ГРОШІ ЗА ХАТУ ВЗЯЛИ І З ХАТИ ВИГНАЛИ

В листі до редакції нашої газети жителька села Загаї Горохівського району Жанна Волянська написала:
„Прошу допомогти у вирішенні питання з житлом, купленим державою для малолітніх дітей моїх дочок Руслани та Алли. У Руслани – двоє дітей. Дівчинці 6 років, а хлопчикові 3 роки і 8 місяців. У Алли, коли купували ту хату, була одна дитина. Після народження другого хлопчика її взяла до себе моя сестра Світлана.
У 2003 році держава виділила з бюджету 1000 гривень, а голова угринівського господарства депутат обласної ради Андрій Турак з депутатських коштів — 360 гривень, щоб купити для нас у жительки Загаїв Надії Вознюк хату. Домовилися за 1600 гривень. Гроші, що їх виділили держава і депутат, Михлинська сільська рада віддала Надії Вознюк зразу, а ще 240 гривень мали їй доплатити ми. Вона у нас забрала паспорти і брала з нас 90 гривень в місяць за квартиру. Так ми до листопада 2005 року 240 гривень сплатили, але паспортів не віддавала, через що звертались у райдержадміністрацію. Сьомого травня Надія Вознюк сказала, що хату забирає назад і восьмого повикидала з неї всі наші речі. Мене з Русланою тоді не було, в хаті лишалися самі Русланині діти, то вона привезла від Світлани Аллу. Ми звернулись за допомогою, але Надія чи Анатолій Вознюки сказали начальникам з району, що ми вибралися з хати добровільно. Це неправда. Вони нас викинули з хати, як собак, і зараз ми живемо у хлівчику, що його дала церква”.

Петро Боярчук

Щоби підтвердити написане, і зустрілися з кореспондентом „Волині-нової” жителі Загаїв пенсіонери Ольга Гнатюк та Анатолій Маковський разом із молодшими від них Марією Бондарук та сестрою Жанни Волянської Світланою Ковальчук. Тим паче, що публікація, яка, ставши підсумком проведеної районними владцями перевірки, з’явилась у травні в одній із газет, стверджувала, що „квартиранти... самі винесли з хати свої речі”, „вибралися... на вулицю” і аж „тоді забили на сполох”, що про Жанну та її дочок „в селі не довелося почути ні з одних уст доброго слова” і що вони „тимчасово мешкають у родичів”.
— Ми не приїхали хвалити Волянських! — обурювалася в цьому зв’язку Ольга Гнатюк. – Вони які є, такі є! Але й до них мусить бути справедливість!
Мені ж думалося, що ідеться про людей, котрі перебувають на соціальному „дні”, а відсутність на їхню адресу „добрих слів” не є підставою, аби, наприклад, услід за Анатолієм Вознюком зводити все виключно до „ганебного способу життя” Волянських та вигукувати, „на що та держава дивиться!”. Тим паче, що Волянські — такі ж повноправні громадяни, як і Вознюки?
— Ви запитайте, — почув я від секретаря Михлинської сільської ради Людмили Маковської, — чому ніхто, окрім Турака, не поцікавився, як і за що Волянські живуть? Вони й не усвідомлювали, що їм належить допомога на дітей, аж поки ми в сільській раді не переконали Руслану та Аллу написати відповідні заяви і все оформили! Ні Вознюків це не обходило, ні інших!
Три роки тому разом з Андрієм Тураком я побував біля безверхої халабуди, що в ній мешкали в Загаях колишня колгоспна тваринниця Ніна Мельник з дочкою Жанною Волянською, онуками Русланою та Аллою Волянськими і трьома маленькими правнуками. Заради тої малечі й узявся тоді Андрій Антонович поклопотатися про поліпшення умов для цієї сім’ї, вважаючи, що Руслана з Аллою (одній було тоді 20, іншій – 18 літ від роду) ще можуть зробити своє життя іншим.
„Безпутні вони, — міркував, — та ще й безталанні. Але ж не тільки з власної вини такими стали...” Ніни Мельник, котра єдина могла вказати на витоки своєї недолі, як і того безпуття та безталання, що його наче успадкували від неї дочка Жанна та онуки Руслана й Алла, сьогодні вже на цім світі нема. А придбана для них Тураковими турботами хата (далеко не першої молодості „фінський” будиночок загальною площею до 30, приблизно, квадратних метрів) і стала тим, довкіл чого виник конфлікт.
Цікаво, однак, що винуватцем у ньому Анатолій Вознюк (розмова велася в присутності михлинського сільського голови Володимира Друкачука) назвав... Андрія Турака. Бо, мовляв, таким, як Волянські, „держава не повинна давати нічого”. Тим часом і про подружжя Вознюків „доброго слова” я того дня у Михлині чомусь не почув. А те, що почув, на тлі цього конфлікту видається ще більш гнітючим. Свого часу Анатолій Вознюк прийшов до Михлинської сільської ради з односельчанином Петром Гаврилюком, щоби оформити його заповіт. Ішлося про те, що земельні паї Гаврилюка і його покійної на ту пору жінки (загалом 4,16 гектара) зі смертю заповідальника мали стати власністю одного із Вознюків. Знаючи про Гаврилюкову залежність від алкоголю та подивившись на його вигляд, котрась працівниця сільської ради не витримала, зауважилаАнатолієві: „Ви ж його у петлю пхаєте!”. „Не сунь не в своє діло носа!” – почула у відповідь.
Тим часом хатина, що про неї мова, від того ж Петра Гаврилюка перейшла у власність Надії Вознюк. У липні 1999 року він її начеб продав, але Ольга Гнатюк, якій Гаврилюк був кумом, вважає, що грошей за хату Петро близько не бачив, бо у Вознюків він їх і пропивав. Після того продажу хати жив у ній. Потім хату йому перед носом закрили і ночував на фермі. Коли ж Ольга виговорила Вознюкам все, що думала, — впустили знов.
— Через трохи, — розповідала, — прийшов Петро, каже: „Хату я спалю, бо моя, а сам повішусь”. Я насварила, щоб не брав такого в голову, і він замовк. Тринадцятого ж січня вранці – горить хата! Загасили, кинулися за Петром, а він — у петлі на черешні...
Отримавши через три роки у завдаток за цю хату 1360 гривень, достатньо досвідчені в оборудках із власністю Анатолій та Надія Вознюки належно оформити акт купівлі-продажу чомусь забули. Як забули взяти від Волянських і письмове зобов’язання щодо виплати решти, хоч мусили би це зробити. Коли вірити, що на компенсацію недоданих Волянськими за хату 240 гривень Вознюки брали з них квартплату (самі вони це заперечують), то знову ж таки договорів однієї сторони з квартиродавцем, іншої – з квартиронаймачем укладено не було. Як не було укладено Анатолієм Вознюком з Волянськими трудової угоди й не створено документів, що підтверджували б оплату їхньої праці у фермерському його господарстві. Хоч той факт, що справді тут працювали, Вознюк підтвердив, а Волянські вважають, що працювали в рахунок компенсації усе тієї ж недоданої ними суми.
І якщо Волянські не потурбувалися, аби задокументувати свої стосунки з Вознюками, бо інше їм в головах, то „забудькуватість” Вознюків, які однак не забули забрати у Волянських паспорти і тримати їх безпричинно аж ген скільки часу, видається щонайменше дивною. Адже в усіх випадках ішлося про гроші, рахувати які Вознюки, котрі начебто займалися і торгово-посередницькою діяльністю, очевидно, уміють.
У Михлинській сільській раді розповіли, що саме після того, як Руслана Волянська, отримавши допомогу на дітей, тут же накупила харчів та ще й іграшку, знехтувавши послугами Вознюків, і почали вони „попутньо” щомісяця возити обох Волянських за грошима в Горохів. Вони ж, вважають в сільській раді, і перевели виплату тих грошей, щоб подалі від очей односельців, із сільської пошти в одне з банківських відділень райцентру, що самі Волянські навряд чи зробили б. Таким чином ніби взяли їхні фінансові надходження та витрати під свій контроль. Не забували стягувати з них, як з „квартирантів”, котрі на 85 процентів були вже власниками, ще й певні суми за користування електроенергією, про що сказала Надія Вознюк. То хто кому в цій ситуації залишився винен? І чи так вже й безпідставно вважають Волянські, що за хату вони розрахувалися повністю?
— Аби Вознюки хотіли, щоби питання з продажем хати було належно оформлене і вирішене, то вони давно би вже це зробили, — сказав Володимир Друкачук. — Але, мабуть, вигідніше було цього не робити...
Із згаданої вище публікації випливає, що перевіряючим з райцентру Вознюки сказали: „Повертаємо завдаток – і квит”. Що Надія Вознюк заявила прямо: „Не хочу мати більше з ними діла!” Я ж, побувавши у Михлині та Загаях приблизно через місяць після тієї перевірки, від Анатолія Вознюка почув: „Ніяких грошей ми повертати не будемо! Все, поїзд пішов!” А ще за якийсь тиждень Вознюк зателефонував мені і заявив: „Ми не з ними мали діло, а із сільською радою і то сільська рада мусила довести справу до кінця!” І знову, як і під час особистої розмови в кабінеті сільського голови, пригрозив: „Якщо у вашій статті буде хоч слово неправди, — я подам на вас в суд!”
Правда ж у тому, що ідеться про кошти, які було виділено Волянським з державного бюджету і які за згаданих вище обставин перетворилися для Вознюків на таку собі безпроцентну позику. Та ще у впевненості, що ніхто не схоче захищати інтереси людей, про котрих – „ні з одних уст доброго слова”. Але правда і в тому, що з кожним роком не тільки приростає у нас представників житейського „дна”, а й більше стає тих, хто і з цього „дна” не проти щось „виловити” для себе. Тим часом і в перших числах серпня 1360 гривень, що їх отримали Вознюки із держбюджету за хату для Волянських, яких з неї вигнали, повернутими сільській раді не були. Можливо – і завдяки поблажливій „неувазі” (не з їхньої ж кишені гроші) тих перевіряючих з райцентру, на поміч яких мали Волянські надію. Живучи у церковному хлівчику, вони тепер підшукують собі інше житло.