МИРОТВОРЕЦЬЗ НОВОВОЛИНСЬКА

Олександр Терещук чотири рази виконував високу громадянську місію у країні, де внаслідок міжнаціональних конфліктів лилася кров.

Алла ЛІСОВА


Він – небагатослівний. За зовнішністю справжнього українця – з розлогими вусами, високого, стрункого – ховається вроджена доброта, яка, як з’ясувалось, допомагала завойовувати прихильність і довіру чужинців на далекій хорватській землі.
Для уродженця села Бубнів Локачинського району важливу роль відіграло досконале знання англійської мови. Основну базу здобув у Луцькому педінституті. Згодом, працюючи у школі вчителем, самостійно вдосконалював свої навики. Потім була робота в Нововолинському міському відділі внутрішніх справ. Маючи звання майора, у 1994 році дав згоду на пропозицію Міністерства внутрішніх справ поїхати з миротворчою місією у колишню Югославію.
­ Підготовка у Києві була досить жорстка – фізичні тренування, відпрацювання різних життєвих ситуацій, які можуть виникнути під час служби на Балканах, ­ пригадує ті непрості дні Олександр Володимирович. – Випробування витримали лише десять чоловік, після чого почалася моя перша місія, яка тривала рік.
Вдруге перебував Олександр Терещук у Хорватії з 1996­го по 1998­й роки у місті Вуковар, через рік – ще п’ять місяців. І останній раз – найтриваліший період, три роки. У 2001­му повернувся додому.
­ Яке враження у Вас залишилося від службових відряджень у „гарячу” точку планети? – цікавлюсь.
­ Загалом – гнітюче, ­ не намагається прикрасити тодішніх реалій мій співрозмовник. – Воно й не могло бути іншим, бо чудові балканські пейзажі затьмарювали покинуті, розбомблені домівки місцевих жителів, заплакані перелякані діти, зарослі бур’яном, занедбані поля.
Олександр Володимирович показує мені книгу американського фотожурналіста Пауля Харріса, де на всіх 144­х сторінках вміщені правдиві знімки тієї міжетнічної війни.
­ А в чому конкретно полягала Ваша служба? – прошу привідкрити завісу дещо таємничої закордонної роботи військовика.
­ На перший погляд – нічого складного. Виконували те, що й інші працівники органів внутрішніх справ в цілому світі. Охорона громадського порядку, розкриття злочинів, ведення слідства, діяльність спецпідрозділів, до­рожня і прикордонна поліція... Але якщо врахувати, яка ворожнеча і безладдя панували між сербами, хорватами і албанцями – можна зрозуміти всю специфіку нашої роботи.
Олександр Володимирович ніс службу тоді, коли албанцями були захоплені як заручники четверо поліцейських – швед, німець і двоє росіян. Бандити тримали їх кілька діб, висуваючи шантажні умови. На щастя, все закінчилось благополучно. Подібних цій екстремальних ситуацій за більш як вісім років перебування у самому пеклі війни було немало. Мій співбесідник показує рапорти, які вони надсилали в центральний штаб місії. В районі Пріштини, інших міст щодня фіксували 4­7 вбивств, десятки підпалів, пограбувань. Але міжнародна поліція якраз і була тим стримуючим щитом, який давав можливість поволі приборкувати ворогуючі сторони.
Уважно передивляюсь фото, де зафіксований особовий склад міжнародної поліції в секторі, де служив Олександр Терещук. За його словами, ціла інтернаціональна сім’я: пакистанці, індійці, румуни, росіяни, шведи, бразильці, навіть поліцейські з Замбії. Найбільше було шведів, на другому місці – німці, росіяни і українці, що свідчило про високий рівень професіоналізму наших працівників. Підполковник Олександр Терещук з Нововолинська це довів сповна, адже рідко кого запрошують стільки разів виконувати небезпечні завдання в такій надзвичайно напруженій ситуації, яка виникла на Балканах у кінці ХХ – на початку ХХІ століть.
Незважаючи на гострі „нервові” моменти, наш миротворець своє перебування в колишній Югославії згадує з приємністю, адже закарбувались чітко і світлі епізоди. Один з них, коли, прямуючи через Австрію в Україну, у нашому посольстві зустрічав ... нововолинців.
­ Зізнаюсь, проймала гордість тоді, коли на „точках” побачив танки Т­34 колишнього Союзу, ­ відверто говорить Олександр Володимирович. – Виявляється, під час ведення бойових дій і через 60 років після закінчення Другої Світової війни на вузьких гірських дорогах вони себе чудово зарекомендували.
Олександр Терещук не любить себе хвалити. Тільки на кінець розмови ніби між іншим повідомив, що за добросовісне виконання міжнародної місії має чимало нагород від міжнародних організацій. Момент вручення однієї з них з рук бригадного генерала армії США – медалі „За участь в миротворчих операціях ООН” — зафіксовано на одному з фото. До речі, таку відзнаку має всього лиш троє людей в Україні. Додамо, що наш земляк був на керівних посадах і відповідав за організацію тих чи інших дій поліцейських, налагодження їхньої дієздатної роботи. Тому й не дивно, що у нього були дружні стосунки з комісаром цивільної комісії ООН у Косово датчанином Свеном Фредеріксеном.
Очевидно, доля батька і його офіцерські погони вплинули на вибір сина. Він закінчив факультет Одеського інституту сухопутних військ і зараз командує взводом розвідки в одній із частин української армії. Олександр Терещук має хороший архів із тих часів, часто переглядає його сам, з дружиною, друзями, згадує цікаві випадки. І разом з тим, побачивши усі обставини „гарячих” точок на власні очі, переконаний: хай би поменше було таких миротворчих місій, щоб не повторювались ніколи на землі конфлікти, подібні до югославського.