„Завдяки” Олександрові Морозу та його нестримному прагненню будь-що стати спікером, в українських „верхах на своє скрутили” аж так, що ахнула від несподіванки вся, здається, Європа...
Поміж давніших своїх записів знайшов один, що в нинішній політичній ситуації несподівано набув і особливої прикметності, і особливого змісту...
У лютому минулого року зателефонувала жителька Берестечка Людмила Галабузіна, аби висловити обурення фактом, про який довідалася з опублікованої у нашій газеті замітці „Волиняни – серед керманичів партії Литвина”. Ішлося про те, що Аграрна партія України, утворена в минулому депутатом Верховної Ради другого скликання, добре відомою в Горохівському районі і особливо у Берестечку Катериною Ващук, на своєму позачерговому сьомому з’їзді перейменувалася в Народну партію України та й „віддалась” Голові Верховної Ради четвертого скликання Володимирові Литвину. І що в керівництві щойно перелицьованої таким чином партії – усе та ж, хоч не на чільному місці, Катерина Тимофіївна. На думку Галабузіної, вона ніяк у цій ролі не в’язалась із зробленою на тому ж позачерговому з’їзді заявою Литвина про те, що НПУ буде підтримувати нову владу на чолі з Президентом Віктором Ющенком. Не могла Людмила Василівна в це повірити – і край. Насамперед тому, що достатньо знала про якнайактивнішу роль Катерини Ващук у президентській передвиборній агітаційній кампанії на користь... Януковича. — Я живу в Берестечку на Першотравневій, — розповідала. — Вулиця наша така, що весною чи восени не проїхати. То Катерина обіцяла, як проголосуємо за Януковича, буде асфальт. А в Кутрові, там церква над самим берегом Стиру, який от-от може обвалитись, переконувала людей: як за Януковича проголосують, берег буде укріплено і церква не впаде. Інша жінка, зателефонувавши, гнівно запитувала: „Скажіть, як може так бути, щоби тут тобі Ващучка агітувала за Януковича, а тут вже приїхала в помаранчевому шарфику і кого знайомого стріла, то цілувала й поздоровляла з перемогою Ющенка?! Скажіть, як можна так зразу змінитися?” Катерина Ващук прийшла у Верховну Раду другого скликання з посади голови колгоспу під гаслом: „Врятуємо село, врятуєм Україну”. Не розлучалася вона з депутатським мандатом, село „рятуючи”, і упродовж двох наступних каденцій. Тоді, однак, боротьба за владу на наших, принаймні, теренах ще не була аж такою відверто цинічною, щоби й церкву поставити на кін. Але упродовж минулих тижнів запитання — „як можна так зразу змінитися?” — набуло особливо дошкульної гостроти. Стосується ж тепер вже не окремого нардепа, а парламентської фракції і (за винятком незначного числа її членів) партії соціалістів на чолі з тепер вже Головою Верховної Ради Олександром Морозом, який донедавна бачився багатьом взірцем моральності без жодного докору. І згадувалась мені при цьому Георгіївська церква в Кутрові. Коли зодчі в середині ХVІІІ століття звели цей храм, від річки його відокремлювала неабияка, мабуть, відстань. Але річка денно і нощно робила своє, підмиваючи крутий глиняний берег. Відстань від нього до церкви з кожним роком скорочувалася і скорочувалась. У 1961 край берега підійшов під самісіньку вже дзвіницю, що підносилася неподалік. Дзвіниця рухнула. Весною ж минулого року і від церковної паперті до майже прямовисного восьмиметрового урвища, під яким так само денно і нощно перекочує свої води тихоплинний Стир, лишалося трохи більше двох метрів. Після поразки Віктора Януковича на президентських виборах про храм у Кутрові Катерина Ващук при широкій публіці вже, здається, не згадувала. Довкіл святині в Кутрові все втишилося і заніміло. Як невдовзі після сьогорічних виборів до Верховної Ради п’ятого скликання вже й відлуння, здається, не чути було на українських теренах від таких голосних і аж надто демонстративних уболівань за долю України, що на них учасники виборчих перегонів не скупились. І лише політологи час від часу задавались питанням: що ж на цих виборах перемогло? Справді демократія чи такий милий серцю усе ще постсовєцького нашого електорату соціальний популізм? Громадянська свідомість мас чи споживацька їхня психологія вкупі з чиєюсь жадобою влади? Ідеї українського національного відродження чи прикрите тими ідеями політичне ошуканство? Якісь ідеї взагалі чи язичницька звичка творити собі ідолів, щоб, засліпившися, попервах благоговійно перед ними вклякати, а потім у них зневірюватися, лаяти їх, як хто може, та запльовувати і закидати ганьбою, не підозрюючи, що ганьбимо насамперед самих себе? Думається, відповіді на ці далеко не риторичні запитання і вказують на причини того, що діється в нашій державі упродовж останніх тижнів. Але спочатку — про такий факт. Коли невдовзі після сьогорічних парламентських виборів до моєї знайомої приїхав зі Сходу України її онук Дмитро, котрий живе і працює в одному з тамтешніх міст, я не оминув нагоди запитати: за кого голосував він? „А ні за кого, — почув у відповідь. – Бо голосуй не голосуй, все одно... у верхах на своє скрутять”. Цього разу „завдяки” Олександрові Морозу та його нестримному прагненню будь-що стати спікером, в українських „верхах на своє скрутили” аж так, що ахнула від несподіванки вся, здається, Європа. Такого цинічно-аморального переступу через усі попередні домовленості, завірювані і відповідними документами та особистими підписами, і усними заявами, робленими для всенького народу, досі в Україні не було. А Дмитро, з’ясувалося, на минулих президентських виборах голосував за Ющенка, бо „думав, що він об’єднає Схід України із Заходом”. Однак нічого подібного не сталося. Почасти ще й через те, що сили, яким вигідно нас розділяти і скаламучувати суспільство, аби з каламутної тої водиці виловлювати щонайбільше для себе, в умовах правлячого націонал-лібералізму (хіба не він спонукав Ющенка до підписання прикро відомого меморандуму з Януковичем?) відчулися абсолютно безкарними. І насамперед тому, що „бандити”, котрі мали „сидіти в тюрмах”, туди не потрапили. Але не тільки через нерішучість схильного до нескінченних компромісів Президента все це сталося. Сам факт, що ті, кого „помаранчевий” майдан назвав „бандитами”, опинились у списках переможців недавніх парламентських виборів, отримавши мандати депутатів усіх рівнів, підштовхує до висновку: мали хороших „адвокатів”. Першочергово – в парламенті попереднього скликання, який так і не спромігся внести в Закон про вибори змін, що перекрили би шлях у депутати особам з кримінальним минулим, а в регламент власної роботи впровадити положення, які припинили би біганину декотрих депутатів із фракції у фракцію, відтак унеможливили б і їх підкуп задля перетягування від однієї політичної сили до іншої. А ще – у самих виборцях, котрі за першими номерами списку не бачили вже нічого (хоча як вони могли бачити, коли ці списки складали десь за зачиненими дверима лідери партій). А дехто спокусився вельми блискучими програмними „обгортками” створених на час виборчих перегонів політгуртків, названих партіями, завданням яких було відірвати щонайбільше голосів від „помаранчевих” в цілому та націонал-патріотів зокрема. А тим часом слова генерального директора заводу „Мотор-Січ” В’ячеслава Богуславова „Украіна – ето Восток, Восток і только Восток”, що завдяки телеканалові „1+1” прозвучали в листопаді 2004 року на всіх українських теренах, після виборів року нинішнього знайшли продовження у фразі „Главноє тєпєрь – вивєсті із нашей страни оранжевих окупантов”. Прикметно, що, як повідомив один із каналів УТ, виголосив її на мітингу в Харкові звинувачуваний рік перед тим у сепаратизмі, але так і не притягнутий за це до відповідальності колишній харківський „губернатор” Євген Кушнарьов – нині депутат Верховної Ради України, перший помічник керівника „антикризової коаліції” Віктора Януковича. Але чому і БЮТ, і та ж „Наша Україна” замість того, щоб всіма силами привертати до себе виборців там, де начебто „Восток і только Восток”, під час виборчих перегонів застосували на Заході України чи не всі найбрудніші прийоми так званого чорного піару, щоби „вибити” з числа „парламентських” партій непоступливих, за висловом народного депутата України Володимира Яворівського, націонал-патріотів? Зокрема, і Українську Народну партію Юрія Костенка, яка начебто мала шанси здолати трипроцентний бар’єр, і ВО „Свобода” Олега Тягнибока? Чи, може, причиною цього стала їхня вельми дошкульна для декого непоступливість? „У нашому селі, — розповідала мені випадкова попутниця, яку підвозив, їдучи за тиждень перед виборами до Локач, — багато хто мав голосувати за блок Костенка і Плюща. Але Юля по телевізору говорить, що костенківці готуються перейти до Януковича, то будуть тепер голосувати переважно за БЮТ, а інші, окрім „Нашої України”, — за Олександра Мороза, бо Юля чомусь найбільше вірить йому, а люди вірять їй”. Те, що „Юля по телевізору говорила”, несподівано підхопили на місцях і чорнопіарники від президентської “Нашої України”. Голосу Юрія Костенка, який за лічені дні перед виборами виступив на одному з каналів УТ і спростував спрямовані проти УНП звинувачення, ніхто, здається, вже не почув. Як наслідок, Ющенко в своєму оточенні має дуже мало національно-свідомих патріотів, а Олександр Мороз перейшов до свого ідейного противника Януковича. Те, що зробив „Сан Санич”, воднораз розваливши демократичну коаліцію політичних сил, що їх привела до влади помаранчева революція й підтримала сьогорічним голосуванням більшість виборців, назвали зрадою і недавні його соратники — тепер вже колишні перший секретар політради СПУ (донедавна прийнято було вважати – права рука Мороза) Йосип Вінський, секретар політради СПУ Геннадій Задирко, високопоставлений соцпартієць Юрій Луценко. Однак сам Олександр Мороз, виправдовуючись словоблудними уболіваннями за долю України, зрадою свій вчинок не вважає. Та він і справді нікого не зраджував. Бо, коли проаналізувати те, що трапилося і що вже отримало назву політичного перевороту, мимоволі доходиш висновку: в таборі помаранчевих він був зі своєю партією лише „троянським конем”, покликаним здійснити задумане і сплановане кимось задовго до президентства Віктора Ющенка. Відтак і привести Україну назад під руку „старшого брата”, остаточно сформувавшись у спільну „п’яту колону” з регіоналами і їхніми непримиренними, як самі заявляли, антагоністами з КПУ. „З кожними парламентськими виборами надія на те, що Україна буде, як мріялося, стає меншою”, — почув недавно від одного із старших моїх друзів. „Владу тепер у нас вершитимуть переважно рвачі, ловкачі, стукачі та пристосуванці”, — такий висновок зробив після недавніх подій у парламенті інший мій знайомий. Кожний висловив своє. І лише Свято-Георгіївська церква над урвищем в Кутрові, дарма, що відстань до нього знов скоротилась, гордо мовчить. Чомусь здається, саме вона помстилася Литвиновій НПУ жодним аналітиком не прогнозованою поразкою на виборах за цинізм, з яким намагалися використати її попереднього року. Думається, подібним буде вердикт і Морозові, котрий, начебто Україною переймаючись, на ділі кинув її у нову кризу. І неабияк посприяв тим, хто, неначе злодій, що на початку тижня викрав із кутрівської церкви старовинне Євангеліє, потихеньку викрадає з України віру у її власну державність, у державну свою незалежність. Але витає над храмом тисячоліттями вивірена мудрість Святого Письма. Словами з Другого послання Святого апостола Павла коринтянам вчить до „ярма не впрягатись” із тими, хто чинить супроти правди, „бо що спільного між праведністю та беззаконням, або яка спільність у світла з темрявою?” І словами Соборного послання святого апостола Якова застерігає тих, кому дорога Україна, від зневіри. Бо „хто має сумнів, той подібний до морської хвилі, яку здіймає і кидає на всі боки вітер. Нехай бо така людина не думає, що дістане щось від Господа”. Відтак, можемо десь розчаровуватись у Вікторові Ющенку, надмірно великі сподівання на якого самі ж поклали, можемо десь розчаруватися в Юлії Тимошенко, зокрема і через її необачність в доборі союзника, але перед пам’яттю десятків мільйонів, що лягали за неї кістьми від часів козаччини, не маємо права розчаровуватися в українській національній ідеї.
