Забобони і релігійні обряди: волинський священник розповів, що варто знати і чому вірити - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.93 € 34.15
Забобони і релігійні обряди: волинський священник розповів, що варто знати і чому вірити

Все про забобони!

Фото Сили Правди.

Забобони і релігійні обряди: волинський священник розповів, що варто знати і чому вірити

Хибні уявлення про релігійні правила  в християнстві можуть вселити страх, якщо людина не знає, що є забобонами. Видумані правила сприяють певним обрядам, бо люди керуються страхом, щоб чогось поганого не сталося

Архімандрит Константин (Марченко), намісник Свято-Миколаївського Жидичинського монастиря в інтерв’ю Силі Правди розповів, що треба знати про справжні реальні релігійні обряди, а що є забобонами.

Константин наголосив, що простішого, як в релігії немає ніде. Бо все геніальне просте. Але деякі люди здатні все ускладнювати. Як він каже, Ісус Христос приніс на цю землю прості речі.

«Якщо ми говоримо про релігійну царину, ми мусимо констатувати факт, що тут є багато забобонів. Люди живуть в якихось своїх страхах, в стереотипах», – зазначив архімандрит.

Константин Марченко дуже часто пояснює іншим, що забобони – це все дурниці, яким люди приділяють стільки ваги. На жаль, в православному середовищі таких ситуацій дуже багато.

Константин Марченко працював журналістом до того, як став монахом. Зараз він активно розбудовує інформаційну платформу «Завтра». Богослужіння та лекторії за його участі можна побачити на YouTube каналі «Чернецтво Волині», є трансляції на сторінці у Facebook. Також у чоловічому монастирі є пресцентр. Журналістика і зараз є в його житті.

«Що таке світ забобонів? Це постійний страх. Це постійна невпевненість, відчуття якогось фаталізму, що на нас все впливає. Насправді – це пекло в душі», – зазначив він.

На його думку те, що деякі люди вірять в забобони – це якоюсь мірою недопрацювання священиків.

«Уста священика знання стережуть. Коли уста священика ці знання не стережуть, то звідси і «ростуть ноги»  цієї проблеми. Кожна людина починає якось домислювати усі ці якісь містичні речі. Людина починає придумувати, починає чомусь надавати значення. Отут проблема. Наше, мабуть, завдання – побачити цю проблему і працювати з нею. У цій обителі ми над цим активно займаємося. Ми спілкуємося з людьми, ми відкриті до них», – сказав він.

Константин Марченко наголосив, що завжди хочеться  витягнути людей з їх страшного світу забобонів.

«Є таке поняття про яке ми дуже часто навіть не замислюємося. Церква кличе нас каятися у гріху марновірства. Коли йдеться про гріх марновірства – це про забобони. Тобто марна віра. Ти віриш в якусь річ, в силу якоїсь речі, яка абсолютно тої сили немає», – зазначив він.

Архімандрит Константин (Марченко) радить читати Євангеліє. Там є слова Христа і його проповідь. Також є багато літератури святих отців, де кожен з них проповідував чисте «не розбавлене» Євангеліє.

Приклади забобонів і пояснення

Авторка тексту показала перелік забобонів та певних уявлень щодо релігійних правил наміснику Жидичинського монастиря Константину (Марченко). Деякі забобони журналістка прочитала на відкритих інтернет-форумах, у коментарях в соціальних мережах, деякі приклади навела з особистого життєвого досвіду. Архімандрит  Константин (Марченко) прокоментував кожне з упереджень з цього переліку.

Забобон: В дитини не буде ангела-охоронця, якщо назвати ім’ям, якого немає в церковному календарі. Таку думку авторка тексту почула від священика, коли в п’ятирічному віці прийшла з бабусею в собор до причастя.

Пояснення від архімандрита Константина (Марченко): Існує в церкві традиція давати ім’я на честь якогось святого. Є неправильне розуміння, що саме цей святий стає ангелом-охоронцем. Через брак нормальної богословської освіти є така думка. Тому, що ангел-охоронець – це ангел-охоронець. А святий на честь якого ти названий – це просто небесний покровитель тільки через те, що ти носиш його ім’я. Коли виникає дискусія на цю тему, я завжди говорю: «Ми сьогодні вже маємо гарні книги з усіма іменами тих прославлених святих на честь яких ми сьогодні називаємо діток. Скажіть мені, будь ласка, на десятий рік чи перший рік народження християнської церкви на честь кого називали дітей? Книжки такої з іменами не було. Але їх на честь когось називали. Коли дитина чи людина, яка в дорослому віці приймає хрещення, читається окрема молитва, де ми просимо в Бога, щоби дав цій новоохрещеній людині ангела-охоронителя, вірного супутника життя».

Забобони – це все дурниці, яким люди приділяють стільки ваги. На жаль, в православному середовищі таких ситуацій дуже багато.

 

Архімандрит пояснив, що упродовж свого життя ми можемо свого ангела-охоронителя відштовхувати, зрікатися його допомоги чи опіки. Коли людина з головою входить в гріховне життя, вона сама відганяє від себе свого ангела охоронця. Ангел, як єство святе перебуває біля людини, яка старається, то намагається її підняти.

Забобон: Не можна хрестити дитину в монастирі, бо стане монахом, або буде нещасливою.

Пояснення Константина (Марченко): Це абсолютно нісенітниця. Маємо живу статистику. За 15 років багатьох хрестили і монахами вони не поставали (сміється – авт.). Є поняття, як «біле» і «чорне» духовенство. Монахи – це «чорне» духовенство. Священик зобов’язаний здійснювати всі таїнства, які йому церква доручає. Це незалежно від того чи людина має свою сім’ю і є священнослужителем чи людина всеціло присвятила себе Богу, і живе в монастирі, але є таким самим священиком.  

Забобон: Незаміжній дівчині не можна хрестити першою дівчинку, бо не вийде заміж. Обов’язково першим треба хрестити хлопчика, а не дівчинку.

Пояснення Константина (Марченко): Знову ж таки це отой фаталізм. Це спроба людської уяви прив’язатися до якихось речей. Хоча яка різниця? Яку має силу немовля, яке хрестять, щоб повпливати на долю незаміжньої дівчини? (cміється – авт.) Абсурд повний.

Забобон: Треба з правої ноги ступати на весільний рушник і обов’язково першим/ою, щоб стати головою сім’ї.

Пояснення Константина (Марченко): Коли ми говоримо про главу сімейства у християнському середовищі, то церква чітко вказує, що покликаний бути главою сімейства чоловік. Але йдеться не про володарювання, не панування над жінкою, не про приниження, а про посвяту берегти жінку, опікуватися нею. І якщо треба то й життя за неї віддати. Як Христос віддав себе заради людей. Тобто йдеться про велику, глибоку любов і повагу до жінки, а не про панування в примітивному людському розумінні. Але інше питання, якщо людина сама по собі, зокрема, той  чоловік внутрішньо психологічно слабка людина, то тут якою ногою на рушник не ставай, а слабка людина як була до весілля, такою вона і залишається після весілля. Ну як рушник може повпливати? (сміється – авт.).

Не можна приходити в церкву в штанах дівчатам і жінкам. Дехто пояснює, що це гріх.

Пояснення Константина (Марченко): В когось є таке заточене, завищене відчуття того дрес-коду церковного. Це навіть не забобон, а стереотип, що все має бути таке довге, ти маєш бути абсолютно закутаний. Мені здається, що треба від цього відходити. Ми маємо розуміти, що ми маємо одягатися тепло, зручно, щоб це не нанесло шкоди здоров’ю. Сьогодні в нас багато стильної жіночої моди, де передбачені брюки. Нема нічого в цьому поганого.

Забобон: Не можна приходити в церкву без хустки молодим дівчатам чи жінкам.

Пояснення Константина (Марченко): Взагалі є таке поняття, що неодружені дівчата мали б приходити до церкви без хустки. Коли хустка одягається на голову дівчини? Коли завершується таїнство вінчання. Тоді священик бере хустку і одягає на голову вже одруженої дівчини в знак її поваги і покори до свого чоловіка, навіть молитва читається. Чорним по білому написано, коли дівчина має одягати хустку. А молода дівчина може стояти в церкві так.

Якщо хтось робити буде зауваження щодо відсутності хустки, то посміхніться, і відійдіть від цієї людини. 

Якщо правильною є атмосфера, то люди переступивши поріг храму розуміють, що тут я мають сам на сам постояти з Богом. Тоді ці люди не займаються іншим. Коли люди приходять у храм за звичкою, бо така традиція, бо так треба, вони абсолютно  «відірвані» від того, що там відбувається. Тоді вони не є учасниками цієї спільної літургійної молитви. Відповідно, десь півтори години треба себе чимось зайняти. Вони дивляться, хто в чому прийшов, хто куди став…Тут більше треба, мабуть, співчувати таким людям. Тому, що навіть вони можуть десятки років приходити у храм й не розуміти, що абсолютно ніякої користі від оцього їхнього ходіння для них немає. Це для них якоюсь мірою може вилитись в трагедію. Знаєте, дуже страшно все життя чомусь присвятити і зрозуміти, що ти робив все не так, що ти йшов не в той бік.

Є таке уявлення, що не можна причащатися не сповідавшись.

Пояснення Константина (Марченко): Є ряд православних церков помісних на певній території. Зокрема, є Константинопольська церква, Польська церква, є Російська, є Українська церква. В певних помісних церквах є різні звичаї. Насправді йдеться про два різних таїнства. Тому, що євхаристія  – це одне таєнство (святе причастя), а таїнство сповіді – це таїнство покаяння. Це зовсім інше. У нас на сьогодні склалася така практика, що ми поєднали ці два таїнства.

Тобто це питання церковної традиції. В нашій церкві прийнято так. Хоча там чогось крамольного немає. Тут просто є повага до своєї церкви, до тих звичаїв, які вона благословляє. Хоча існує практика в ряді церков, де це абсолютно роз’єднані таїнства. І окремо людина коли хоче йде до сповіді, окремо йде до причастя, якщо вона не натворила якогось важкого гріха.

Забобон: Треба хреститися в церкві, коли хрестяться інші люди.  

Пояснення Константина (Марченко): Ні, треба слухати молитву. Хреститися треба, коли ми згадуємо Пресвяту Троїцю «в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа», от власне тоді ми перехрещуємося. Бо якщо хреститися за всіма, коли біля нас хрестяться, то це вже буде якесь таке немолитовне предстояння в храмі, а безперестанне хрестіння самого себе. Це неправильно.

Забобон: Бурі не буде, якщо перехрестити хмари

Пояснення Константина (Марченко): (Сміється – авт). Можете пробувати, але мені здається, що воно до того ніякого відношення не має.

У деяких сім’ях на Різдво стіл з усіх сторін обкладають часником, щоб не прийшли злі духи.

Пояснення Константина (Марченко): А де написано, що злі духи бояться часнику? Нам це невідомо чи бояться. Я знаю, що біси бояться Божественної благодаті, бояться сили Божої. Я думаю, що якщо ми цей стіл обкладемо своєю молитвою, толку буде трохи більше. Часника шкода. Він нині не такий вже й дешевий (сміється – авт.). Краще часник з’їсти і застосувати за призначенням. Біси – це безтілесні духи. Наші якісь тілесні речі на них не мають жодного впливу. Їх можна відганяти тільки силою Божою.

Константин Марченко.
Константин Марченко.

 

Забобон: На наступний день після похорону треба нести сніданок на могилу і там поснідати.

Пояснення Константина (Марченко): Снідати треба в себе дома, в себе на кухні. На кладовище ми приходимо виключно для того, щоб постояти біля того, хто нам дуже рідний, хто там похоронений. Я навіть більше скажу, це кощунство йти на кладовище і влаштовувати там якусь трапезу, деколи навіть п’янки. Знаю, що і таке існує.

Забобон: Наступного дня після похорону треба принести на могилу покійного їжу та прибори, щоб душа не була «голодна».

Пояснення Константина (Марченко): Душа вже не потребує тілесної їжі абсолютно. Краще їжу віддати голодному замість того, щоб поширювати оцю дурну практику. Практика поминальних обідів брала свій початок з благородної такої штуки. Коли людина помирала, родичі померлого роздавали  їжу  бідним і просили, що от ми вас сьогодні кормимо, ви не нам дякуйте, а помоліться за душу такого-то померлого. В нас це перетворили на те, що треба просто щось наготувати, звелося до абсурду.

Забобон: Не можна брати зелену хустку і класти під Євангеліє для богослужіння на 40 день по померлому. Бо зелений – це колір життя.

Пояснення Константина (Марченко): Під Євангеліє взагалі ніяких хусток класти не треба. Деяким людям хочеться, ми особливо не перечимо. Хоча в цьому потреби нема абсолютно ніякої. Інколи вже не знаєш, що з тими хустками робити.

Забобон: Не можна в храмі виймати свічку з  підсвічника поки не догоріла до кінця.

Пояснення Константина (Марченко): «Народжує» такі дурниці той, хто не купував підсвічника, хто не доглядає за цим підсвічником. Якщо свічка догорає до кінця, нищить підсвічник, який сам по собі є штукою дорогою.Тому треба виймати обов’язково. Багато хто з людей приходить і кажуть: «Ця свічка спалює якусь там десь негативну енергію». Я завжди людям пояснюю, вона крім кисню нічого більше не спалює. Свічка – це наша жертва, коли приходимо в храм і ставимо свічку.

Практика запалювання вогників в церквах ще пішла з перших віків християнства, коли перше-друге століття церква була гонима. Люди були вимушені збиратися не в гарних таких храмах в яких ми сьогодні збираємось. Збиралися в катакомбах, відповідно, там було темно. Люди звикли що вони там щось запалювали, почали і в наземних вже так робити.

Забобон: Не можна купатися на Івана Купала, йти в це свято в ліс.

Пояснення Константина (Марченко): Для православних християн нема ніякого свята Івана Купала. В цей день церква вшановує пророка Іоана  Предтечу (Івана Хрестителя). Може навіть корисно піти в ліс і погуляти насамоті й задуматися? А що ж проповідував той Іоан Хреститель? Він проповідував жити по совісті.  

Забобон: Не можна різати ножем нічого на великі свята.

Пояснення Константина (Марченко): На усікновення голови Іоана Предтечі просто хтось мабуть переживав свої якісь особливо релігійні відчуття. В той день, коли читалось Євангеліє, як Івану Хрестителю відсікли голову, коли він певно дивився на все кругле, воно йому мабуть нагадувало ту голову. Це страшна історія з життя Іоана Предтечі, трагедія з його життя. Вона абсолютно не дотична до того, якщо треба взяти булку круглого хліба і врізати. Нам треба врізати хліб і це нормально. До усічення голови Іоана Предтечі це немає відношення.

Є така думка, що треба загадати бажання, коли дзвонять в храмі церковні дзвони, тоді точно все збудеться. Таку думку авторка чула від знайомих.

Пояснення Константина (Марченко): За свої бажання треба боротися, а не під дзвони загадувати. Їх треба досягати в житті. Якщо ти роззявиш рота під дзвонами, виконання і реалізація цих бажань тобі на голову сипатися не почнуть. Наші бажання стануть реальністю для нас, коли ми в своєму житті до всього будемо відноситися відповідально, коли ми в своєму житті «палець об палець будемо бити» для того, щоб воно щось здійснилося. Просто жити таким мрійливим життям і нічого не робити – це дорога до відчаю. Бо настане колись момент, коли ти проживеш енну кількість років, ти скажеш: «Ой я стільки й стільки мріяв, а так нічого й не досягнув». А тут просто питання: «А ти щось робив для того, щоб щось досягнути? Чи ти тільки під дзвонами стояв і слухав, як вони дзвонять і загадував бажання?».

Дзвін в церкві має одне єдине призначення – це скликати людей на богослужіння, або сповіщати про якусь проблему. Є таке поняття набату. Колись в старі часи, коли бачили, що якесь вороже військо підходить до міста чи якась пожежа в місті, казали «били в набат». Дзвін привертає людську увагу до чогось. В цій ситуації він приверне увагу людей, що треба вставати і щось робити.

Є така думка, що не можна відмовлятися, якщо хтось просить стати хрещеною/хрещеним. Мовляв, відмовлятися від такої пропозиції – це гріх.

Пояснення Константина (Марченко): Треба відмовитися, якщо ти відчуваєш, що ти не матимеш жодної можливості якось виховувати  дитинку, хресною мамою якої ти стаєш. Що таке хрещені батьки? Це люди, які перед лицем Божим кажуть, що Господи, ми самі християни і ми будемо цій дитині показувати, яке прекрасне християнство. Ми будемо вчити цю дитину любити християнство і бути християнином. Якщо ти не можеш на це впливати, то навіть треба відмовитися від такої пропозиції по одній причині, бо ти візьмеш на себе відповідальність, а ти не зможеш її зреалізувати на практиці. Це неправильно. 

Є думка, що не можна прати речі, коли великі свята, коли це випадає навіть у будні дні. А якщо треба, то що тоді робити?

Пояснення Константина (Марченко): Треба розділяти важливі й термінові речі від неважливих і нетермінових. Чому кажуть, що не можна? Тому, що святковий день, їх не так є багато насправді. Дуже часто люди великими святами називають присвятки, то це вже інше питання. Але якщо йдеться про велике свято, то церква кличе в цей день відкласти якісь буденні справи,  прийти зранку до храму, помолитися.

Є поняття, що кожній людині час від часу потрібен якийсь такий відпочинок: передих, зупинка, пауза. Тому, що це важливо не тільки з точки зору релігійного якогось поняття, а й з точки зору психології. Якщо ми не будемо відпочивати час від часу, ми постійно будемо в якомусь ритмі, постійно будемо кудись бігти… І настане момент, що ми будемо розуміти, що нам треба бігти, а ми не зможемо. Церква час від часу зупиняє фактично, якщо ми говоримо про дуже великі свята. Не є проблемою прання відкласти з цього дня.

Це більш таке питання внутрішньої дисципліни, питання внутрішньої організації. Тобі пропонується провести час не «в стірці», а в самому собі. З іншого боку, якщо тобі вже такий «край», що ну от прям ну треба,  ну то що вже зробиш, то треба.

Є забобон, що  в церкву треба носити з собою шпильку, щоб ніхто не наврочив. Мовляв, це захистить від поганого ока.

Пояснення Константина (Марченко): Від поганого ока може захистити тільки Божественна благодать. Божественна благодать буде на тому, хто буде її на себе прикликати. А прикликається вона, коли людина стоїть занурена в себе і просить Бога пробачення за свої якісь помилки, за свої відступлення. Тоді Господь бачить, що це смирення людини, що вона повністю віддає все своє життя, всі свої проблеми, всі свої помилки для нього. Ця Божественна благодать приходить і вона захищає людину. Гордим противиться, а смиренним дає благодать.

Є така думка, що монахам не можна спілкуватися з жінками і їх бачити взагалі.

Пояснення Константина (Марченко): Є така практика, щоб монахам чоловікам  не бачитися з жінками, а монахиням з чоловіками.

Коли монах ще дуже молодий, є якісь звичайні природні вияви його чоловічості. Є якийсь той самий потяг до жінки. Коли людина ще дуже молода, ці відчуття по-особливому загострені. Для того, щоб вберегти того, хто живе в монастирі від дурних думок і вчинків, церква рекомендує «Ти можеш зустрітися, але питання чим це для тебе закінчиться?». Як кажуть «Не може лежати сіно біля вогня і не запалитися». Ми живемо зараз в такому світі, що ми дуже інтегровані в суспільство. Колись монастирі були в пустелях далеко. Ми сьогодні живемо в абсолютно інших умовах. Сьогодні монастирі – це мабуть таки виклик для нас. Але ми покликані служити людям, бути з людьми. Я завжди братію налаштовую, що попри те, що буває важко, що буває безсмислена боротьба, ми маємо бути таким церковним «спецназом». Тобто вимагати від себе більше, ставити собі якісь завдання в духовній площині амбітніші. Тому, що такий час.

«Сьогодні ми повинні нагадати знов собі, що церква – це спільнота на чолі з священиком, на чолі з Єпископом і ця спільнота – це близькі по духу люди. їх об’єднує їхня віра. Цієї близькості відчуття громади ти ніколи не відчуєш, якщо не будеш біля людей», – резюмував священник.

Джерело: Сила Правди