“Мова, що має свою граматику, свої правила, свої звороти у мовленні, неповторні, які не перекласти іншою; а її поезія?! Хай спробують передати всю силу, всю велич, витонченість іншою!”..
“Мова, що має свою граматику, свої правила, свої звороти у мовленні, неповторні, які не перекласти іншою; а її поезія?! Хай спробують передати всю силу, всю велич, витонченість іншою!” Григорій Квітка- Основ’яненко, 1841 р.
“... самый вопрос о пользе и возможности употребления в школах этого наречия (української мови — В. Г.) не решен, но даже возбуждение этого вопроса принято было большенством малороссов с негодованием, часто высказывающимся в печати. Они весьма основательно доказывают, что никакого малороссийского языка не было, нет и не может быть и что наречие их, употребляемое народом, есть тот же русский язык, только испорченый влиянием на него Польши, что русский язык так же понятен для малороссиян, как и для великороссиян и даже гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для них некоторыми малороссами и в особенности поляками так называемый украинский язык”. Так званий валуєвський таємний “циркуляр” про заборону української мови, 1863 р.
Віки неволі, приниження, насильства, окупацій, агітацій, експропріацій, супроводжуваних цензурними заборонами рідного слова (історики налічують їх більше 200), не вбили “мови серце золоте”, не перервали родову, генетичну спадковість любові. Царські, а згодом більшовицькі сатрапи і їхні цензори мовби й не розуміли, що сокира грубої сили — слабка зброя у боротьбі з Божими, природними основами буття, до яких належить мова. Відтак наш народ, попри його традиційну толерантність і терпимість, в умовах колоніальної залежності й кількасотлітнього російщення зберіг свою мовнонаціональну сутність. Усвідомлюєш це — і, мов придорожні тіні під час ходьби чи їзди відпливають на узбіччя історії і справедливі, і самопринизливі кпини з українського гетьманоборства (яскравий приклад — нинішні мученицькі “роди” так званої коаліції), і зрадництва, нашої сусідськозаздрості, натомість проймаєшся гордістю від того, що належиш до справді (не лише кількісно) великого, безмежно талановитого народу. І вже патріотичне слово поета-співця сприймаєш не лише як емоційний вияв любові та художню правду, але і як правду життя. Ось хоча б рядки Василя Симоненка із вірша “Моя мова”: І тобі рости й не в’януть зроду, Квітувать в поемах і віршах, Бо в тобі — великого народу Ніжна і замріяна душа. За результатами останнього перепису населення, нині в країні 77,8 відсотка українців. Утім, і нищителями нашої нації досягнуто чимало. На родовому українському дереві прижилися й пагони покруцтва, малоросійства, яничарства. На масних чорноземах (і не тільки на них) виросли покоління так званих “русскоязычных украинцев”, котрі з допомогою “рабів-подножків” сіли у високі владні крісла і тепер силкуються бодай у межах одного міста чи окремої області закріпити так звану двомовність. Для чого, з якою метою? Щоб люди мали можливість вивчати, знати дві мови і спілкуватися ними? Та ні! Якби було так, то добкіни й шкірі зверталися б до народу через “телескриньку” його рідною мовою. І не для росіян, які мешкають в Україні, “регіонали” прагнуть надати статус офіційної російській мові, а для тих людей, чия затуманена, поневолена колонізатором-русифікатором свідомість ще й досі сприймає українця-галичанина чи волинянина як бандерівця, націоналіста у сталінському трактуванні цих слів. Видатний українець Петро Яцик, чиє ім’я відоме тепер мільйонам юних наших громадян — учасників щорічного конкурсу з рідної мови, висловився так із приводу “накиненої нам чужої мови”: “Це не звучить природно, іззовні це звучить, якби пси нявкали”. Саме таку неприродність, іншим словом — потворність під маскою двомовності і хочуть узаконити владні представники деяких українських міст. Отже, колоніальна суть такої, з дозволу сказати, двомовності не викликає жодних сумнівів. Розхитувати конституційні основи державності, роз’єднувати людей за мовною ознакою, утверджувати в суверенній країні мову іншої держави, а відтак — меншовартість, малоросійство — що це? Політика чи злочин? Добре сказав поет Євген Маланюк: “... малоросійство — це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція”. Приклад із “телескриньки”: ішов так званий “синхрон” двох інтерв’юйованих — Петра Семенова та Ігоря Кобузенка. Чоловік з російським прізвищем говорив українською, а Кобузенко — російською. Футболіст нашої збірної Андрій Гусін, котрий грає в російському клубі, добре володіє і вряди-годи дає інтерв’ю українською, а його всесвітньознаний тезка Шевченко — тільки у грошодавчій рекламі мовить кілька слів, рідних цьому геніальному прізвищу. Не кажу вже про Олега Блохіна, який суворо мовчить при виконанні Гімну України, натомість виразно демонструє по телевізору матюкальну емоційність під час гри нашої футбольної збірної. Зрозуміло, що рідномовність або чужомовність — це, передусім, наслідок виховання, навчання у школі, життєвих обставин. А якщо так, то не за бажанням відступників, зросійщених громадян держава має визначати мову навчання у школі чи вузі, мову преси, радіо й телебачення, а згідно з Конституцією, національністю громадян. Тридцять років тому, навесні 1976-ого, на запрошення Товариства книголюбів, ми з Петром Махом побували в Донецькому краї, зустрічалися з шахтарями, трудівниками інших промислових підприємств і жодних проблем у мовному спілкуванні не було, адже більшість мешканців цього краю — етнічні українці. З якою радістю, пам’ятаю, зустрічали нас робітниці, вихідці з Вінниччини, у Слов’янську навіть лишень тому, що ми віталися з ними по-українськи, адже вони постійно змушені перебувати в неприродному для них російськомовному оточенні. Згодом, року 2000-ого, житель Слов’янська Г. Поляков напише до публіциста А. Погрібного: “Я, російськомовний українець, з обуренням сприймаю те, що з погляду шовіністів ми вже “всі готові”, тобто якщо ти “русскоязычный”, то вже не українець. Але ж я примусово російськомовний у своєму місті. Адже нема у ньому жодної української школи, з усіх динаміків звучить “Русское радио”, вже й малята дитсадівського віку співають: “Убили негра, суки, замочили...”. І в нас на Волині частенько громадянам безплатно надаються подібні “послуги” у вигляді російської пісенної вульгарщини, що звучить в супермаркетах і маршрутних таксі. У грудні 2002 року громадськість нашого краю, письменники, просвітяни надіслали звернення тодішньому Голові Верховної Ради п. Литвину, народним депутатам від Волині з аргументованим закінченням-проханням: “Переконливо просимо Вас відкласти розгляд питання щодо ратифікації “Європейської хартії...” до дійсного набуття українською мовою статусу державної”. Не послухала більшість “народних слуг”, проголосували “за” і деякі наші “землячки”. Тепер на цю Хартію, доволі “своєрідно” перекладену не з мови оригіналу, а з російської, посилаються ті, що приймають у своїх “князівствах” рішення про “двомовність”, яка на практиці стає одномовною російськомовністю. Просвітитель Вольтер вважав, що “всі головні європейські мови можна вивчити за шість років, свою ж рідну треба вчити ціле життя”. Знати мову країни, в якій живеш,— це не просто обов’язок, “норма” для освіченої людини, це все одно, що дихати повітрям свого довкілля. Рано чи пізно, а доведеться вивчати українську державну мову і тим політикам, котрі сьогодні ще не схильні чи не здатні до цього. Історія ж, а відтак і процес деколонізації зворотного ходу не мають.
ЯКБИ МИ ВЧИЛИСЬ ТАК, ЯК ТРЕБА... Неграмотність — це хвороба передовсім людей байдужих, а не лише тих, хто погано вчився в школі. Історично тривала колоніальна залежність України, російщення усіх сфер життя, побутове змішування двох мов не могли не вплинути і на людську психологію (ще й сьогодні в Україні дехто вважає, так би мовити, етичною нормою на звертання російською мовою обов’язково відповідати такою ж, засвідчуючи відтак свою меншовартість), а надто ж — на рівень грамотності. Так зване калькування слів з російської мови зустрічаємо не тільки в побуті, але і в оголошеннях, письмових роботах учнів і студентів, виступах державних службовців, у засобах масової інформації. Ось лише кілька прикладів найбільш поширеного мовного калькування: “аренда” (правильно: “оренда”), “дякую вас” (“дякую вам”), “я рахую” (“я вважаю”), “приймати участь” (“брати участь”), “являється” (“є”), “порядка ста тисяч” (“приблизно сто тисяч”), “ярмарка” (“ярмарок”), “продажа” (“продаж”), “блюдо” (“страва”), “на протязі неділі” (“протягом тижня), “нанести шкоду” (“завдати шкоди”), “крупним планом” (“великим (широким) планом”). Крупними по-українськи можуть бути сіль, зерно, пісок, та аж ніяк не підприємство чи щось інше, як часто пишуть журналісти. Що ж, як писав класик, ми всі навчалися потроху, але “ступінь виробленості рідної мови” (вислів І. Огієнка — В. Г.) нині настільки високий, що мусить спонукати нас до самовдосконалення і якомога глибшого освоєння скарбів своєї мовної культури.
