Курси НБУ $ 39.22 € 42.37
І для білоруської невістки хутір Частий  на Любешівщині став рідним (Фото)

Антоніну Гречко син якось забирав до себе в Москву, але не затрималася там надовго – вернулася додому, де все рідне, своє.

Фото Катерини ЗУБЧУК.

І для білоруської невістки хутір Частий на Любешівщині став рідним (Фото)

Сім хат тут сьогодні, у вікнах яких вечірньої пори загоряється вогник і свідчить, що там є життя. Дехто із самотніх бабусь, які вже нездужають, має на хазяйстві хіба кота і якусь курку, гуску. А є й міцні господарі, яких ще пошукати навіть у великих селах

«По тижню до школи не ходили, коли сніги відрізали від світу»

— Колись у нас хуторів було багато, — розповіла при зустрічі виконувачка обов’язків старости Гірківського старостинського округу Галина Зелик. — Ще й зараз пару хат, правда вже пусток, є на Петелисі (до останнього трималася за рідне місце Марія Кузьмич, але й вона перебралася в Гірки – пустили люди в порожній будинок), в Острівках, Востровій. Але тільки Частий зберігся…

І це незважаючи на те, що він за 6 кілометрів від села, та ще й серед лісу, куди й добратися непросто, особливо в негоду, «коли дорогу розвезе». Щоб не довелося блукати в пошуках Частого, пані Галина знайшла нам провідника. Зателефонувавши Сніжані Дишко, яка донедавна була хуторянкою, а тепер зі своєю сім’єю живе у Гірках, спитала: «Ти не хочеш провідати батьків?» – і та відповіла згодою.

А вже в дорозі, коли мова зайшла про те, чи не сумує Сніжана за тим місцем, де виросла, вона сказала:
— Я кожен день буваю на хуторі. Тим більш тепер, коли у декретній відпустці (З мамою їде й п’ятирічна донька Каріна, коріння якої теж на Частому, друга дитина буде вже гірківська. — Авт.)

Я колись думала втекти з хутора, виїжджала звідси. У Луцьку на фотографа вивчилася, якийсь час у Любешові працювала. Але вернулася сюди, коли заміж вийшла за свого Славика. І ніколи не пошкодувала, що так усе склалося, — то доля.

Отож є можливість почути, яким залишиться назавжди в пам’яті нашої попутниці Частий, зокрема, як-то малою вона до школи в Гірки добиралася:

— Семеро нас ходило з хутора. Трохи полем, а потім — лісом. Ніби й із запасом часу вибиралися з дому, та все одно хоч на 5 хвилин, а мусили запізнитися на перший урок.

Воно й не дивно, адже довкруг стільки всього цікавого. Взимку треба було всі ковзанки на канавах та болотистих місцях випробувати. Що вже казати про весну, коли листочки розпускаються, перші квіточки ваблять, пташки виспівують. Було, пригадує жінка, що поночі додому верталися, як у другу зміну вчилися. Коли підріс старший брат, то мотоциклом і її возив — тоді менше часу витрачали на дорогу. А взимку як, коли замете? Сюди ж навряд чи яку техніку пускали, аби розчистити шлях? З приводу цього жінка каже:

— Бувало, що й по тижню до школи не ходили, коли сніги відрізували від світу…

Старший брат Сніжани і зараз живе з батьками на хуторі. А вона, вийшовши заміж за Володимира Дишка — хлопця із Ветел, і чоловіка переманила на Частий. Але вже через рік молода сім’я все ж перебралася в Гірки, тим більше, що хата там була, яку батьки купили свого часу в колгоспу з думкою, що хтось із дітей захоче перебратися ближче до цивілізації. Тепер і молодші Сніжанині сестри-школярки живуть у неї під час навчання — вона, як старша, піклується про них. Наша попутниця не може не згадати, що їй довелося пережити: на третій день після весілля чоловік був мобілізований в АТО. Слава Богу, вернувся живий, здоровий. У прикордонниках служив, а цього року вступив до Рівненської академії патрульної поліції.

Із професією фотографа пані Зоя попрощалася і зовсім за цим не шкодує

Альоні Задорожній і звикати не довелося до нібито чужого місця, бо в дитинстві по гриби сюди приходила.
Альоні Задорожній і звикати не довелося до нібито чужого місця, бо в дитинстві по гриби сюди приходила.

На обійсті батьків Сніжани — Зої і Станіслава Кравчуків — нас зустрічає хутірська ідилія: на сонечку гріються, скрутившись клубочками, котики кількох виводків, на водному плесі ставка купаються гуси, аж бризки розлітаються, поважно походжають індики і качки, господиня веде коня, з яким, як згодом дізнаюся, жінка «на ти» — і запряже, і поїде. Мимоволі пошкодувала, що не було можливості тут, де таке роздолля, зробити відеосюжет. У розмові з привітними господарями стає зрозуміло, чому їх не зманили ні велике село, ні місто. Хоч спокуса, до речі, була, судячи з почутого від жінки:

— Я колись думала втекти з хутора, виїжджала звідси. У Луцьку на фотографа вивчилася, якийсь час у Любешові працювала. Але вернулася сюди, коли заміж вийшла за свого Славика. І ніколи не пошкодувала, що так усе склалося, — то доля.

Зоя Кравчук з коником «на ти»– і запряже, і поїде.
Зоя Кравчук з коником «на ти»– і запряже, і поїде.

А той Славик — єгер. 6500 гектарів — така площа його обходу: від озера Дольське до Мукошина. Ліс, природа, як він каже, — що ще треба?! Вранці сів на мотоцикл — і в путь. Кілометрів 50 «набігає» за день. Чи ж є що берегти у лісі? З цього приводу чоловік каже:

— Аякже… Кози, зайці, кабани водяться, і навіть лосі є, які, думаю, з Білорусі заходять, бо ж кордону для них не існує.

Із розповідей діда й баби Кравчуки знають, що на Частому колись стояло не менш як 30 хат. Людніше, одне слово, було. А зараз лише у вікнах семи домівок ввечері загоряється світло. Хтось виїхав, інші повмирали.

– І цього б не було, якби в 1986 році світло не провели на наш хутір, – каже жінка, яка ще знає, як то вчити уроки при гасовій лампі.

А навздогін цій радісній згадці про цивілізацію, яка врятувала Частий, — слова з ноткою жалю. Мовляв, поки при лампах жили, то танці влаштовували («і на цьому дворі музики грали, а хлопці й дівчата вальсували»). І збиралася не лише місцева молодь — з Білорусі приходили ровесники. А як світло провели, то «всі втупилися в телевізори, а тепер — у телефонах сидять». Про Білорусь я почула того дня не раз у зв’язку з тим, що це ж колись кордону не було: одні до одних ходили, бо ж то зовсім поряд — кілометрів три до села сусідньої країни.

Колись Альона Задорожна на цей хутір по гриби приходила — тепер хазяйнує тут із чоловіком

Від подружжя Кравчуків, які перерахували поіменно своїх ближчих і дальших сусідів, я дізналася, що є в Частому білоруська невістка Альона, яка вийшла заміж за місцевого Василя Задорожного. Йдеться про сім’ю, яка має хазяйство таке, яке й у великому селі ще треба пошукати. Отож, єгер сідає на свій мотоцикл і показує дорогу до обійстя Задорожних. Господиня вдома. Знайомимося. І чуємо, що жінка–білоруска вважає себе вже любешівською, бо ж давно, із 1994 року, живе на хуторі.

За день єгерь Станіслав Кравчук кілометрів 50 «набігає» на мотоциклі у своєму відході.
За день єгерь Станіслав Кравчук кілометрів 50 «набігає» на мотоциклі у своєму відході.

— Мені й звикати до нібито чужого місця не довелося, — каже Альона. — Завжди жила серед лісів у своєму селі Опадище Брестської області — і тут все те саме.

А де ж познайомилася зі своїм чоловіком?

— Тітка його живе в Білорусі, — розповідає, — він у неї бував. Там і побачила. П’ять років зустрічалися й одружилися. 
А ось коли мова зайшла, чи знала, куди приведе її чоловік, то жінка навіть здивувалася:

— Як же не знати? Привозив мене Василь на хутір свій. Та ще й раніше це місце було мені знайоме. Ми ж з Опадища в Гірки на дискотеку ходили. І на Частому я бувала з дитинства. Білоруси тут гриби збирали, ягоди. Бо хоч у нас теж довкруг ліси, але вони були молоді й ніщо не росло.

Ми розмовляли з Альоною під час нашої своєрідної екскурсії розкішним обійстям, до якого підступає ліс. Два сини й донька Задорожних топтали тут моріжок. А виросли й покинули хутір — зі своїми сім’ями живуть у Дольську, Гірках, Луцьку. Трьох онуків подарували батькам. Але то сьогодні тут тихо, як казала мама, бабуся, а як вихідний, то з’їжджаються сюди всі.

Того дня мені позувала отара овець, яка зазвичай у лісі пасеться, а восени, коли господиня підгодовує гарбузами, картоплею, частіше до обійстя підходить. І виводок поросят, який розгулював тут же. Треба ж за щось жити, тож тримають Задорожні свиноматок — приплід іде на продаж. Є й пасіка. Брат Альони привіз їм із Миколаєва, де мешкає, одну бджолину сім’ю — з неї й почалося. Правда, доводиться книжки штудіювати, бо ж були новачками у цій справі. Не кажу вже про техніку: в господарстві можна все побачити  — від трактора до найрізноманітніших агрегатів, необхідних для обробітку поля, посадки і збору врожаю. І, звичайно, транспорт є свій. Бо тільки так, коли ні від кого й ні від чого не залежиш, можна жити на хуторі й хазяйнувати.
Будинок, у який теж запросила господиня, ще батьківський, старенький. Ремонтують його, планують розширити, хоч не все зразу вдається, бо «на гроші завжди знаходяться якісь «дірки». На кухні пахло тістом — хліб свіжий зібралася хазяйка пекти. Це теж штрих до того, що жити на хуторі можна, коли маєш свою «автономію».

… По сусідству із Задорожними живе Антоніна Гречко.

— Вона вже старенька, — розповіла Альона, — самотня, то ми за нею наглядаємо. Як листя зовсім опаде, то з вікна буде видно, чи ходить вона по двору. А поки що гуси дають знати, чи все в порядку: якщо ґелґочуть, значить хазяйка вранці встала й випустила їх із хлівчика. Навідуємося до баби Антоніни, бо ж їй і поговорити нема з ким.

А вже зайшовши до Антоніни Олексіївни, почула ще одну історію життя на хуторі. Повертаючись спогадом у минуле, жінка не втримувалася від сліз розчулення. Це ж вона, як прийшла більш як шість десятків літ тому в цю столітню хату в невістки, то сама садок посадила. Яблуні вже старі, проте й дотепер ще родять. Двох синів і дочку виростили вони з чоловіком, але з хутора діти, «як вже молоді», пороз’їжджалися. Уже десятий рік іде, як жінка овдовіла. Зовсім сама зосталася. Забирав якось син, котрий живе у Москві, до себе. Але, каже баба Антоніна, не втрималася там довго — вернулася на свій хутір, де все своє і рідне. Про дітей говорить з теплотою, бо «хоч і далеко живуть, а не забувають, помагають». І згадує, як то на цьому хуторі «й онуки годувалися» — коли малими були, то їх сюди, на таке поліське роздолля, батьки привозили. Тепер цими спогадами й живе Антоніна Олексіївна, час від часу беручи до рук давній фотоальбом зі знімками, на яких усі ще молоді. 

Катерина ЗУБЧУК

 

Читайте також: Сюди їдуть не лише кави випити, а й поспілкуватися з природою.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.

Telegram Channel