Розсипається церква, в яку ходила Леся Українка…

На Рівненщині у Млинівському районі є село Чекно. Хоч маленьке, та має багату історію. Колись тут діяв монетний двір — гроші чеканили князі Київської Русі, зокрема Ярослав Ізяславич, ще у ХІІ столітті! Не раз відвідувала село і знаменита поетеса Леся Українка. На жаль, храм, до якого любила приходити на молитву, нині у дуже плачевному стані.

Мова про Хресто-Воздви­женський храм, який збу­дував у 1733 році граф Соболевський на місці древ­ньої дерев’яної церковці. Стіни прикрасили фресками, колони під стелею оздобили розкішни­ми капітеліями-ліпниною. Церк­ва могла вмістити кількадесят па­рафіян, була простора і гарна. Подвір’я обгородили муром.

Навесні 1881 року в Чекні вперше побувала Ольга Петрів­на Косач (Олена Пчілка). Зумис­не повезла в це село своїх дітей — Михайла, Ольгу та Лесю, аби вони побачили й послухали, як гарно тут співають веснянки й виводять у заплаві Стиру таноч­ки. А ще мама водила їх від хати до хати, показуючи рідкісні візе­рунки волинської вишивки — й сама замальовувала орнамен­ти.

Старожили переповідають, що Леся Українка також приїзди­ла у Чекно до лікаря-чеха, який прописував їй різні помічні мік­стури. І коли зупинялася в селі, то обов’язково ходила на Службу Божу до місцевого храму.

Про ті незабутні гостини зали­шилися письмові спогади Оль­ги Косач: «Леся, старша за мене на шість років, і без порівняння вразливіша, — пам’ятала ті чек­нянські веснянки все своє жит­тя». Більше того, почуті у селі пісні, зокрема «Подоляночку», «Женчичок-бренчичок», «Зай­чик», «Рак-неборак» та інші, Леся Українка включила до збір­ника «Детские игры, песни и сказки Ковельского, Луцкого и Новоград-Волынского уездов Волынской губернии Волыни. Киев. 1903 год». (Село Чекно, хоч і розташоване нині у Млинівсько­му районі Рівненщини, лише за 20 кілометрів від обласного цен­тру Волині. Пізніше композитор Микола Лисенко ще й видав збір­ник народних пісень для дітей, де під чеконськими веснянками було вказано, де вони записані).

 Старожили переповідають, що Леся Українка також приїзди­ла у Чекно до лікаря-чеха, який прописував їй різні помічні мік­стури. І коли зупинялася в селі, то обов’язково ходила на Службу Божу до місцевого храму.

Нині споруда, яка колись вра­жала своєю красою, стоїть руї­ною. Немає ні даху, ні вікон, ні під­логи. Навіть фрески, які ще добре виднілися торік, вже виблякли на­стільки, що неможливо впізнати лики святих, які на них зображе­ні. Тільки притулилися на верхівці лелечі гнізда. Бузьки прилітають сюди щороку, ніби намагаються вдихнути у це місце життя.

— Нашу церкву в радянські часи закрили атеїсти, — розпо­відає місцевий житель Богдан Новосад. — Відразу тут зробили склад хімії — навезли її бочками. А люди в нас які? Побачив, що боч­ка стоїть, треба забрати. На міс­ці виливали отруту, забирали єм­ність і тікали… Запахи тут стояли страшні! То вже зараз майже не чути. Та хімія добре повипалюва­ла і стіни, і все навкруги.

Зі святині вціліли лише дві іко­ни: Почаївська, яку зберігають у родині пана Богдана, і Дівоча, що врятувалася завдяки сім’ї Люд­мили Шлихти. Усе решта було крадене і знищене. Навіть оздо­блення з-під стелі здерли!

На початку 1990-х років, коли по Україні почали відроджувати­ся закриті совєтами церкви, спо­дівалися відновити свою святиню й чеконці. Розробили проєкт рес­таврації, зібрали дерево на під­логу та стелю, закупили вікна та бляху. Однак коштів на саме про­ведення робіт, на жаль, забра­кло. Сподівалися, настануть кра­щі часи — допоможе держава чи пожертвує благодійник. Та мину­ли роки, дерев’яні балки зігнили, а роботи з відновлення так і не почалися.

— Я прийшов на цю пара­фію минулого року, — розповідає отець Роман Старик, настоя­тель храму Різдва Пресвятої Богородиці у сусідніх Яросла­вичах. — І був вражений, наскіль­ки цікавий й давній у Чекні є храм. Ми підняли документ, і я дізна­вся: будова занесена до Реєстру пам’яток місцевого значення, а не державного. Тутешня грома­да власними силами реставра­ційні роботи не потягне. Адже бодай щоб накрити храм, треба величезні кошти — сотні тисяч чи й навіть мільйони. Без допомоги держави ніяк не обійтися. Якщо святиню хоча б не накрити й не законсервувати, вона геть роз­сиплеться.

Жителі Чекна впевнені: Хрес­то-Воздвиженський храм пови­нен мати статус пам’ятки архі­тектури державного значення. Тоді врятувати історичну ро­дзинку краю неодмінно вдасть­ся! Згідні навіть, якщо у віднов­леній споруді зроблять музей Косачів. А поки з тугою дивлять­ся на мури, які розсипаються. І на фрески, з яких вже не вда­ється розгледіти погляду Матін­ки Божої.

Наталія КРАВЧУК.