«Ото молодець: сам із лопатою розігнав аж сімох ТЦКашників», - шокуюча реакція волинян

…що ухилянство від мобілізації стає нормою

Інформація про те, що на Волині під час перевірки документів цивільний напав на працівника ТЦК та СП (територіальний центр комплектування та соціальної підтримки) і завдав йому поранення, швидко облетіла соцмережі. Їх реакція мене здивувала. Коментів було  чимало. Відчувалося, що користувачів порушена тема зачепила за живе. Інцидент – неприємний, але, як не дивно, більшість з тих, хто взявся коментувати його, захищали чоловіка, який «сам із лопатою розігнав аж сімох ТЦКашників». Мовляв, респект сміливцю. Мало дав працівнику ТЦК. А один із користувачів під ніком Євгеній Джексон пішов ще далі: запропонував надати нападнику квартиру у Києві, нагородити орденом «За мужність» і присвоїти звання народного героя України. Усі коментарі – глузливі, більше того, знущальні. Окремі з них можна навіть кваліфікувати як публічний заклик і підбурювання до протидії ТЦК та СП, а це вже – загроза національній безпеці країни!

Читала їх і хотілося гукнути: «Люди, ви при своєму розумі! Кого захищаєте? Чоловіка, який готовий був убити військовослужбовця, котрий виконував службові обов’язки, намагався перевірити документи у цивільного? І не треба робити з хулігана таку собі невинну овечку, доводити, що працівники ТЦК діяли незаконно, бо виїхали у рейд без поліції. Так, вона мала б бути. Але ж, будемо говорити правду: їй цього хочеться?  Та поліцейські намагаються уникати таких рейдів. Зрештою, якби усі військовозобов’язані добровільно з’являлися до ТЦК для оновлення облікових даних та проходження військової служби, то й потреби в таких заходах не було б. До того ж, не забуваймо у який час живемо. В країні – війна, а обов’язок захищати Україну ніхто не відміняв. Він стосується кожного здорового чоловіка.

Результати Соціологічної групи «Рейтинг» дещо шокують: 94% українців довіряють ЗСУ і лише 24% – ТЦК та СП, не довіряють їм – 68%.  

Як на мене, то парадоксально, що українці, які моляться за наших захисників, виправдовують ухилянтів і тих, хто самовільно залишив частину (результати Соціологічної групи «Рейтинг» дещо шокують: 94% українців довіряють ЗСУ і лише 24% – ТЦК та СП, не довіряють їм – 68%). Більше того, переховують їх, а частина суспільства взагалі проти мобілізації. Мовляв, хай служити йде хтось інший, але не я чи мій родич. Ними керує страх за життя. І це – природно. Але хочеться нагадати, що не всі хлопці, які зараз на фронті, прагнули потрапити туди. Попри це йшли, бо розуміли, що є необхідність, що треба підставити плече тим, хто добровільно пішов у перші години війни.

На жаль, але треба визнати, що нині ми опинилися в нереальній реальності, коли люди не соромляться говорити про «звірства» ТЦК, про те, що ухилятися від мобілізації – нормально, бо вона проводиться  непрозоро і несправедливо. Мовляв, в армію беруть тих, хто не може відкупитися, а ті, хто мав би служити, працівники тієї ж поліції, діти високопосадовців та заможних людей, ті, хто закінчували військові навчальні заклади, відсиджуються  вдома. Не заперечую, що при мобілізації допускаються порушення, трапляються випадки «бусифікації», свавілля, насильства. Адже в ТЦК служать не ангели. Там є й люди, які повернулися з фронту і їм нерідко  потрібна психологічна допомога. Але армії необхідне поповнення. А добровольці вже давно закінчилися. Тому, якщо ми будемо миритися з нападами на працівників ТЦК (а їх останнім часом побільшало), захищати ухилянтів, то хлопці , які воюють проти агресора на сході країни, нам за це не подякують. Адже через рік в окопах нікого не залишиться.

…«грузинським» чаєм, що росте… поблизу Мукачевого

До великої війни я частенько бувала у Трускавці. Їздила попити цілющу тамтешню водичку «Нафтусю». Туди ж, як було заздалегідь домовлено, приїжджала з Києва і моя подруга- однокурсниця. Зустрічалися ми вже у баби Єви, добродушної, колоритної жіночки, яка здавала нам кімнату. Жила вона в двокімнатній квартирі сама. Тож охоче приймала курортників. А оскільки ми винаймали у неї житло не раз, то й ставилася до нас, як до рідних, пригощала смаколиками, які дуже любила випікати. У свій час жінка працювала кухарем в одному з місцевих санаторіїв.

Якось бабця запросила нас, як сказала, «на особливий чай». Першою була думка, що приготує його з лікувальних рослин, котрі ж сама збирала, або ж трав’яного збору, який у курортному містечку можна було купити чи не на кожному кутку. Але чай у чашках був темно-коричневим, а за смаком і ароматом нагадував  вже давно забутий грузинський. На запитання, який саме п’ємо, бабця мовила: «То наш, карпатський, з Червоної гори. Кум подарував». Звісно, ми здивувалися, бо ж знали, що в наших кліматичних умовах чай не росте. Але смакували із задоволенням. 

Вже по приїзді додому я вирішила перевірити почуту інформацію про чай, вирощений поблизу Мукачевого. Чомусь не вірилося в її достовірність. За звичкою звернулася до всезнайки Гугла. І ось що з’ясувала. На Червоній горі, шо поблизу цього містечка, таки справді росте чай. Наприкінці 1940-х років група грузинських вчених, науковців тодішнього Всесоюзного науково-дослідного інституту субтропічних культур взялася акліматизовувати цю теплолюбиву рослину на Закарпатті. Заклали 18 експериментальних ділянок на схилах Червоної гори. Саджанці непогано прижилися. Але до наших днів вижила лише одна ділянка. Адже у 1950-х роках припинили фінансування дослідних робіт. Проєкт заморозили. Експериментальні ділянки почали переходити з рук у руки. Спочатку передали їх на баланс місцевого сільськогосподарського технікуму, а згодом, в 1990-му, – Мукачівського лісництва. Але ні ті, ні інші господарі не мали змоги, як належить, доглядати та охороняти чайні рослини. Тож багато кущів викрали чи вирізали місцеві мешканці (з них роблять вінки на могили, а листя продають на базарчиках як ліки від онкології).Та залишки плантації усе ж залишилися. Зараз ділянкою чаю опікується група волонтерів-природоохоронців. Їх згуртував навколо себе хімік за освітою і чайний експерт Максим Малигін, який випадково, із старої газети, що потрапила до рук, дізнався про існування чи не найпівнічнішої плантації чаю в Європі. Чоловік мріє відродити плантацію, хоча це й дорого і клопітно. Тож, як то кажуть, дай Боже, втілити її у життя, знайти інвесторів, готових вкладати кошти у цю справу. Адже чай – унікальний. За якістю він не поступається світовим сортам. 

…небажанням мешканців Світязя під’єднуватися до централізованої каналізації

Волинська погода, як примхлива панночка. То сонечко світить, а через годину-другу, дивись, небо затягнулося хмарами і готове заплакати. І цьогоріч вона не тішила тих, хто зібрався відпочити вдома, біля річки чи озера. Тож, коли встановилася більш-менш сприятлива погода, люди потягнулися до води. У теплі серпневі дні на автошляху до села Світязь були кілометрові черги транспорту. Волиняни і мешканці сусідніх областей і навіть столиці поспішали до озера, що славиться в Україні своєю красою, смачнючими пончиками та вуграми, якими місцеві чиновники улещували київських високопосадовців, аби вирішити якусь важливу справу. А ще – гостинністю господарів садиб, які приймають у себе туристів.

У Світязі в серпні то тут, то там можна було побачити таблички з написами: «Є вільні місця», «Здаю кімнату» і т. д.  Відпочивальники відмічають, що село щороку стає красивішим, впорядковується, з’являються нові сучасні будинки, заклади сфери обслуговування. Але, як і раніше, біля багатьох із них залишаються непривабливі будки-туалети. І це поблизу озера! Оці будки псують загальне враження від села. Але найгірше, що стоки з вигрібних ям можуть потрапити в озеро і шкодити екології та здоров’ю відпочивальників. За останні 5 років санітарно-епідеміологічна служба не раз фіксувала, що вода в ньому не відповідала санітарним нормам. І це непокоїло не лише місцевих медиків, а й польських екологів. Тож взялися вирішувати проблему гуртом. У 2018 році голова Щацької райдержадміністрації підписав угоду, згідно з якою Євросоюз зобов’язався профінансувати роботи з каналізування населених пунктів довкола Шацьких озер. Здавалося б, крига скресла. Проєкт повинен би на 80 відсотків скоротити кількість неочищених стоків, які потрапляють до водойм. До того ж був вигідним для нас, адже українська сторона мала внести лише 10 відсотків від його вартості. Але каналізування населених пунктів затягнулося, хоча мало завершитися ще чотири роки тому. І причиною була не лише війна, а й інші обставини: то зволікав замовник, то ще знаходилося щось, що заважало розпочати роботи.

Нарешті торік усі роботи з прокладання мереж завершили і розпочали передачу їх Шацькій селищній раді. Цьогоріч каналізацію в селищі мають запустити, а згодом –.й в інших населених пунктах курортної зони.

Здавалося б, проблема вирішена і вуличні туалети зникнуть. Але не так сталося, як гадалося. Деякі жителі сіл, розміщених поблизу Шацьких озер, навідріз відмовляються приєднуватися до каналізаційних мереж.

Мовляв, усе життя обходилися вигрібною ямою, то й далі будемо. Одні мотивують, що не приймають у себе відпочивальників, інші, що дорого обходиться врізання у мережу. Тож місцевій владі доведеться ще добряче попрацювати із селянами, аби ті погодилися на каналізування їхніх садиб.