CАМОЗАКОХАНІСТЬ ПОЛІТИКІВ

Після оприлюднення результатів недавніх виборів багато людей здивовано стенали плечима: у парламент не пройшли партії чи блоки національно-патріотичного спрямування, хоча впевненості у перемозі в їхніх лідерів не бракувало. Хіба може статись таке, щоб у Франції француз не проголосував за француза-патріота? Ні.

Але Україна — не Франція. Над нею не тяжів 300-літній гніт поневолювача, гетьманства, не було гулагів, колективізації, винищення цвіту нації. Не було того і в інших країнах Європи, куди ми так хочемо потрапити. Недавно ми дивились перший день роботи нового парламенту. Мені, наприклад, тривожно від того, що у вищій законодавчій установі витає антидержавний дух. Відьомський шабаш регіоналів, конотопських, комуністів з проголошенням російської мови державною, федералізацією, демаршем Держдуми РФ щодо Криму, претензії клану Янукович-Ахметов та інше — від усього віє холодним вітром зловісного імперського плану розшматування України. Ба, навіть перевертень Чорновіл забалакав «общепрінятим».
Задамо вічне питання: хто винен і що робити? Є вина Президента, його оточення, бо їхня ліберальна поступливість, відхід від ідеалів Майдану, тривалі торги за посади, де товаром є не інтереси держави, а власні бізнесові, розпорошеність націонал-патріотів за принципом: «Іван — гетьман, а я хіба гірший?» — і призвели до сумного підсумку.
Політичні аналітики вже знайшли причини такого розкладу політичних сил. Схололі патріотичні голови лідерів теж усвідомили причину поразки, хоча про результат здогадувались і перед виборами. Роздрібненість, різновекторність, шарпанина поставили виборця на таке роздоріжжя, що розібратись було нелегко.
Однак перемоги чи поразки зумовлюються не лише ситуацією — її можна переломити. Для цього лідер чи партія повинні мати здатність об’єктивно оцінювати себе і реалії. В іншому випадку навіть приваблива ідея не принесе успіху. Мова, зрештою, йде не про голу політику, а характер людини-політика, його світогляд і принципи.
У зв’язку з цим мені пригадалася легенда, яку нам повідав старогрецький поет і філософ Овідій, про юнака на ім’я Нарцис. Йому так сподобалось своє обличчя, яке відбивалось у воді, що він закохався в нього. День і ніч він вдивлявся у нього, не їв, не пив і від цього помер. Німфи, які прийшли поховати його, не знайшли тіла. На тому місці росла лише гарна квітка, яку назвали іменем юнака-красеня. Хвилююча легенда. Але вона дала підставу суспільству визначати один з типів людського характеру: самозакоханість, перебільшена оцінка свого «я». У медицині навіть існує термін — нарцисизм.
— То є важка вада людського характеру, — каже відомий лікар-психіатр Євген Шимонович. — Така людина бачить все лише у світлі своєї принадності, не чує критики, сприймає лише хвалу, в силу характеру відривається від реалій, переоцінює власні сили. Це особливо небезпечно для політиків, державних діячів, різнорангових чиновників.
Євген Михайлович не лише досвідчений фахівець, а й політик, один з лідерів чорноволівського Руху на Волині, тому його оцінка, вважаю, заслуговує на довіру.
— Знаєте, — щиро зізнається він, — я й сам не можу оговтатись — як так: ну, за кого українцеві проголосувати, як не за УНП, партії української за назвою і духом? А нарцисизм у політиці і владі? Так, він присутній. Якість ця там небажана.
Передвиборна боротьба — своєрідний ринг, політичний. Але одна справа, коли перед боєм Кріс Бьорд хвалиться, що він найкращий і покладе на підлогу нашого Кличка, а реально там опиняється сам. Це його особиста трагедія і поразка. А коли програє лідер партії, стрижнем програми якої є національна ідея, то це кардинально інший вимір. А для патріотів — «як той цвяшок, в серце вбитий» і дума: чи на наступних виборах відродиться «фенікс із попелу»? Втратити перемогу легко, здобути важко.
Безумовно, шанси в УНП, непогано розбудованій партії, як і у ПРП, були високі. Особливо, якщо б об’єдналися вони разом з ВО «Свобода», з БЮТ чи навіть з НСНУ. Завадив, на мою думку, політичний нарцисизм: ми дозріли, самодостатні, щоб нас полюбив народ. На передвиборчому полі тоді зарясніли десятки інших партій, у назвах яких обов’язково присутні слова: народна, українська, патріотична, чесна, екологічна, селянська, пенсіонерська, порятункова, навіть «Не так!». Пішла злива іменних: Костенка і Плюща, Кармазіна, Вітренко, Литвина, Богословської, Лазаренка, Олійника і Сироти, Марчука... Сорок п’ять партій і блоків! У кожного програма — за народ. А от донецькі не ризикнули вживати ім’я свого лідера. Інакше б, напевно, кілька процентів втратили.
Історія дає нам гіркі уроки для того, аби ми на них вчились. Не хочемо. Думаємо, що за неї ми розумніші. І знов наступаємо на ті ж граблі. Так, буває, що й народ помиляється в силу низької свідомості, але помилки ці для нього коштують дуже дорого. Ще до нашої ери грецький філософ Ахетісен зазначив: «Держави гинуть тоді, коли перестають відрізняти поганих від хороших». Пригадаймо хоча б вибори першого президента, коли на найвищий пост висунулась ціла обойма патріотів-достойників. Ще далі — від Запорізької Січі, ОУН (Б), ОУН (М) до теперішньої ситуації — бере історію М.Я. Пушкар з с. Домашів Ківерцівського району, один з авторів відгуків на мої попередні публікації. Оте гетьманство, як яблуко розбрату, «лихо давнє і сьогочасне» — скільки воно стоятиме поперек нашого об’єднання? «Програли вибори, а тепер зволікають з утворенням коаліції, підступно нападають на Юлю. А вона і тільки вона може навести порядок у розхитуваній, розсвареній Україні», — пише чесний простий трудівник, виборець з глибинки, тепер пенсіонер, учасник війни.
Передбачаю заперечення опонента: БЮТ — теж іменний блок. Хіба у його лідерки не той же нарцисизм з її авторитаризмом, вишуканістю одягу, манер? На щастя, ця вада у її характері якраз і відсутня. Успіх БЮТу і його лідера — феномен у нашому політикумі. Виборець в піку нарцисизму багатьох лідерів обрав найнадійніше: стабільність позиції, силу, розум, мужність, справедливість лідера нової формації, пробачивши їй окремі недоліки. Свідомий народ розуміє, що коли сила поєднається із справедливістю, то це якраз те, що потрібно державі, людям. Вони, зрештою, оцінюють лідера, навіть златоуста, не стільки за словами, як за конкретними справами. І законне право бути прем’єром відповідає не стільки ЮТ, скільки виборцям. Бо справитись з безвладдям у суспільстві, економіці, загнуздати корупційно-олігархічного монстра, який вже усідається у владне крісло, зможе лише вольовий, енергійний, розумний керівник, який свідомо йде на цю Голгофу. А рік нинішній і справді буде для нас нелегкий у всіх вимірах. Наш волинський «Нострадамус» Феофан Музика навіть передбачає на осінь нові вибори. А тоді, як це вже було в історії, кликати варягів? «Приходьте і володійте нами»...
Прикладів, коли владоможця політично вбивав нарцисизм, є багато. Коли президентом обрали Леоніда Кравчука, я питав багатьох: «За що?». Жінки, переважно сільські, казали: «Він же такий гарний, так добре говорить». Так, постава, манери, ораторські здібності працювали на нього. Навіть вміння виголошувати промови, з яких не второпаєш, про що ж то він говорив, не вельми позначались на його іміджі. Та дисонанс між словом та ділом і визначили обличчя нарциса. Скотившись на антиукраїнські позиції, його партія зазнала на виборах нищівної поразки. Так само свідомий народ розпізнав і обличчя конотопської Вітренко, миротворця Литвина, озимої Інни та багатьох інших.
Така ж доля чекає і КПУ Симоненка. Сімдесят років ялові ідеологи КПРС, їх гуманітарні та криваві підручні, гвалтуючи суспільство, запліднювали його примарною ідеєю, аби народилось вселенське комуністичне дитя. Минула їхня юність, зрілість. На світ з’явився лиш антиукраїнський мутант. Настала партійна старість, політичні клімакс, імпотенція. Показник довіри виборців показує на 18.30.
Народ здавна засуджує чванство як одну з найбільших людських вад. На жаль, ми й самі сприяємо її появі, віддаючи владу комусь в руки. А от спитати носіїв цієї влади, контролювати їх — забуваємо, лінуємось чи боїмось, доки не покличе Майдан, не прийдуть нові вибори. Тим часом до владців, мов мухи до меду, одразу прилипають підлабузники — найбільш небезпечні із приручених тварин, як казав мудрець Діоген, який і вдень із запаленою свічкою «шукав людину».
Як правило, оточення грає під себе, має з цього добрий зиск, своєрідний бізнес. Неприємне до владного «тіла» не доносить, тим більше, коли воно сприймає лише похвалу. Ще і ще підтверджується афоризм: «Короля грає його свита». Так лев у золотій клітці стає заручником оточення. Чи не так сталося і в нас?
Пригадую, в часи президентства Леоніда Кравчука йшли ми якось з Михайлом Горинем, який був вхожий в кабінет на Банковій.
— Пане Михайле, — кажу, — ну, чому Леонід Макарович проводить таку невизначену політику?
— Президент — то віск чи глина. А з неї можна виліпити і зайця, і вовка, і лиса, і лева...
Все то так. Але ж «скульпторів» підбирає сам Президент! От яка заковика. Особисто мені імпонує колишній президент Чехії Вацлав Гавел, не позбавлений гідності, несприйнятливий до нарцисизму. Попри величезну популярність у своїй країні, він відмовився балотуватися на третій строк, хоч знав, що переможе. Конституцію переступати не став. Були й інші лідери, достойні поваги і наслідування. А наші обидва Леоніди мали важку ваду характеру, сповідуючи ради користі давній принцип римського права do ut des (даю, щоб ти дав мені), за що наша багатостраждальна Україна вичухуватиметься довгії літа.
Коли людина-нарцис одержує високу владу, ця вада характеру може набрати патологічних форм. Тут прикладів теж не бракує: від Наполеона до Сталіна і Гітлера, від Пол Пота і Мао до Саддама Хусейна... Наслідки загальновідомі. Пам’ятаєте, знаменитий капітан Жеглов ще до суду вигукнув на адресу затриманого: «Буде сидіти!» Те ж саме повторив Леонід Кучма щодо учасників протестної акції: «Будуть сидіти!» І хлопці сіли. Вбили В. Чорновола, Г. Гонгадзе, І. Александрова, інших журналістів, депутатів. Ніхто нічого не розкрив. Так розвиваються якості владного нарциса в недемократичному суспільстві.
У нас такі якості, притаманні деяким владним особам, мають, як правило, кланово-бізнесове підгрунтя. У час прем’єрства Юлія Тимошенко спробувала вгамувати апетити нафто-газових баронів, владних корупціонерів. Закінчилось все відставкою, новим витком цін і поясненням: у нас ринкова економіка, а прем’єр звела її до ручного управління, займається формуванням власного іміджу. Леонід Кучма теж звільняв за «імідж» то Лазаренка, то Марчука... А між іншим, найбагатша, найдемократичніша країна США суворо обмежила ціну на бензин, коли вона сягнула 3.87 гривні за літр (у нашому вимірі). Штраф за це для компаній — 150 млн. доларів і кримінальна відповідальність. У нас до життєвого рівня цієї країни — як від землі до неба, а ціни на бензин вже вищі американських.
Особливо небезпечний владний та прихований етнічний нарцисизм. Недавня «керівна і спрямовуюча» при фарисейських лозунгах рівності на партійно-урядовому рівні виховувала у своєї еліти, активу і чиновництва особливий вид нарцисизму — комчванство, в основі якого лежала приналежність до КПРС. Виключення з касти недоторканних чи пониження в посаді було глибокою трагедією. Колишній всесильний перший секретар обкому партії Калита після дворазового пониження в посаді застрелився. Один з наступних — теж. Але випробування владою й справді найтяжче. Нині наша влада з верху до низів значно оновилась. Тож їй особливо треба пам’ятати, що найкращою профілактикою нарцисизму є спілкування з людьми, повага до них.
Етнічний нарцисизм раніше носив відверто агресивний, завойовницький характер. Яскравий приклад — експансія царської Росії, більшовицького СРСР. Нині часи і обставини змінились, але повзуча експансія вже «богообраної» нації, мов невидима радіація, проникає в державний організм, загрожує багатьом країнам, в тому числі й нам. При могутній фінансовій, вже існуючій тіньовій імперії ця загроза цілком реальна. Тож не будьмо короткозорими, безбатченками, лікуймося духовно й національно.