Ці світлини унікального місця зроблені сонячного жовтневого дня, коли літо залишилось позаду, а осіння пора радує своєю красою.
136 років тому родина Косачів побувала в Нечимному
Урочище Нечимне стало тим місцем, яке надихнуло Лесю Українку на створення драми-феєрії про кохання Мавки і Лукаша
Історія знайомства родини Косачів з Нечимним сягає літа 1884 року, коли Олена Пчілка з сином Михайлом, дочками Лесею і Ольгою гостювали в урочищі на березі озера у дядька Лева Скулинського, куди він вибирався на літо пасти худобута доглядати за пасікою. Про ці відвідини залишила спогади молодша сестра і біограф Лесі Українки Ольга Косач-Кривинюк: „То було урочище Нечимне з великим лісовим бездонним, як говорили тамтешні люди, озером».
Оповідки дядька Лева лягли в основу геніального твору Лесі Ураїнки – створеної у 1911 році в Кутаїсі драми-феєрії «Лісова пісня».
А згодом оповідки дядька Лева лягли в основу геніального твору Лесі Ураїнки – створеної у 1911 році в Кутаїсі драми-феєрії «Лісова пісня», що прославила поліські пущі на весь світ.
Дні і ночі в Нечимному стали урочими для поетеси. Вона знайшла там те, чого прагнула її лісова душа. Нечимне найповніше уособлює поліську душу. Це таємниче урочище Леся Українка в місячну ніч заселила міфологічними істотами, накинула на ліс і озеро серпанок казки.
Дерев’яна скульптура Мавки та дуб, біля якого любила відпочивати Леся Українка.
Описи озера, берега і лісу навколо нього , що їх подає Леся Українка у «Лісовій пісні», майже повністю відповідають і сучасному пейзажеві. «Старезний, густий, предковічний ліс на Волині. Посеред лісу простора галява з плакучою березою і з великим прастарим дубом. Галява скраю переходить в куп’я та очерети, а в одному місці в яро-зелену драговину – то береги лісового озера, що утворилося з лісового струмка. Струмок той вибігає з гущавини лісу, впадає в озеро, потім, по другім боці озера, знов витікає і губиться в хащах…»
Нечимне – урочище і озеро – прекрасне будь якої пори. Уява підказала письменниці й пейзаж пізнього літа й осені: « На темнім матовім листі в гаю де-не-де видніє осіння прозолоть. Озеро змаліло, берегова габа по-ширшила, очерети сухо шелестять скупим листом». «Хмарна, вітряна осіння ніч. Останній жовтий відблиск місяця гасне в хаосі голого верховіття. Стогнуть пугачі, регочуть сову, уїдливо хававкають пущики […]. Безлистий ліс ледве мріє проти попилястого неба чорною щетиною, а далі по узліссі снується розтріпаний морок.
Музей «Лісової пісні» в урочищі Нечимному має захопливі експонати.
Ці світлини унікального місця зроблені сонячного жовтневого дня, коли літо залишилось позаду, а осіння пора радує своєю красою, все навкруги виграє яскравими кольорами. В повітрі ще блукають аромати квітів, осінніми барвами заграв ліс, особливо листяний, він радо зустрічає нас, привітно шурхотить різнобарвними листочками. Осінній ліс золотиться, багряніє, палає і з кожним ранком заливається все блискучішим вогнем. Сьогодні в лісі пахне грибами, дощем і ще чимось дивним, приємним.
Пишається проти сонця ліс, пломенять осінні вогневі барви. А разом з лісом пишається й осінь тим, що створила таку красу.
Оксана БОЯРЧУК,
молодший науковий співробітник музею «Лісової пісні» в урочищі Нечимному
