Наші народні обранці промовляють з екранів і з сторінок газет дуже гарні слова — «народний добробут», «єдність України», «схід і захід разом», «ми турбуємося про вас і ваших дітей»...
Колись, на початку дев’яностих, демонструвався такий фантастичний фільм польсько-австралійського (дивний симбіоз) виробництва для дітей, який ми дивилися тоді разом з сином, — «Чарівники».
У цьому телефільмі існували паралельно два світи, обидва нібито реальні. Варто було тільки подолати невидиму стіну і потрапляв до того, іншого світу. Чимось життя в тому фільмі нагадують мені паралельні світи наших українських політиків, в тому числі й народних депутатів, і нашого простого люду, отих «маленьких українців», турбуватися про яких обіцяв тоді ще кандидат в Президенти Віктор Ющенко. Наші народні обранці промовляють з екранів і з сторінок газет дуже гарні слова — «народний добробут», «єдність України», «схід і захід разом», «ми турбуємося про вас і ваших дітей». А в дорогих ресторанах, у закритих залах і навіть на відкритих верандах, споживаючи продукти, про які отим «маленьким українцям» навіть і не снилося, промовляють уже зовсім інші слова, притому з абсолютною щирістю: «бабки», «натерти», «відв’язати», «погано натирив», «навар» і т.п. А поруч із тією малозрозумілою нам сферою життя наших славних політиків і депутатів існує ще й паралельний світ простих людей. У тому світі зростають ціни на товари і комунальні послуги, протікають дахи, затоплюють квартири, які, виявляється, немає кому ремонтувати, бо колишнім збанкрутілим комунальним організаціям, окрім гарних заспокійливих слів, нема чого запропонувати людям. Майже одночасно із згаданими «Чарівниками» по наших кінотеатрах, а потім і телеекранах пройшов вражаючий, як на той час фільм, — «Так жити не можна» Станіслава Говорухіна. Він багатьох шокував, але ще більше людей переконав, що таким занедбаним, нелюдським, а швидше тваринним життям, без поваги до себе, ближніх і просто людей, без поваги влади до народу, над яким вона поставлена, справді жити не можна. Оті слова, які стали назвою фільму, пригадали мільйони українців восени 2004 року, коли виходили на головний український Майдан, на менші майдани у містах і містечках. А зовсім недавно через півтора з чимось року після тих пам’ятних подій до редакції завітав лучанин Олександр Іщук. У цього вже немолодого чоловіка, який все своє життя пропрацював у ПМК (пересувній механізованій колоні, будівельній організації, яка споруджувала корівники, школи, житло в наших селах), у вже вицвілих очах, десь на глибині, бриніли ледь стримувані сльози. — Скажіть, пане Володимире, може, ви знаєте відповідь на запитання, яке мене мучить майже рік? — сказав він. — Може, я щось не так зробив, може, і моя вина в тому, що не все так сталося, як гадалося, як ми мріяли, коли збиралися тут на Майдані і їздили до Києва? А далі була розповідь про ті рогатки, з якими довелося зіткнутися його зятю, який повірив, що тепер з тими, хто вирішив зайнятися бізнесом, будуть поводитися зовсім не так, як до того, що ніяких поборів не буде. Про сусіда, якому довелося давати хабара одному посадовцю вже з нової влади, аби той вирішив справу. Про сестру, яка збирає гроші на навчання свого сина, як сказав Олександр Гнатович, таки талановитої дитини, і весь час «труситься» над тим, аби не виключили через несплату. Про свої власні клопоти, коли він не знає, що робити, бо ось-ось настане пора збирати урожай, а на дачному масиві вже знову почалися грабунки. І про ту ж квартиру, дах над якою ледве за власний рахунок вдалося поремонтувати. Я сказав нашому читачеві те, про що скажу зараз і вам всім: жодної вини його в тому, що не справдилися надії, що не здійснилося, що життя, по суті, не змінилося, немає. Звичайно, добре, що є ще такі совісні люди, яких мучить питання, — може, я щось не так зробив. Але чи мучить це питання наших політиків? Пригадую, з яким великим хвилюванням, піднесенням і навіть внутрішнім дрижанням я разом з сім’єю слухав інавгураційну промову Віктора Ющенка на майдані Незалежності. Які там чудові слова були. І, потрібно сказати відверто, багато з того, про що там йшлося, таки втілюється в життя, хай повільно і непослідовно, але втілюється. Але були там і слова, які так і залишилися словами. І, мабуть, саме вони є визначальними для того, щоб прості люди, котрі, може, і не переймаються щоденно високою політикою, але хочуть жити гідно, так й жили. Це слова про те, що «стіна, яка відділяє посадовця від людей, буде зруйнована», про те, що «кожен, хто хоче працювати, отримає роботу і гідну зарплату», що «ніщо не обмежуватиме вашу ініціативу, бажання забезпечити достаток родинам», що «ми знищимо систему корупції в країні, виведемо економіку з тіні», що, зрештою, «бізнес буде відділений від влади... На державних посадах працюватимуть лише ті, у кого видатки відповідають задекларованим доходам». Варто лише проаналізувати наше реальне довколишнє життя, щоб переконатися, наскільки нереалізованими лишилися такі гарні наміри. Як і той лозунг, який гукали слідом за своїми провідниками тисячі людей на Майдані і майданах: «Бандитам — тюрми!». Звичайно, можна говорити про те, що за такий короткий час багато зробити і не можна. Але річ у тім, що можна намагатися зробити, а можна імітувати діяльність, займаючись облаштуванням своїх справ, борючись за владу, за своє місце у цій владі. Те величезне розчарування, яке зараз переживають мільйони українців, не з’явилося раптово, а наростало поступово, крок за кроком. Після обіцянок спинити ріст цін на м’ясо, цукор і пальне, які не спинялися. Після того, як навіть декілька названих корупціонерів і відвертих сепаратистів були випущені із камер і, вийшовши з виглядом переможців, взялися проводити свою політику. Після того, як з тих же телеекранів ми дізнавалися з вуст колишніх соратників неабиякий компромат на тих, поруч з якими вони стояли на трибуні Майдану, взявшись за руки і любо посміхаючись та обціловуючи одне одного. Чи думали у такі хвилини великі політики, справді провідники нації про простих людей, котрі їм повірили, повірили у те, що вони проводитимуть нову, справді чесну і чисту політику? Ось знову ж таки зовсім нещодавно, цього літа, вже знаменитий нардеп Олег Ляшко обнародував цифри, скільки витрачено на депутатів, на новоявленого Голову Верховної Ради, всілякі їхні забаганки і розваги. У відповідь регіонали обнародували скільки, так би мовити, коштують новоявлені опозиціонери. І в тій, і в іншій доповідях цифри, яких рядовим виборцям, як мовиться, ліпше не знати. Бо там мільйони і мільйони на зарплату, на безплатні путівки до затверджених саме для депутатів шикарних санаторіїв і будинків відпочинку. Виділені квартири і компенсації за квартири. Чомусь для одного з дуже прогресивних і турботливих за народ депутатів, який вже втретє приходить до нашого парламенту, виділена компенсація — аж 315 тисяч гривень за неотриману квартиру. Де ж то він жив, бідолаха, до цього часу? Якщо в готелі, то в скільки той готель обійшовся для платників податків, себто для нас з вами? А якраз перед тим мені довелося побувати в селі Ворончин Рожищенського району. І тамтешній сільський голова Микола Касянчук показував школу, яка будується ось уже тринадцять років. Не справлять новосілля і до нинішнього першого вересня. Щоб добудувати школу, вставити двері, провести роботи всередині, закупити необхідне обладнання, необхідно ще півтора мільйона гривень. Поки що виділили 450 тисяч. Ворончинські школярі і надалі будуть тіснитися у приміщенні сільських установ, куди їх переселили після того, як старе приміщення у давній, ще панській хаті остаточно завалилося. Щоб справити шкільне новосілля, потрібно, аби хоча б два—три депутати не вселилися у свої шикарні квартири та пару десятків не поїхали в санаторії Криму чи закордонні. Але, звичайно, на такі жертви наші народні обранці не підуть. Вони в ліпшому випадку будуть говорити, що пора нам відвикати від зрівнялівки і що в тій же Європі депутати ще, мовляв, багатші. Так то воно так, але, скажімо, в скандинавських країнах, у яких найвищий рівень життя у світі, давно прийнято закони, за якими депутати тамтешніх парламентів не мають права вдруге представляти округи чи території, в яких вони народилися, якщо школи чи заклади медицини в них не відповідають високим, прийнятим у цих державах стандартам. Може, рівень життя в тих країнах тому такий високий, що про громадян Норвегії чи Данії починають турбуватися тоді, коли вони тільки на ноги стають і розуміють, що коли вони будуть вчитися в нормальних школах, де їм будуть викладати історію своєї держави і рідну мову, вони будуть зовсім по-інакшому ставитися до тієї ж держави і потреб її громадян. І тут хочеться згадати про візит іншої нашої читачки. Вона розповіла про свого земляка, який у їхньому селищі очолював організацію однієї із гарно-привабливих партій. Це було ще під час виборчої кампанії 2002 року. Після тої кампанії місцевий партлідер почав будувати собі і майже збудував шикарний як для невеликого селища будинок. Минулого року він очолив вже парторганізацію цілого району. І хоч щось там у нього не склалося і після конфлікту змушений був покинути керівництво, але відразу після виборів взявся добудовувати і майже добудував особняк. — Я йому кажу: «Може, хоч би почекав, посоромився, бо звідки ж у тебе гроші?» — голос у жінки здригався від хвилювання. — А він у відповідь сміється: «А нічого вони мені не зроблять, я на них ще більший компромат маю». А вчора, дивлюся, — пригнав на подвір’я нову машину. Чомусь керівники обласних, міських і навіть районних організацій і більших, і зовсім не першорядних партій (а то й просто працівники їхніх передвиборчих штабів), саме після виборів купують собі квартири, будинки, дачі, нові машини, відправляються у турмандрівки. Незважаючи навіть на провальні результати їхніх партій. Звичайно, заглядати до чужого гаманця не гоже, не прийнято так у цивілізованих країнах, але, знаючи скромні нібито можливості цих партій, все ж тисячі людей задаються одними і тими ж питаннями: чи не з такої безкарної регіональної політики і починається безвідповідальна і аморальна політика на високому рівні? Майже паралельно пройшов по газетах і телеекранах сюжет про те, як шикарно відзначив своє всього лиш 25-річчя народний депутат України Віктор Янукович-молодший (що там їлося і пилося, не будемо називати, щоб не дратувати виборців, які раптом повірили в новий уряд і нову коаліцію), і другий, менш помітний, який показав телеканал «Україна», про те, як одна сільрада виділила кошти для спорудження клітки для дівчинки-інваліда. Саме клітки, бо лише таким способом можна її якось відгородити від п’янички-батька. Але й від батька не забирають, бо той слізно благає не позбавляти єдиного джерела заробітку, тобто пенсії доньки. Ось такі у нас реалії, такі контрасти між життям народу і його слуг. Які далекі вони від простого люду. То чи можуть вони його почути і зрозуміти? Колись існував такий «атавізм», як накази виборців, і слідкували, як ті накази виконуються. Але що можна наказати тим же підписантам Універсалу національної єдності, ще однієї нашої надії, коли вони або їхні соратники вже поспішили заявити, що це лише «декларація намірів» і не більше, яку не обов’язково виконувати. А в Універсалі поряд з високими словами про збереження суверенності і цілісності, унітарності і соборності України та іншими дуже хорошими прагненнями, є й статті, де декларується «реалізація антикорупційної політики на всіх рівнях влади», «підвищення добробуту громадян України», «боротьба з бідністю», «підвищення доступності та якості освіти», «підвищення доступності та якості комунальних послуг» і т.д. Чому ж відразу після підписання ще одного важливого документа вже закладається думка, що його можна не виконувати? Чи не тому, що всі попередні заяви, клятви, декларації і однієї, і другої влади так і не були здійснені, і система існування двох паралельних світів у нашій державі залишатиметься невідомо до якого часу.
