І досі, через 80 років від дня загибелі від руки радянського агента, слабо вивченим залишається життя і державницька діяльність голови Директорії і Головного отамана військ Української Народної Республіки Симона Петлюри...
І досі, через 80 років від дня загибелі від руки радянського агента, слабо вивченим залишається життя і державницька діяльність голови Директорії і Головного отамана військ Української Народної Республіки Симона Петлюри. Про його життєвий шлях наводиться чимало суперечливих і необ’єктивних оцінок. Навіть через стільки років українська нація не має комплексного дослідження, яке б висвітлювало об’єктивну політичну біографію Симона Петлюри
Ярослав ЯРОШ, кандидат політичних наук, старший викладач Волинського державного університету імені Лесі Українки
Розуміючи це, Л. Шанковський ще у 1958 році писав: “Сором мусить палити лице наших істориків, коли вони ще не зуміли дати українському народові великої історичної біографії вождя наших визвольних змагань, мученика за визволення українського народу, великого українського патріота, знаменитого журналіста і публіциста, життя якого , як нічиє інше, пройшло на службі українського визволення”. Симон Петлюра народився 10 травня 1879 року в сім’ї візника у Полтаві. Після здобуття початкової освіти навчався у Полтавській духовній семінарії, з якої невдовзі був виключений за українські патріотичні переконання. Після цього поринув у громадсько-політичну роботу. У 24 роки вперше був заарештований за політичну агітацію. Симон Петлюра пройшов складну ідейну еволюцію — від соціал-демократії та марксизму до українського патріотизму. У 1917 році він стає одним із лідерів українського національно-революційного руху. Під його керівництвом у червні того ж року проведено ІІ Всеукраїнський військовий з’їзд, делегати якого підтримали статус автономії. В липні за підтримки українських солдатів Симона Петлюру обирають до складу Генерального секретаріату УНР. Із відставкою гетьмана П. Скоропадського 14 грудня 1918 року та вступом 19 грудня до Києва військ Директорії починається новий етап української революції (1917—1920 р.р.). На Симона Петлюру було покладено обов’язки Головного отамана. Інші члени Директорії, як свідчать документи, не мали чітко визначених позицій і рішучості діяти у тих складних обставинах. Перед новим керівництвом відразу ж постала проблема організації центральної і місцевої влади, налагодження роботи державного апарату. Той факт, що нова влада Української Народної Республіки вдалася до послуг гетьманських чиновників можна розглядати у двоякому сенсі. З одного боку — швидка заміна службовців державного апарату, що мали чималий досвід роботи, була неможлива через відсутність інших досвідчених спеціалістів, котрі могли б їх замінити. З іншого — це свідчило про певну спадковість у розбудові Української держави періоду 1917—1920 р.р. Тут доречно провести аналогію. Аналізуючи політичні процеси після Помаранчевої революції, варто відзначити, що змінилося тільки вище центральне та регіональне керівництво, а переважна більшість чиновників залишалася на місцях. Це, з одного боку, свідчить про те, що процес розбудови України, починаючи з проголошення її незалежності в 1991 р., триває і досі, а з іншого — про дефіцит підготовлених державницьких кадрів. Директорія з початком її формування не мала чітко окреслених планів щодо розбудови української державності, окрім відомих гасел знищення “поміщицько-монархічного панування”. Однак вона робить рішучі спроби розв’язати дану проблему. Зокрема, в грудні 1918 року у м. Вінниці відбулася державна нарада, в якій, крім членів Директорії, брали участь представники найбільш впливових українських політичних партій. Директорія опинилася перед складною дилемою. Суть її полягала ось у чому: обрати “європейську” модель, що передбачала розвиток парламентаризму, чи “радянську”, яка базувалася на боротьбі класів та жорсткій диктатурі пролетаріату. Голова Директорії В. Винниченко був палким прихильником ідеї “радянського” устрою. С. Петлюра ж виступав за “європейську” модель. Більшість учасників наради підтримали позицію С. Петлюри та висловилися проти “радянської” форми правління. Однак під тиском В. Винниченка все ж таки було прийнято компромісне рішення, згідно з яким у губерніях і повітах створювалися трудові ради, а в центрі — Конгрес трудового народу. Подібна невизначеність і багатовекторність характерна і для сучасної України. Зокрема, Захід активно виступає за “європейську” інтеграцію, а Схід відстоює зближення з Росією. Вивчаючи цей далекий і гіркий досвід, наші політики могли б навчитися успішніше захищати національні інтереси України, а не застосовувати ніким не зрозумілу багатовекторність із десятками “стратегічних партнерів” на міжнародній арені. Аналізуючи політичний спектр сучасної України, слід відзначити наявність рудиментів, які ще активно впливають на процеси прийняття управлінських рішень у південній та східній частині України. Після виборів 2006 року Комуністична партія, на жаль, залишається парламентською, хоча і найменшою фракцією. Нарешті від її позиції вже не буде залежати доля важливих законопроектів. Дуже принципово і прозорливо висловився Симон Петлюра 2 грудня 1919 року у відозві до українського народу: “Народ України та наше республіканське військо знає, що в більшовизмі порятунку нема. Більшовизм і комунізм на українському грунті не приживається. Він може посіяти тільки нову міжгромадянську війну і знищити Україну матеріально”. Близько сімдесяти років керівництва Комуністичної партії на Україні підтвердили його передбачення. Про безкомпромісну позицію Симона Петлюри у відстоюванні національних інтересів України від зазіхань більшовицької Росії свідчить і той факт, що з трьох найбільш впливових українських політиків Української Народної Республіки (М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра) за наказом радянської влади фізично знищено було тільки С. Петлюру. Саме в ньому більшовицька влада бачила перешкоду у реалізації своєї загарбницької політики щодо України. Перед сучасним українським суспільством постає питання: чи ми належно вивчили політичні уроки доби Української Народної Республіки і державницькі дії С. Петлюри? Через 80 років після трагічної смерті голови Директорії і Головного отамана військ УНР варто винести уроки із суджень позиції і дій послідовного патріота українського народу і захисника Української держави.
