Горохівський богатир у свій майже 101 рік не втрачає гумору і оптимізму...
Горохівський богатир у свій майже 101 рік не втрачає гумору і оптимізму. На родинному чаркуванні дідові Олексію не бажають дожити до ста років. Онуки і правнуки плескають рідну людину по плечу і захоплено прорікають: „От би нам пожити з ваше, та й розміняти другу сотню!”. Найстарший старожил у районі на такі слова лише посміхається у вуса.
Ольга ГЕМБІК
“У МОЛОДОСТІ БУВ ЖУЛІКУВАТИЙ...”
Можливо, дід хотів би почати все спочатку, але з теперішнім розумом. Каже, що свого часу в юності зробив помилку, а потім усе життя розплачувався за неї. Я не слухав матера, править своє старожил із горохівського села Скірче Олексій Карпович. – Їздили з хлопцями на крадіж, я фурманував, нікого не боявся. Стояв на дорозі, поки хлопці збожжа на віз носили. Хлопці попалися, і я попався. У молодості був жулікуватий... ...Замолоду дід Олексій був парубок на всеньке село. Був дужий богатир, тож наймався на косовицю, господарі платили по 34 злотих. Окрім хліба, трохи купував собі одяганку. Каже, за 2 злотих за Польщі можна було купити непогані штани, за 35 – цілого костюма. То ви модним парубком були, певне, і дівчата вас любили? – не втримуємося, запитуємо. Якийсь був, соромиться старожил. – Котрась дівка любила, котрась не дуже всякі є дівчата. Вони мене поважали, скажу так, поки я в тюрму не попав. Ті, котрі спершу хотіли мене, потім не захотіли. Скільки мотузочці не витися, а в 1922му Олексія на два роки таки запроторили до луцької в’язниці. По тому як відрубало. Знатися з засудженим за крадіжки хлопакою, хоч і першим на селі, дівчата цуралися. Перше кохання дало Олексієві відкоша. Уже після заручин дівчина зрадила нареченому. А він уже й завдаток музикантам дав, і два злотих за сповідь у церкві сплатив, купив костюм і хустку... Подаруй мені, казала, згадує дід Карпович. – Дядько її мало не плакав, мовляв, що ти наробила. А я кажу хай тебе грім поб’є! То я вже мав зовсім дурним бути, щоб женитися на ній. Ганькою звалася, любив я її дуже... А ще якась дівка зі злості казала, що ліпше камінь на шию і втопитися, аніж за бандита йти. Я знаю, чого вона так казала – я не схотів її взяти...
ОДИН ВІДЛУПЦЮВАВ ШІСТЬОХ
Дружина старожила, 89річна Ніна Андріївна Карпович, шістдесят чотири роки у шлюбі. Спочатку вагалася, чи приймати пропозицію руки і серця від Олексія. А потім, каже вона, жодного разу не пошкодувала. Що забіякуватий був – так, але дружину не ображав ніколи. Поляки нас все хамами кликали. То я одного разу як перескочив на їхнього воза, як почав шістьох бити – всім попало! Я сильний був, нікого не боявся. То мене всі боялися. А я з поляками ще й об заклад на 20 злотих бився, що ніхто з них не втримає мене за чуприну. Поляк тримав, а я як крутнувся, то так чуприною йому пальці й порізав. Ет, файне я мав колись волосся, чухає лисину дід Олексій. Ще одного разу Олексій взявся за старе, коли навантажив собі у мішок колгоспного збіжжя. Зненацька нагодився голова колгоспу, кинув оком на того здоровенного самотканого „кубинця” і сказав: „Якщо занесеш те все додому – вважай, твоє!”. Голова йшов назирці, а дід Олексій чесно заніс додому 110 кілограмів зерна. І хоч би раз тобі став перепочити! Коли у колгоспі не давали змолоти більше, аніж мішок зерна на сім’ю, я ткала величезні мішки, все село на них дивувалося, каже бабця Ніна. – А якось чоловік сам виніс на горище вісім мішків із зерном по 120 кілограмів кожен. Казали мені тоді, підхоплює старожил. – Можеш, хлопче, ходити до чужих молодиць з такою силою! А я й воза піднімав заввиграшки любого: впруся руками знизу — і підніму. Я ще стокілограмові мішки носив довго, до дев’яноста років. А вже потім охляв.
Й ДОСІ ВІД ЧАРКИНЕ ВІДМОВЛЯЄТЬСЯ
Ходи, подивишся, який я був хлопець в армії, посміхається у вуса дід Олексій. Показує старі світлини, фронтові нагороди. Регаліями обвішані обидва боки дідової „вихідної” маринарки. Полічити усі ті нагороди не вдалося – частину з них погубили діти. Серед інших залишилися тільки орден Вітчизняної війни другого ступеня й медаль „За мужність”. Був Олексій Карпович у польській армії, у кавалерії. Під час війни брав у полон німців – йшов на них, каже, з голими руками. А одного разу йому в полон здалися одразу троє. ...Три роки тому дід Олексій заслаб на ноги. Лікарі зважили на його поважний вік й поклопотали, щоб фронтовика на смертному одрі висповідав священик. Але Олексій Михайлович несподівано пішов на поправку. Лікарі давали місяць – все, більш не проживу, а я ще живий, ще й горілку п’ю! – каже старожил. – Їм сало, картоплю, хліб і такі довгі літа. Бог мене на світі тримає, а я й у думці не мав, що доживу до ста літ. Усі мої товариші давно повмирали... Щоправда, старожил й зараз нарікає на хворі ноги. Тому три роки тому частково „склав повноваження” – продав корову й припинив гнати скірченську бурячанку. З господарства у Карповичів лишилися лише собака, кіт, три курки і дві качки. Але дрова дід Олексій, за старою звичкою, рубає сам і досі. А хто ж мені порубає? – реагує на наше здивування. – Я й порубаю, і пилкою поріжу! Нарікає колоритний горохівський старожил дід Олексій на хворі ноги, але нещодавно таки танцював на урочистості, та ще й засвідчував свою любов до дружини Ніни Андріївни солодким поцілунком. „Музика була неважна, констатує, жартуючи, а так, може, і врізав би гопака!”.
