ЧИНОВНИКИ, БУДЬТЕ ЛЮДЬМИ!

Корупція і кругова порука вразили наш чиновницький апарат на всіх рівнях. І це закономірний наслідок безконтрольності та безкарності. Коли ми чули, щоб когось із працівників притягнули до відповідальності за різні підношення, задобрювання і хабарництво?

Давно відомо і життям доведено, що з норовливими керівниками і чиновниками треба поводитися обачно. Щоб не накликати на себе неприємностей і проблем. Свого часу я покритикував на зборах колишнього начальника УВС генерала Володимира Павлова та деяких інших високих міліцейських посадовців. За це мене було відправлено на півроку до Чорнобиля: “Чтобы охладить пыл возле реактора”. Як відомо, такі відрядження здоров’я не додавали. За час, що відділяє нас від катастрофи, у розквіті сил передчасно пішли з життя 1812 працівників органів внутрішніх справ. А скільки хворих дав Чорнобиль. І я став інвалідом другої групи, отримав законні безтермінові пільги.
На початку травня цього року з міського управління праці та соціального захисту населення до мене зателефонувала провідний спеціаліст управління Олена Казназей. Прокурорським тоном почала мене “виховувати”, що я недисциплінований, мовляв, вона мені неодноразово нагадувала, щоб я отримав вкладку до посвідчення громадянина, який постраждав внаслідок чорнобильської катастрофи. Інакше вона не буде нараховувати мені належних виплат.
Я їй відповів, що про вкладку чую вперше. Чиновниця продовжувала доводити, що про це повідомила не тільки мені, а й моїй дружині. Я мусив їй сказати, що це неправда, бо дружини вже чотири роки немає в живих.
Співрозмовниця спочатку змовкла, але потім знову почала говорити, щоб я негайно взяв відповідні довідки, зробив ксерокопію посвідчення і здав ці документи в чорнобильське управління облдержадміністрації. Я того ж дня виконав її вимоги, витративши на це чимало часу. Але не розумію й нині, для чого чиновники ще вищого рангу вигадали вкладку для посвідчення? Адже посвідчення першої категорії дійсне й так, а ось вкладка без посвідчення — ні.
Рік тому потрібно було робити десятки ксерокопій документів, приносити різні довідки в соцзабез. Тепер, створивши структуру для чиновників, додали клопотів потерпілим та ліквідаторам аварії.
Крім цієї організації, чиновники у Луцьку створили ще й місцевий обчислювальний центр. Незважаючи на те, що пільги відповідним законом України передбачені довічно, інвалідам війни, чорнобильцям та іншим пільговикам щороку доводиться реєструватися в
цьому обчислювальному центрі, який знаходиться на вулиці Кривий Вал. А якщо не перереєструватись вчасно, то чиновники згідно з інструкцією призупиняють дію закону, за яким належать пільги по оплаті за житлово-комунальні послуги. Хіба це не свавілля — адже законом не передбачено щорічної реєстрації пільговиків.
У червні 2006 року я пішов підтвердити право на пільги. За старою адресою обчислювального центру не виявилося, сказали, що він переїхав на вулицю Ковельську. Розшукав нову адресу. На другому поверсі в кабінеті сиділо троє жінок. Двоє працювали з відвідувачами, а одна копирсалася в якихось документах. Згодом почала розглядати кольорові сімейні фотознімки.
— Мужчина, зачекайте за дверима, — вигукнули в один голос дві працівниці. Я вийшов.
Нарешті підійшла моя черга і я переступив поріг вдруге. Поклав на стіл свій паспорт і посвідчення. Почався формальний щорічний запис у величезний і товстий журнал, що займав майже весь чиновницький стіл. Після заповнення майже метрової довжини листа оператор Людмила Бортник запропонувала мені розписатися в цьому ж журналі.
Потім я попросив зареєструвати пільги і моєї мами, учасниці війни, якій пішов 81-й рік. Сама вона, звісно, прийти на Ковельську не могла. Показав мамин паспорт, посвідчення.
— Без ідентифікаційного коду реєструвати пільги по оплаті за житлово-комунальні послуги не буду, — попередила чиновниця.
— Але ж за цим кодом мені потрібно їхати аж в інший кінець міста. Я вам по телефону передам.
—Без коду не зареєструю! — відрізала Людмила Степанівна.
Із-за сусіднього столу жіночка передпенсійного віку кинула в’їдливим тоном до мене:
— Мужчина, вам сказали, що без коду не реєструємо. Ідіть. Я ж пам’ятаю вас ще із шкільних років. Ви любите сперечатися.
— Перепрошую, — зауважив я, — ми з вами в Луцьку разом не могли вчитися. Я закінчував середню школу у селі.
Ось такі вони наші терті чиновники — палець в рот не клади. Зрозумівши, що ніяких послаблень в бюрократичній “принциповості” не буде, я вирішив їхати за кодом. Виходячи, зустрівся із знайомим, ветераном органів внутрішніх справ. На нього теж напали і виставили за поріг. А людина лише хотіла з’ясувати, де реєструються “діти війни”.
З гіркотою подумалось: навіщо таку велику кількість людей чиновники щороку переписують із журналу у журнал? Чому примушують ветеранів, хворих, престарілих, але заслужених перед державою людей, щороку підтверджувати своє визнане право, яке гарантоване законом України довічно? Чому таке зневажливе ставлення до людей? І чи взагалі потрібна така “контора”, напхана чиновниками, яка діє від імені держави? Адже пільговик знімається з обліку тільки тоді, коли помирає. Це з допомогою комп’ютера може успішно виконувати одна людина. Але у нас, виявляється, якась недолуга чиновницька інструкція може призупинити дію закону.
Давно ми бачимо і миримося з тим, що наша бюрократична система громіздка, неповоротка, переповнена надуманими, нічим не виправданими повноваженнями і умовностями. До кожного законодавчого акта і урядового рішення додається, як правило, цілий пакет інструкцій, положень і роз’яснень, які ніби навмисно дають в руки недобросовісного і нечесного чиновника інструмент, щоб виставити штучні бар’єри, породити тяганину, виставити людей в ролі принижених і безправних прохачів. Таке враження, що ця система спеціально створена, щоб віддалити державу від людей, завдати їм більше клопоту і створити службовцям сприятливі можливості для зловживань, для виловлювання рибки у каламутній воді. І нічого з цим вдіяти не можна, не можна зрушити тої залізобетонної бюрократичної стіни.
Всім відомо, як рішуче і енергійно взявся Президент Віктор Ющенко за наведення порядку в новій для нас сфері — реєстрації і організації підприємницької діяльності. Скільки було розмов про спрощену систему, принцип єдиного вікна, ліквідацію зловживань. І що — багато змінилося? Ні, не багато.
Недавно я почув дивну і сумну історію про те, як підприємець в одному із наших поліських районів захотів відкрити свій бізнес і чесно ним зайнятися на приватній пилорамі. Пішов він, як прийнято, по великому чиновницькому колу — за погодженнями, дозволами, приписами... Ходив-ходив — бачить, майже нічого не виходить: там відмова, там відверто водять за ніс, там знаходять всякі заковики... Бувалі люди радять: що ж ти так ходиш з порожніми руками — треба задобрити. А чоловік не надається до цього, хоче, щоб було усе чесно. Пішов до прокурора, поскаржився на служби, які безпричинно йому відмовляють. Той уважно вислухав і пообіцяв в усьому розібратись. А через деякий час до невдачливого підприємця нагрянула прискіплива комісія.
Видно, щоб не був такий розумний, не виступав проти давно відпрацьованої системи. Бо ж знав цей чесний і порядний чоловік, що багато пилорамників у районі працює підпільно — і ніякі перевіряючі до них не їдуть.
Корупція і кругова порука вразили наш чиновницький апарат на всіх рівнях. І це закономірний наслідок безконтрольності та безкарності. Коли ми чули, щоб когось із працівників притягнули до відповідальності за різні підношення, задобрювання і хабарництво? А покарання керівних державних службовців за так звані корупційні діяння обмежуються “дитячими” сміхотворними штрафами.
А безкарність, всепрощенство породжують зло, зверхність, грубість і неповагу до людини. Це ми можемо зустріти у багатьох, навіть малозначущих конторах. Для наших чиновників, особливо дрібного штибу, не існує ні стариків, ні хворих, ні людей заслужених та шанованих. Для них всі однакові — прохачі, яких можна зневажити, над якими можна показати свою владу.
Ще одна примітна особливість наших численних контор — постійні черги. А для чиновника — чим довша черга перед кабінетом, тим більше він задоволений собою, бо ж демонструє цим, наскільки важливу справу вирішує, як багато в нього роботи. Тільки вистоявши перед порогом, люди оцінять їх роботу, їх значимість — так вони, напевно, думають.
Нині чинять свавілля чимало чиновників-монополістів. Відключають, скажімо, без попередження воду, електрику, газ. І ходи тоді, випрошуй у них те, що тобі належить. Недавно показували по телебаченню, як дніпропетровці стояли в черзі за водою. Чиновники замість того, щоб поліпшувати людям життя, поліпшують його у першу чергу собі.
Багатьох лучан, обурюють дії Волинської філії ВАТ “Укртелекому”. Переговорний пункт на проспекті Волі вони здали в оренду “Укрсоцбанку”, а там великій кількості людей було зручно розраховуватись за телефони, вести міжміські переговори. Тепер на переговорному пункті, що на проспекті Перемоги, де також знаходиться центр обслуговування споживачів та надання послуг, постійні черги. Недавно в обідню пору у довжелезній черзі стояли майже годину разом з автором цих рядків хірург Олександр Галь, викладачка університету Мирослава Гей та ще багато пенсіонерів, інвалідів війни, вчителів.
За кордоном черг не помітиш, бо там в кабінетах сидять справжні професіонали, які добре знають своє діло, вміють швидко і якісно працювати, а головне не вимагають десятки нікому не потрібних довідок. Там знають, що успіх роботи чиновників залежить не від їх кількості, а від якості, вміння, культури обслуговування. Цінують час свій і інших. А в нас зайдеш в якусь контору і бачиш: людина нудиться в своєму кріслі, не знає, чим зайнятися, з нетерпінням чекає закінчення робочого дня. Інколи створюється враження, що людей набирають не для роботи, а щоб зайняти відведене місце за столом. Ось чому у нас чиновників не зменшується, а все збільшується, особливо після чергових планів і намірів про їх скорочення.
Каста чиновників у нас особлива. Міняються часи, іншими стають вимоги, приходять навіть нові люди, як це масово відбувалося після Помаранчевої революції, а у цьому середовищі мало що змінюється. Те, що було далеко не найкращим в стилі і методах роботи, дивним чином реанімується і переходить у спадок, залишаючи незмінною в основі своїй всю систему. А так хотілося б, щоб наше чиновництво стало нарешті на шлях, який веде до людей, до їх запитів і потреб, почало розбирати ті бар’єри, якими воно відгородилося від свого народу. Так і хочеться попросити їх на закінчення: “Чиновники, будьте людьми!”.