похвалитися тим, що мають 2200 голів худоби, з яких – 700 корів? А у “Прогресі” стадо зберегли, і тепер працюють над тим, щоб досягнути і високої якості молока. Дбають про кормову базу, щоб мати непогані надої не тільки влітку, а й взимку, коли молоко значно дорожче. Доять від корови поки що небагато – в середньому по три тисячі літрів молока. Залишається ще добре попрацювати над племінною справою. Зараз господарство продає вісім тонн молока за добу, влітку – десять. Анатолій Олександрович каже, що собівартість літра молока у “Прогресі” становить 74 копійки. Прибутки невеликі, якщо зважити, наскільки сьогодні впали ціни, але все ж постійно “свіжа” копійка. Мають намір на одній із бригад робити реконструкцію тваринницького приміщення, ставити нове обладнання – доїльний зал. Уся робота, за словами керівника, зводиться до одного – вийти на якомога вищий рівень якості продукції, щоб потім, коли Україна стане членом СОТ, не опинитися за бортом. Однак сьогодні сільгосппідприємство “Прогрес” перебуває на роздоріжжі. Якраз цьогоріч закінчується термін оренди майна в об’єднання співвласників. От співзасновники (їх у “Прогресі” сім) і думають над тим, що ж робити далі. Очевидно, будуть ставити питання про можливість викупу майна. Крім того, товариство має зобов’язання перед людьми протягом п’ятнадцяти років повернути обігові кошти, які відповідно до договорів брало у людей в кредит. Просто повернути людям майно і дати можливість працювати самостійно – не вихід. Не хочуть сьогодні селяни господарювати на землі. Крім того, переважна більшість їх – пенсіонери, які ще й здоров’я не мають, а тому й просять, щоб їхня земля не облогувала, а залишалася в оренді. - У нас немає жодного шматочка землі, який би не оброблявся, - розповідає Анатолій Олександрович. – Може, хтось скаже, що це – неправильно, бо іноді вкладати у ту землю доводиться більше, ніж отримувати прибутків, але через своєрідну солідарність із селянами ми не можемо їм відмовляти. За оренду паїв щороку сплачуємо 250 тисяч гривень. Крім того, пайовики отримують частину грошей, які ми по договору брали у них в якості кредиту. Тож виходить, що в кожну сім’ю протягом року кілька тисяч гривень надходить. А якби не було товариства, так нічого б і не мали селяни, а земля тоді б просто осиротіла. Товариство з обмеженою відповідальністю “Прогрес” вирощує чимало рослинницької продукції і має від неї майже стільки ж прибутків, як і від тваринництва (до слова, щороку “Прогрес” виробляє продукції на 8-10 мільйонів). Скажімо, в нинішньому році тут посіяли 400 гектарів ярої пшениці, трохи більше ста гектарів ячменю, 200 гектарів кукурудзи, 100 – однорічних трав і 400 гектарів цукрових буряків. Ось вже кілька років вирощування цукрових буряків для “Прогресу” стало питанням номер один. А зважаючи на те, що робиться на світовому ринку з цукром, можна більш-менш впевнено сказати, що вирощувати цукрові буряки буде вигідно й надалі. Тому у господарстві роблять усе, щоб дотримуватись технологій вирощування цієї культури: купили дороговартісне якісне насіння німецької селекції, придбали нову французьку сівалку для точного висіву, обприскувач, буряковий комбайн. Гектар захисту цукрових буряків “Прогресу” обходиться у 1200 гривень. Вирощують їх без затрат ручної праці. Анатолій Вітрук стверджує, що буряки, якщо до їх вирощування підходити серйозно, із застосуванням відповідних технологій, - культура високорентабельна. Із одного гектара можна зібрати по п’ятсот центнерів і отримати до 10 тисяч гривень.
ЯК ПОРЯТУВАТИ СЕЛО? - Чи допомогли вам державні гроші на цій посівній? - поцікавилась у Анатолія Олександровича. - Ми особливо на них не розраховували, але все ж відчули підтримку. Озимини у нас посіяно 900 гектарів. Крім того, наше господарство має статус племінного, тому перепадає ще якась копійка і по програмі селекції у тваринництві. Всього протягом минулого року отримали 870 тисяч гривень державної підтримки. Добре, що цьогоріч у державному бюджеті більше грошей закладено для села, але потрібні більш кардинальні заходи, аби порятувати село. Так говорити Анатолій Олександрович має всі підстави, бо бачить, як у нього на очах спиваються односельчани, втрачають будь-який інтерес до роботи. Молодь виїжджає із села до міста чи за кордон на заробітки. З кожним роком все більше відчувається кадровий голод. З одного боку сільгосппідприємство купує нову дорогу техніку, з іншого – на ній немає кому працювати, бо ж потрібно мати відповідні знання і навички. Середня заробітна плата по господарству становить 500 гривень. Але люди не горять бажанням влаштовуватись на роботу. Очевидно, що державна соціальна політика відбила у них бажання, бо їм простіше десь підробити, щоб взяти довідку, оформити соцдопомогу і сидіти вдома, ніж щодень ходити на роботу у господарство. — Треба піднімати село, - каже Анатолій Вітрук, - бо якщо так піде і далі, то не буде кому й тих корів подоїти. Він з ностальгією згадує ті часи, коли його господарство (працює в ньому 23 роки) будувало будинки, проводило водопровід, газ. Тоді держава за це повертала кошти. Сьогодні ж все це згадується, як світлий сон. Але держава мусить зробити щось таке, щоб люди хотіли жити у селі – давати спеціалістам квартири, платити підйомні, вкладати гроші у соціальну сферу, дбати про медицину, нормальну освіту. Це – найважливіше, що має зробити держава у Рік села. А для сільгоспвиробників важливо не стільки дотації, бо якщо вже порівнювати їх з європейськими, то стає зрозуміло, що погоди вони не роблять, скільки регуляторна політика, яка б могла зорієнтувати виробника у потребах внутрішнього і зовнішнього ринків. - Держава нас губить тим, що не може розібратись, скільки і чого нам потрібно, - каже Анатолій Вітрук. — Вона завжди страхується, а ми – ризикуємо. З одного боку дбаємо про кращий урожай. Але буває — більше вродило, господарство понесло більші затрати, а ціни на продукцію знизились. От і виходить, що за той більший врожай отримуємо не прибутки, а збитки. Нам кажуть: все має регулювати ринок, як у Європі. Дурниці. Там на все існують квоти. З цього починається будь-який бізнес-план. А у нас сільгоспвиробник працює наосліп.
