«Пологи приймати мені було не положено, але коли безвихідь, то на правила не зважаєш»

«Я РОДОМ ІЗ ХМЕЛЬНИЧЧИНИ, ЧОЛОВІК — ІЗ СУМЩИНИ, А СТАЛИ МИ ВОЛИНЯНАМИ»

Наша героїня живе у селі Люб’язь Любешівського району. Звертаю увагу на прізвище Свистюла — трохи незвичне для поліського краю. І чую від жінки з приводу цього:

— Я ж не місцева. Родом із Хмельниччини — в селі Якимів-ці Красилівського району жила. Там закінчила школу і вступила у Кам’янець-Подільське медичне училище. Ще вчилася, як заміж вийшла за Івана Свистюлу. Він із Сумщини, а в Кам’янці-Подільському в сільськогосподарському інституті фах зоотехніка здобував. У них хлопців багато було, а в нас — дівчат, то ми ходили на танці в інститут, де й чоловіка собі знайшла.

Був 1963-й, коли пара одружилася. А через рік Леонтина одержала диплом і поїхала на роботу в своє рідне село Якимівці. Досі з вдячністю згадує Володимира Лободовського — колишнього військового фельдшера, з яким працювала і від якого багато що перейняла. Та ось чоловік закінчує інститут, і його направляють на роботу на Волинь — у Любешів.

А бувало, що двома тракторами везла жінку на роди, бо дороги не було: в одному тракторі я сиджу, а в другому — породілля. Як заглохнув серед калюжі, то думала, чи не народить моя підопічна в таких польових умовах.

— Я нічого не знала про цей край, — вертається спогадом у минуле жінка. — Пам’ятаю, батьки Івана за голову взялися, як почули, куди ми збираємо-ся їхати. На Івано-Франківщині жили тітки мого чоловіка (одна — медичка, друга — вчителька). Як, бувало, гостювали вдома на Сумщині, то розказували, що на Західній Україні ще після війни робилося. І Волинь із цих розповідей поставала «бандерівським краєм», куди східняки неохоче їхали. Але ми мусили вирушати за направленням, бо то був час, коли спочатку і диплом на руки не давали — от поробиш пару місяців — тоді й забереш.

Молоде подружжя хоч і мало направлення в Любешів, в райцентрі не осіло, оскільки в селищі не було для них житла, а в сім’ї уже син маленький ріс. Тож першим волинським селом, де жили Свистюли, була Мала Глуша. Тут у них народилася дочка. В цьому поліському селі їх добре прийняли, вони стали вже своїми — і на тобі — така переміна в житті.

— Кинули мого Івана на голову колгоспу у Люб’язь, — розповідає жінка. — Крепко я не хотіла покидати Малу Глушу, де дуже привітні люди. Навіть сльози були. А мене заспокоювали: чого ти плачеш — там озеро яке гарне?! Одне сло-во, чоловіка вже в Луцьку на новій посаді затвердили, тож зібрали ми свої манатки й перебралися до Люб’язя. І от уже більш як пів століття я тут — давно не подолянка, а волинянка.

«ПЕРЕРІЗАЛА ПУПОВИНУ НЕ МЕНШЕ СОТНІ НЕМОВЛЯТ»

У Люб’язі чоловік Леонтини Станіславівни (нині вже покійний) майже 20 літ головував, а потім був зоотехніком. Молода медичка тут набула досвіду, прижилася. Добре було, як каже, бо ж Любешів близько. Коли хтось у важкому стані, то сіла з ним у машину — і в лікарню до райцентру. Мова зайшла про те, чи доводилося з породіллями мати справу. Жінка каже:

— Знаєте, пологи прийма-ти мені було не положено, але коли безвихідь, то на правила не зважаєш. Бувало, що перейми вже почалися і в дорогу, навіть близьку, вирушати пізно. Тоді брала на себе відповідальність і допомагала породіллі. Не менше сотні немовлят перерізала пуповину. Ясно, що потім відправляла в районну лікарню. А бувало, що двома тракторами везла жінку на роди, бо дороги не було: в одному тракторі я сиджу, а в другому — породілля. Як заглохнув серед калюжі, то думала, чи не народить моя підопічна в таких польових умовах.

Багато років Леонтина Свистюла завідувала медпунктом у Люб’язі. І кликали всі її не інакше, як дохторка. Тій «дохторці» доводилося в будь-яку пору доби, за різної погоди йти на виклики.

— Постукає хтось у вікно навіть уночі, — розповідає вона, — скаже, що комусь поміч потрібна (пологи почалися чи температура піднялася), не було такого, щоб колись комусь відмовила: торбу свою з необхідним у руки — і пішла, незважаючи на дощ чи заметіль. Правда, як серед ночі кликали, то чоловік виручав — машиною віз. Помагав багато мені.— Мама, — долучається дочка Наталія, яка присутня при нашій розмові, — для пацієнтів стала бабусею раніше, як у неї з’явилися рідні внуки. Ті діти, яких вона лікувала, називали її баба Люся.

«І ЯКЩО ЧУЮ: «ДЯКУЮ, ЩО ДОПОМОГЛИ!», ТО ЦЕ ДЛЯ МЕНЕ ЯК БАЛЬЗАМ НА ДУШУ»

П’ять літ тому Леонтина Станіславівна пішла на пенсію. На той час їй було вже 73 роки. Донька з цього приводу говорить:

— Правду кажуть, що колишніх медиків не буває. Мама — медик у душі. Вона й зараз, якби їй сказали, що треба вийти на роботу, то о 9-й ранку зі своєю сумкою була б у медпункті. І на тому, що їй пора відпочивати, ми з братом наполягли. Бувало, прийде додому вже і втомлена. Але якщо хтось кликав, бо біда, то вона знову була енергійна і йшла на поміч.

— А як не піти? От хоча б таке... В нас у селі був онкохворий чоловік, якому треба було знеболювальні ін’єкції робити за схемою. Він нікому не довіряв, хоч і родичів-медиків мав — тільки я мала вколоти. І я йшла, незважаючи на те, що й сама часом нездужала: ногу теплою хусткою замотувала — і вперед. Була думка, що це ж чоловік мене чекає — дивиться на годинник й каже: «О, за-раз Станіславівна прийде» (Станіславівною мене в основному кличуть — то вже як титул мій, що прикріпився за багато літ). І якщо я чую: «Дякую, що допомогли!», то це для мене як бальзам на душу. Я не звикла сидіти вдома, — ось так розтлумачує жінка свою готовність до праці навіть у поважному віці.

Якось, вже коли Леонтина Свистюла була на пенсії, ФАП у Люб’язі залишився на якийсь час без медика — хтось розрахувався, а нового ще не призначили.Тоді медпунктом стала... хата Леонтини Станіславівни. — Я аж розсердилася на сільського голову Бориса Шубича, — говорить з приводу цього її дочка, — і сказала: «Знаєте, Борис Степанович, виділіть в сільраді кабінет, і нехай мама там приймає пацієнтів, а я вже втомилася наводити в хаті спозаранку порядок, бо пацієнти мамині мають прийти.

Правда, в цих словах вловлювалися не злість чи якась втома, а особлива доччина повага до матері — до того, яка вона віддана справі, котру вибрала в юності. Як і до її захоплень, зокрема вишиванням. А ще ж, до речі, наша героїня — давня й незрадлива передплатниця «Волині». І, як каже донька, ніхто не має права першим газету прочитати — спочатку вона, а потім «робіть, що хочете, дітки». І читає її «від заголовка до прізвища головного редактора», щоб знати, чим живе Волинь, до якої вона за стільки літ приросла душею.

Нагадаємо, затята трактористка з волинського села: «Коли їхала, чоловіки переді мною шапки знімали» (Відео).