Дружина загиблого Героя, Оксана, показала портрет-малюнок, зроблений із фотознімка чоловіка, – таким він був на війні – таким молодим залишиться назавжди.
Вдова Героя з Волині: «Після загибелі Саші я дуже швидко їздила на автомобілі з думкою, що мені не хочеться жити…»
– Втративши чоловіка, довго була в такому стані, коли здавалося, що найкращий вихід – одним «бах» все розв’язати, – каже дружина захисника-Героя Олександра Шевчука, Оксана, із села Дарівка Ковельського району. – Та в якийсь момент лячно ставало від усвідомлення: «Ну і що ти хорошого зробиш? У тебе ж росте син, у якого вже нема тата, в тебе є батьки, яким ти потрібна. Добре, якщо те «бах» – і все, а як інвалідом залишишся?»
«Ми були малі-зелені, як одружувалися»
На обійсті, куди я прийшла, щоб зустрітися з дружиною загиблого воїна-Героя, бачу молоду (навіть не так – зовсім юну) жінку-білявку, а біля неї – її, як здогадуюся, сина. Це і є Оксана Шевчук, яка так рано овдовіла, і Владик, у котрого війна забрала батька. Про таке болюче – як їм живеться без чоловіка, тата – доведеться говорити, але нехай це буде пізніше. А спочатку – про ту любов, з якої народилася сім’я Шевчуків.
– Я – з Дарівки, а Саша – з села Туричани, що на Турійщині. А звела нас доля в Оваднівському професійному ліцеї, де я вчилася на кухаря-кондитера, а мій майбутній чоловік – на тракториста, – Оксана вертається спогадом до того часу, коли зародилося їхнє кохання. – Мені було – шістнадцять, Саші – на рік більше. Запам’яталося, що був якийсь суботник, ми прибирали територію ліцею. І ось мимо гурту нашої групи йшов Саша. Привітався. Ми усміхнулися один одному. Якось так, що з цієї усмішки в нас все закрутилося, завертілося.
Любов вічна – тільки тепер вона вже поміж світами…
До одруження вони зустрічалися два роки. І сталося так, що у вісімнадцять літ Оксана завагітніла, тож їхній шлюб був, як кажуть, навздогін. У таких випадках буває по-різному – не кожен хлопець готовий до того, щоб йому (такому ще молодому, яким і був Олександр!) брати на себе відповідальність за сім’ю. З приводу цього жінка каже:
– Знаю й таке, але Саша – не з таких. Хоч, по правді, я не могла придумати, як йому про ЦЕ сказати, – сама трохи в шоці була. Якогось дня прийшла на УЗД. Лікарка, яка робила обстеження й підтвердила вагітність, сказала: «Дзвоніть татові дитини…». Лікарка і виручила мене. Я лише набрала номер Саші, й вона першою сказала йому, що в нас буде поповнення. Як потім говорив мені, радий був, що стане татом, і дуже сина хотів. Коли приїхав до мене в Дарівку – просити в батьків моєї руки, то мені теж страшнувато було. Мій тато пригадував згодом, що я зразу відійшла в сторону – в мене справді тоді була думка: «Що ж то зараз буде?». А тато розрядив напружену ситуацію, звернувшись до мами: «Ну що – буде весілля – накривай стола!».
Молодята розписалися 15 липня, а таїнство вінчання було 9 серпня. Весілля відбувалося в Туричанах, у шалаші – все так, як в селі гуляють. Як жінка зараз каже, вони з чоловіком були малі-зелені, як одружувалися. Невипадково, коли перед вінчанням прийшли до священника, то він своїми настановами дав їм добрий життєвий урок з приводу того, що шлюб – це серйозно, один – на все життя.
«На початку війни Саша зразу хотів вертатися з Польщі додому, але тоді ми з сином поїхали до нього»
Своє сімейне життя молоде подружжя починало в Дарівці. Як чоловік відповідальний, Олександр невдовзі після весілля почав їздити на заробітки в Польщу, щоб забезпечувати фінансово свою сім’ю – у той же, 2015 рік, коли було весілля, народився їхній син. Спочатку посезонно, а потім, оскільки працював в одних і тих же господарів, для нього в будь-яку пору знаходилася робота. Так минуло вісім років. На момент, коли почалася повномасштабна війна, він теж був за кордоном.
– Саша зразу хотів вертатися з Польщі додому, але тоді, навпаки, ми з сином вирішили поїхали до нього. Жили там пів року. А потім Владику – пора йти в школу (в 2022-му він став першокласником), і ми повернулися в Україну, а Саша ще залишився за кордоном. І от в нашій родині – біда. Мій старший брат потрапив в автоаварію – був у дуже тяжкому стані, а коли ми з сином поїхали на кілька днів до Саші в гості, то одного дня я дізналася, що його – не стало. І тоді мій чоловік, не роздумуючи, сказав мені: «Я не можу залишити тебе в такому тяжкому горі. Ми разом поїхали в Україну на похорони брата. Тут уже й жили.
Олександр влаштувався в Ковелі на роботу – працював на грейдері. Подружжя винаймало будинок, плануючи його викупити.
– А в червні 2024 року чоловіка забрали служити, – розповідає жінка. – Прямо з роботи – в шортах і шльопанцях, як то буває. Перш потрапив на навчання, які тривали два місяці, – був на полігоні в Старичах Львівської області (він же строкової не проходив, досвіду військового зовсім не мав). Кожен тиждень я їздила до Саші – чи то сама, чи й із сином. Перед тим, як відправити на Схід України, його ще відпустили на два дні додому – заодно мав забрати автомобіль й завезти на передову. 7-го серпня, о п’ятій годині ранку, він поїхав на війну, а 18-го вересня його не стало.
Місяць і одинадцять днів, як підрахувала Оксана, воював Олександр Шевчук – служив у Краматорську – в роті забезпечення 100-ї бригади. Жінка зізнається, що на погане себе не настроювала, – покладаючись на врівноважений, відповідальний характер чоловіка, вірила, що з ним все буде добре. І передчуття недоброго не було.
«Через три дні чоловік мав вийти з позиції»
– Навіть 14 вересня, коли Саша поїхав на позицію, – пригадує вона, – ніщо не віщувало біди. «Вернуся з позиції, то наберу тебе», – сказав він, – на цьому й закінчилася наша розмова перед його другим виїздом на передову (поміж цими двома виїздами Саша доставляв побратимам бойову техніку тралом). Через три дні мав вийти з позиції, як дізнаюся потім. І от 18 вересня. Я вже сама телефоную йому, але «абонент поза зоною». Починаю дзвонити хлопцям – деякі номери чоловік мені дав на всякий випадок. Відповідь одна: «Все добре». Мовляв, просто затрималися… Ще не знаю, як і що могло статися, але передчуття в мене вже погані. А я ж, як на те, на той момент була у Польщі – на яблука поїхала, щоб трохи грошей заробити. Переписувалася з дівчатами-подругами зі свого села. Вони питали, коли вернуся. Зазвичай, говорила, що ще не знаю. А тоді сказала, що, може, й раніше приїду, як планувала.
У такому тривожному стані Оксана телефонувала побратимові Саші – старшому чоловікові, який старався її заспокоїти, обіцяв, що «все взнає». До самого вечора їздила за кермом трактора («чоловік навчив кермувати – пригодилося»), а сльози самі собою текли.
– Плакала безпричинно, – пригадує той день жінка. – В якусь мить – картинка-марево перед очима – ніби Сашу прикидало землею. Тоді якраз, як дізнаюся пізніше, його й не стало. Побратим Міша розповідав, що почався обстріл. Один бойовий приліт був у двір хати, де вони перебували, а другий – пряме попадання в дім, і Сашу закидало…Поляки «нагодували» якимись таблетками, і я почала збиратися додому. Кшиштоф зі своєю Ілоною не дали мені сісти за кермо. Самі довезли до кордону. А там уже моя подруга Юля зайняла місце водія – вона теж була в Польщі, а, дізнавшись від мене про загибель Саші, сказала, що вертається зі мною. Вдома тоді ще ніхто нічого не знав. Вранці наступного дня вирішила їхати до батьків Саші. І тут мені потелефонували з військкомату, щоб сповіщення віддати про загибель Саші. Поки я добралася в Туричани, то свекрусі вже головиха подзвонила й про біду розказала. А то я не уявляю, як мала сама говорити їй про це…
Похоронили Олександра Шевчука 21 вересня. Його останнє місце спочинку – в Дарівці – там, де живуть дружина й син захисника-Героя.
«Це «тримайся» мене просто рвало»
– Дитина росте без батька, я залишилася без чоловіка, – розмірковувала Оксана, переглядаючи на телефоні фотознімки і з того часу, коли ще не було війни, і ті, на яких Олександр вже на навчанні, а потім – на Сході України. – Я довгий період нікого не хотіла бачити. «Тільки б ніхто мене не зачіпав», – єдине на той час моє бажання. Цілими днями залишалася в кімнаті – ні їсти, ні спати. Перші сім місяців, як пригадую, це було просто – пекло-пекло.
Цілими днями залишалася в кімнаті – ні їсти, ні спати. Перші сім місяців, як пригадую, це було просто – пекло-пекло.
Далі наша розмова само собою переходить у дещо інший формат: я задаю Оксані питання, вона відповідає:
– Хтось вам говорив: «Ти така молода – в тебе ще все буде в житті!».
– Так. Люди, як люди. А ще, як і всім, за завченим сценарієм, казали: «Тримайся!». Це «тримайся» мене просто рвало. Після загибелі Саші я дуже швидко їздила на автомобілі з думкою, що мені не хочеться жити. Довго була в такому стані, коли здавалося, що найкращий вихід – одним «бах» все розв’язати. Та в якийсь момент лячно ставало від усвідомлення: «Ну і що ти хорошого зробиш? У тебе ж росте син, у якого вже нема тата, в тебе є батьки, яким ти потрібна. Ще ж таке – добре, якщо те «бах» – і все, а як інвалідом залишишся?..
– Для свого сина ви стали – єдиною опорою…
– Владик так мені й каже: «Все – ти тепер маєш бути і за маму, і за тата».
– Може б, і поплакати хотілося частіше, але при синові стримуєтеся, знаючи, що і йому нелегко?
– Ні – і при Владику можу дати волю сльозам, як така хвилина найде. Він витре мені сльози, водички принесе.
– Син розуміє, що в нього вже нема тата?
– Аякже… До речі, на похоронах він не був. Домовина з тілом Саші ночувала в хаті. Мені здається, що це – велика травма для дитини – тим більше, коли не знаєш, як це відіб’ється на здоров’ї сина, зважаючи на його недуги. Тому Владика забрала до себе сестра чоловіка. В день похорону, я зателефонувала Владику й спитала, чи хоче він, щоб тьотя Валя його привезла? Він сказав: «Ні». Він запам’ятає тата живим – таким, з яким він ходив на їхню улюблену риболовлю, по гриби. Таким, з яким зустрічався під час навчань на полігоні.
– Кому ще, крім сина, завдячуєте, що в своєму горі можете залишатися сама собою?
– Своїй однокласниці – теж Оксані, з якою ми не спілкувалися (так якось склалося) після школи, а от біда нас знову звела, – вона теж втратила на війні чоловіка. Звичайно, – кумі… А якщо про подруг говорити, то найбільше – Юлі, яка мене везла з Польщі, коли чоловік загинув. Вона мені каже: «Хочеш плакати – плач, хочеш сміятися – смійся, але тільки не тримай горе в собі».
– Вам хтось пропонував психологічну допомогу? Чи, може, радив побути в колективі таких же жінок, як ви?
– Звичайно. Мала взимку поїздку в Буковель, організовану БФ «Діти Героїв», а навесні, в травні, – у Моршин – від «Фонду Маша» за проєктом «Незламні жінки». Там були заняття з психологами, які «в голові все акуратненько порозкладали по поличках».
– І вам це хоч трошки допомогло?
– Думаю, що так. Утім, у кожного – свій стан, розуміння. Мені здається, що коли людина не готова розмовляти з психологом, то нав’язувати їй цього не треба.
– Про що шкодуєте – може, щось не так зробили, як зараз здається?
– Багато є таких моментів у житті, які можна було б повернути по-іншому. Наприклад, таке. Я хотіла приїхати до Саші на передову. Він сказав: «Не їдь – ще треба тут адаптуватися». А потім перед своїм днем народження говорив мені: «Зай, приїжджай». І розказував, що коли приїжджають до когось рідні, то хлопців відпускають на два – три дні. Тоді вони не йдуть на позицію. От такий подарунок – вихідний від війни! А я ж якраз – у Польщі, ще чуть-чуть – і збір яблук закінчиться. Одне слово, відкладала поїздку. Тепер можна себе картати, бо якби я приїхала на день народження чоловіка – 19 вересня йому виповнювалося двадцять дев’ять, то, може б, він не пішов на завдання, під час якого загинув. А з другого боку, як то кажуть: «Знав би, де впадеш, то б соломки підстелив».
– А що от так склалося в житті – зовсім юною, вже завагітнівши, заміж вийшла – ніколи не здалося поспішністю, а тим більше – помилкою?
– Ні… Я за своїм чоловіком жила, як у Бога за пазухою, як то кажуть. Хоч у нас по-різному складалося, як, певно, і у всіх, – сварилися, мирилися. Ми – різні за характерами. Я, як кажуть, – шило. Саша – спокійний, урівноважений. Він – домосід, я ж завжди його кудись витягувала – так і доповнювали один одного. Як сварилися, то могла в запалі сказати: «Де мої мізки були, як заміж за тебе виходила!». Був такий момент, що син почув це й пожартував: «Мабуть, в бабусі й дідуся – на збереженні».
– Чи часто чоловік, вже в шлюбі, казав вам: «Я люблю тебе!».
– Так – не втомлювався повторювати ці заповітні три слова. До речі, в цьому році минуло десять літ, як ми одружилися. А, пригадую, на вісім років шлюбу Саша купив мені обручку зі знаком нескінченності – вісімкою. Син побачив цей знак і сказав: «Це вічність, як вічна ваша любов!».
– Кожна дитина хоче, щоб любов батьків була вічною… Тільки от проклята війна вносить свої болючі корективи.
– Любов вічна – тільки тепер вона вже поміж світами…
Зараз також читають: Героя з Волині Олександра Мартинюка ДВІЧІ ХОРОНИЛИ.
