«Садочок, слава Богу, не газифікований» (Відео) - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.05 € 31.85
«Садочок, слава Богу,  не газифікований» (Відео)

Фото Оксани Коваленко.

«Садочок, слава Богу, не газифікований» (Відео)

На окраїні Володимир-Волинського району простяглося село, де є газ, але палять дровами; люди там гордяться, що 2014-го їхні сини не ховалися від війни, і нарікають, що рідко ходить автобус до Володимира

«Колись навіть іноземці на полювання сюди приїжджали»

У село ми з водієм не в’їжджаємо, а, можна сказати, прокрадаємося: диктує умови уся в ямах дорога. Наc зустрічає Анатолій Яльницький, виконувач обов’язків старости Стенжаричівського старостинського округу Устилузької міської ради. На центральній вулиці малолюдно: тільки школярі під керівництвом учителя фізкультури прибирають листя біля обеліска Слави.

Анатолій Яльницький окидає їх шпортання оком господаря і питає, чи бачили ми, як красиво вони з односельчанами розфарбували знак «Стенжаричі». Сам він із Шацького району, але як приїхав сюди з дружиною 30 років тому за розподілом, так і залишився. Був головним інженером у колгоспі, а потім став головою. Про село розповідає короткими реченнями і двічі згадує дорогу.


Анатолій Яльницький родом із Шацького району.
 

— У нас тут туристичну зону можна робити! В нас же ліси! Колись навіть іноземці на полювання, на відстріл кабанів приїздили. Аби дорога була... Умови для життя є. Мешкає в селі близько 600 людей. Частина на курниках працює (птахофабриці), інші — у фермерських господарствах, ну і в Польщі: бо ж тут Устилуг — і зразу митниця. З десяток наших там. А сади які в нас! Яблуні! Молоді! — останнє слово, вочевидь, спонукає пана Анатолія згадати ще й про іншу молодь: — А подивіться, які у нас школа, дитсадок! Якби ще дорога…

Далі з уст Анатолія Яльницького лунає дивна, як на вуха міського жителя, фраза: «Садочок, слава Богу, не газифікований». Слава Богу? Реагує на подив: «Ліс же є. За рік самосів такий виростає — є чим палити, то нащо витрачати кошти. Вугілля трохи. Та й усе на місці, не треба далеко їздити».

«Придумуйте дітей»

Стенжаричівський дитсадок зустрічає нас веселковим майданчиком. У завідувачки Раїси Киричук замість запланованих 20 хвилин ми залишаємося на годину. Хоча хотілося від неї й зовсім не виходити: її розповідь про малих стенжаричівців, про клопоти і плани сповнені такою любов’ю до роботи, до односельчан, що виникає думка про Добрий дух села, який не випадково замешкав у такій важливій установі.

Я завжди кажу своїм батькам: «Придумуйте дітей». Бо ж треба, щоб садочок гомонів!

«Я завжди кажу своїм батькам: «Придумуйте дітей». Бо ж треба, щоб садочок гомонів! Ви би бачили, які обдаровані у нас дітки. Змалечку видно, що воно талановите!» — вона радо розповідає про вихованців і тут же про своїх (чоловіка й трьох донечок). Ділиться: третю народила після 40, і якось так збіглося, що й інші жінки в Стенжаричах стали сміливіше народжувати у такому віці. І це дуже гарна традиція, бо ж коли прийшла 28 років тому в садок, у ньому було 45 діток, а тепер 18, і одне крило закладу вже давно пустує.

Тут завідувачка дитсадка мислить, як менеджер: мріє, щоб зорганізуватися та відкрити там спортивну залу, аби молоді в селі «було куди подітися». А ще згадує красиве приміщення аптеки, закритої в 1990-х. Жінка переповідає, як тоді ж у Стенжаричі тягнулися з інших районів на сортувальну картопляну станцію або до зерносушилки. У селі був рух. «Зате, — не дає собі довго печалитися, — у нас Будинок культури який гарний! Не такий, як у всіх: дівчата всередині так його доглядають!».

«Стенжиричівські хлопці йти на війну не відмовлялися»

Одна з двох дівчат — Марія Попіль. Вона у Будинку культури — за головну. Навколо чисто, ошатно й… холодно. Двері-вікна обіцяють поміняти. Розповідає, що «клубне життя» через той коронавірус, ніби хто вирвав з корінням. Будь-які масові збори обходяться дуже дорого — село хворіє, тож працюють здебільшого онлайн.

— Маємо нові колонки, ноутбук. Щось постійно проводили. Молодь тут дискотеки організовує. Як все добре було, то отих стільців у залі на свята ше й не хватало. Ми постійно в червоній зоні, то й не можемо нічого планувати.

Марія Попіль підходить до стенда з фотографіями односельчан, яким довелося воювати на Сході України. Серед них — світлини  двох  її синів: Романа (1988 року народження), Миколи (1993-го), а ще зятя.


Стенжаричівські захисники.

Марія Попіль розповідає, що фото хлопців розмістили ще й у фейсбуці.
 

— Сюди як приходять діти, то ми кажем: «Ось наші герої. Вони ж перші пішли. В 2014-му. Не втекли, не відказалися. Дійсно зупинили ту навалу. От Діма Дужий воював, де аеропорт. От Степан Косінський, може, й довше як три роки був. Іван Недбало, Микола мій. Я пишаюся ними. Вони ж пішли дітьми, такі молоді. І вже стільки пережили. Мій Роман як вернувся, то дуже важко було. Якось почула спогад його: «Як бачиш, що на пост заїжджає танк і душить хлопців…» Він уже не такий, як раніше. Але слава Богу! Часто люди не усвідомлюють,  як  багато віддали війні  хлопці.

Марія Попіль відвертається, щоб вгамувати сльози, а потім додає, що її донька Оксана теж збиралася на Схід як фельдшерка. Але її вже вона не пустила.

«Я про грубку мрію»

Оксану Чирак, яка опікується  в  селі  фельдшерсько-акушерським пунктом, нам довелося чекати з міста: аптеки в селі нема, то мусить дбати про найнеобхідніше «місцева медичка». Для цього опитує кожного зі своїх підопічних і регулярно їздить в Устилуг по медикаменти.

— Я знаю, хто що приймає, кому що приписують. Закупляю від тиску, грипу, від астми. Сердечні на перші невідкладні стани. Знеболювальні уколи. Це все я повинна мати. То люди, як їм треба, уже в мене купують. Буває, так беруть, по-різному. Хто як може. В Устилузі в аптеці записують у борг. Бо зараз як те все купити?

Грубка обладнана на дві кімнати, газ обрізаний, невеличкий обігрівач, у підлозі — яма. Є фізкабінет, але хто прийде на інгаляцію у таке холодне приміщення?

Показує на прохання сумку з ліками: «…Тонометр мені Устилуг дав. Він, правда, старенький. Не дуже добре міряє. Але хоч би щось». Оксана Чирак проводить нас приміщенням ФАПу: грубка обладнана на дві кімнати, газ обрізаний, невеличкий обігрівач, у підлозі — яма. Є фізкабінет, але хто прийде на інгаляцію у таке холодне приміщення?

Молода жінка, яка тут сама прибирає й палить, звично одягає білий халат і додає: «Я про грубку мрію, щоб тепло було». Вона опікується ще й сусіднім селом Турівкою (там мешкає приблизно  100  людей). Їздить туди велосипедом раз на тиждень. У сільраді Оксану Чирак заспокоюють тим, що технічна документація на капітальний ремонт її «офісу» вже готова.

«Аби Бог дав здоров’я, а морква-картопля-бурак є»

На стенжаричівських теренах поспілкувалися ще з однією мешканкою, пані Світланою, яка особливо знайомитися не бажала, але наболілим поділилася. На запитання «Як вам тут живеться?» жінка, спритненько підпушуючи не по-осінньому пишні кущики кропу, порівнює життя за пенсію у 2000 гривень, і тих, хто при посадах. При цьому промовисто зводить погляд догори, приказуючи, що хай би спробували на 70 тисяч на рік, а не на місяць. Потому заради справедливості все ж додала, що живе не на одну пенсію, бо має щось і з землі: «Картошка, бурак, цибуля, часник — всьо своє. Курей нема — лисиці поїли. 17 штук! То плакала аж. Ліс же, то й по городі ходять».


Дорога у Стенжаричі — «гаряча точка».
 

Обіч її хати, обійнятої розкішними чорнобривцями, будинок наче з іншого світу: з вікна без шибки під вітром майорить світла фіранка. Ніби прапор на знак перемир’я. Пані Світлана дивиться, як фотографую те сумне диво, й зітхає: «Пустка». Таких у селі набереться близько 70.

Разом з Анатолієм Яльницьким вони прикидають, що якби частіше їздив автобус до Володимира (замість двох разів хоч би через 2–3 години), то, може, було б інакше. Ну і якби дорога. На прощання жінка бадьорить себе й нас: «Аби Бог дав здоров’я, а морква-картопля-бурак є, то буде борщ і салат».

Читайте також: А ви бачили рушник, який вишили на Любомльщині 1937 року?.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.