Спілкувалися якось напередодні жнив з керівником сільгосппідприємства “Русь” Горохівського району Романом Притолюком. Пожурився Роман Васильович, що сьогодні на селі запанував кадровий голод...
Олена ДУДКЕВИЧ
Спілкувалися якось напередодні жнив з керівником сільгосппідприємства “Русь” Горохівського району Романом Притолюком. Пожурився Роман Васильович, що сьогодні на селі запанував кадровий голод. Мовляв, пригнали на днях нового комбайна, а немає кому на ньому працювати, доведеться спеціалістам і самому голові сільгосппідприємства по змінах відпрацьовувати на новій техніці. Подібні нарікання чула й від інших керівників агроформувань Володимир-Волинського, Ковельського районів. Логічно в таких випадках запитувала: яку ж заробітну плату пропонує той чи інший керівник, вербуючи працівників на роботу? І коли чула, що у таких господарствах, а слабкими їх не назвеш, дояркам готові платити заробітну плату 600-800 гривень, механізаторам, трактористам і комбайнерам в середньому близько тисячі, просто дивувалася з того, чому ж так важко вирішується питання з кадрами на селі. За даними обласного центру зайнятості, сьогодні в області на обліку в службі перебуває 23 тисячі волинян, з яких п’ятдесят вісім відсотків – безробітні, що проживають у сільській місцевості. Невже серед такої кількості незайнятих не знайдеться тих, хто б міг працювати за таку заробітну плату? Можливо б, знайшлись бажаючі, але такий рівень заробітної плати пропонують далеко не у всіх господарствах, адже, як свідчать статистичні дані, середня заробітна плата по Волині у сільському господарстві сьогодні залишається найнижчою і становить 364,26 гривні. Причому до селянських рук зароблене не завжди потрапляє у вигляді “живих” грошей. А в окремих господарствах досі затягують з виплатою зарплати. Якщо говорити про економічно сильні господарства, які стикнулись з кадровою проблемою, то тут є два моменти. Експлуатація техніки, яку сьогодні купують сільгосппідприємства, потребує значно глибших знань, ніж мають, здавалося б, досвідчені трактористи, механізатори, комбайнери. Знаючи, які кошти вкладені в цю техніку, людина просто боїться сідати за штурвал нового комбайна, за кермо трактора чи вантажівки. То, може б, не завадило керівникам сільгосппідприємств подбати і про підвищення кваліфікаційного рівня своїх працівників? Гірше, коли селяни відмовляються і вчитися, і працювати. А сьогодні на селі це стало дуже поширеним явищем. Така ситуація виникла не враз. Коріння проблеми губиться десь у початку реформаційних процесів в агропромисловому комплексі. Спілкуючись з директором обласного центру зайнятості Раїсою Кучмук, яка в 90-х очолювала одне із сільгосппідприємств Рожищенського району, почула, що реформи на селі, без сумніву, були потрібні, адже “управляти колгоспною масою людей в умовах ринкової економіки було майже неможливо”. Однак ці реформи, по-перше, були не до кінця продумані, а, по-друге, люди після сімдесяти років радянської влади, яка відбила у них будь-яке бажання й уміння думати і приймати рішення, були абсолютно морально не готові до реформ. Знайомий фермер з Луцького району Олег Галасун якось сказав: реформи на селі були проведені виключно в інтересах голів колгоспів, які отримали землю, владу і дешеву робочу силу. Так воно і сталось: де голова колгоспу був спритніший, не дав людям розтягнути майно, розібрати землю, господарство залишилось працювати і по цей день. Але ж на Волині десятки колгоспів просто перестали існувати. Без роботи залишились тисячі людей, які не знали, де себе подіти. Усе це співпало з важкою економічною кризою в державі, коли на плаву міг втриматися лише той, хто міг, як кажуть у народі, вирвати у чорта з зубів, відверто займався контрабандою спирту, м’яса, поїхав на заробітки за кордон і так далі. Буфером, який мав стати заслоном від повної незайнятості сільського населення, мала б бути державна служба зайнятості. Чимало людей, які раніше працювали у колгоспах, і справді перекочували у службу, наче сподівались на мізерній допомозі по безробіттю добути до пенсії. Відмітившись щомісяця на біржі праці, люди отримували гроші, які були не набагато меншими, ніж заробітна плата в колгоспах, де вони добряче гнули спину. Крім того, маючи власну господарку, селяни не поспішали шукати нові робочі місця. Люди вигадували усе, що можна, щоб тільки залишитись на обліку якомога довше. Служба з часом розвивалась, з’являлися певні програми, як, скажімо, безвідсоткова позика на розвиток підприємницької діяльності. Як розповідають ті, хто скористався нею, отримати її було нескладно, от тільки шкода, що тоді особливо ніхто не слідкував, на що витрачені гроші, чи дійсно людина започаткувала власну справу. Потім з’явились інші підходи – одноразова допомога на заняття підприємницькою діяльністю. Той, хто реєструвався в центрі зайнятості, подавши бізнес-план, міг та й тепер може забрати всю суму, передбачену для нього на випадок безробіття, відразу, а не помісячно. Після цього він два роки не має права знову реєструватись в службі зайнятості. Звісно, кримінального в цьому нічого немає, це – право людини розпоряджатися коштами, які для таких випадків передбачила держава. Для селянина це в середньому 2200 гривень. Але чомусь у наших людей це розвиває бажання увірвати гроші, а потім – будь, що буде. Може, й ще з’явиться якась можливість відхопити допомогу. Ось так, здебільшого, навчились жити наші люди. Ще однією причиною, яка відбила у селян бажання працювати, як би парадоксально це не звучало, стала державна соціальна політика. Після того, як селянам припинили виплачувати гроші “на діти” і з’явилась можливість одержати адресну соціальну допомогу, на селі почався справжній бум. До управлінь соціального захисту потягнулись люди з пакетами документів, до органів влади в прийомні дні вишиковувались черги тих, хто сподівався на допомогу, але в силу певних причин не отримав її. Чого тільки не вигадували, щоб одержати ті гроші. Розраховувати на них міг, зокрема той, хто працював, але сукупний дохід, розділений на усіх членів сім’ї, не дотягував до прожиткового мінімуму, передбаченого державою. Ох і популярними в той час стали низькооплачувані професії. Їдучи на сезонні роботи, селяни вже від роботодавця вимагали довідки про доходи. Погоджувались навіть на нижчу оплату праці, лиш би мати папірець про якісь доходи. По селах не лишилось жодної старенької одинокої людини, яка б не мала свого опікуна. За опікунство платили копійки, зате розмір соцдопомоги був солідний, особливо це стосувалось поліських районів. Адже мешканці Полісся мають переважно багатодітні сім’ї, тому цілі райони отримували колосальні суми грошей. Доходило до смішного, коли із управління соцзахисту в село приїжджала комісія, щоб обстежити умови проживання тих, хто претендував на соціальну допомогу, люди знімали зі стін і ховали килими, холодильники, телевізори, мовляв, бачите, як бідно ми живемо. Але на всіх все одно не вистачало. Пригадую, як довелось якось бути присутній на комісії у сільській раді, коли вирішували питання призначення цих допомог. До кабінету голови запросили жінок, які претендували на допомогу, працівників соцзабезу, які почали розповідати, що коштів на всіх не вистачить. Давайте подумаємо, хто з вас найбільше потребує допомоги, а кому, можливо, призначимо в наступному півріччі. Що то за галас зчинився в кабінеті. Жінки одна поперед одною розповідали, як їм погано живеться, як багато в них дітей і які непутящі в них чоловіки. А наостанок заявили: “Або давайте всім порівну, або нікому”. Той закон про соціальні допомоги не одному став поперек горла, і люди часто самі пропонували зробити так, як було колись, тобто платити гроші на дітей, тоді, мовляв, буде справедливо. Не знаю, чи зверталися до законодавців керівники соціальних структур з такими пропозиціями, але змін поки що нема. Люди продовжують добиватись соціальних допомог, так і не поспішаючи знайти постійне достойне джерело прибутку. До прикладу, сьогодні одне із сільгосппідприємств Маневицького району, відповідно до штатного розпису, налічує близько ста працівників. Але середній розмір заробітної плати тут становить 55 (!) гривень. Селяни не поспішають розраховуватись, адже директор ставить печатку на довідці про доходи, яка йде в райдержадміністрацію, комісія призначає соціальну допомогу. Що це дає господарству, яке ледве животіє? Хтось скаже: от керівник – добра душа, дбає по селян, щоб допомоги отримували. Але добра душа він буде не тоді, коли сприятиме споживацтву, а тоді, коли забезпечить своїх людей роботою і достойною заробітною платою. А поки що з такими підходами у Маневицькому районі три тисячі людей отримують соціальну допомогу. Це не багато, не мало 3,5 мільйона гривень. Всього ж область одержує 80 мільйонів такої допомоги, середній розмір якої у півтора раза перевищує середню заробітну плату. Я не проти державної соціальної підтримки тим, хто цього справді потребує. І чіткий, справедливий, всім зрозумілий механізм призначення допомоги повинен бути. Щоб загалом гуманна система не призводила до негативних наслідків і перекосів, породжуючи штучне безробіття. Бо хто ж тоді працюватиме на землі, хто підніматиме село, коли так масово переходитимемо на соціальні допомоги, пенсії? Колись людина соромилась зізнатися, що безробітна, бо це відразу викликало масу запитань: а за рахунок чого ти живеш, а чим ти тоді займаєшся? Сьогодні ж у суспільстві перевернутої моралі панують інші цінності й правила. Хтось заперечить: як можна назвати безробітною людину, яка живе в селі і має гектари землі? Так, цілком безробітною її назвати важко, але й придумати категорію, до якої б вона належала, непросто. Кажуть, тих, хто має понад два гектари землі, на облік у центрі зайнятості вже не ставлять, щоправда, все залежить від суми прибутку, яку з тої землі має селянин. Але, скажіть на милість, як реально обрахувати той прибуток? Схему вигадали непросту. Виявляється, прибуток із землі має визначати облдержадміністрація, яка делегувала свої повноваження райдержадміністраціям, а ті в свою чергу — сільським радам. Та й тут не все просто, бо прибуток залежить ще від якості землі, а вона, як відомо, всюди різна. Одним словом, дуже вже хитромудра схема, яка знову ж таки дає можливості для різних підтасовок та спекуляцій і розрахована хіба що на те, що селянин сам прийде і чистосердечно зізнається, скільки грошей він має від своєї господарки. Тільки щось не віриться, що так буде. Селянин має бачити з цього реальний зиск. Директор обласного центру зайнятості впевнена, що є спосіб переконати людей рахувати і оприлюднювати свої доходи із землі, як це зробили у Любешівському районі, де 345 селян-одноосібників добровільно сплачують внески до Пенсійного фонду і тим самим обраховують і оприлюднюють свої прибутки, а ще дбають про пенсію. Значить аргументи знайти можна. Як, мабуть, і можливість подолати сільське безробіття. На думку Раїси Кучмук, у цьому відношенні крига на Волині скресла. Дуже повільно, але селяни приходять до того, що започатковують власні справи (понад вісімдесят відсотків тих, хто зареєструвався підприємцем, не згортає, а продовжує свою діяльність), поволі відходять від традиційного сільгоспвиробництва, тобто вирощування зернових, картоплі, і шукають альтернативні види заробітку. До прикладу, протягом останніх трьох років на Волині почав розвиватись зелений туризм (є 47 агроосель), люди займаються вирощуванням енергетичної лози, ліщини, ягід малини, смородини, лікарських трав, грибів, квітів, тобто шукають ще вільні ніші у виробництві, які є прибутковими. Поряд з тим, за неофіційними підрахунками, на Волині є близько ста тисяч людей, які не перебувають в штатних розписах підприємств чи організацій, немає їх і на обліку в центрі зайнятості. І це при тому, що за даними служби зайнятості в області є 5-6 тисяч вакансій. Ці люди перебиваються тимчасовими заробітками, або й узагалі ніде не працюють. Така категорія, вочевидь, потребує найбільшої уваги, бо до неї належать люди, які пливуть за течією, почасти надмірно заглядають до чарки, яких вже майже ніщо не цікавить. Незайнятість породжує чимало негативних соціальних проявів. Від безробіття спиваються села, зростає кількість крадіжок, хуліганства. І це – наша найбільша біда. Тому очевидно, що відродження “колиски української нації” треба починати не з додаткового фінансування соціальної сфери на селі, і навіть не з будівництва доріг. Людям потрібно повернути бажання працювати.
