Не кожне село удостоєне такої честі, щоб про нього були вірші написані. Сокіл Рожищенського району — одне з таких...
Катерина ЗУБЧУК
МІСТЕЧКО СОКУЛЬ МАЛО МАГДЕБУРЗЬКЕ ПРАВО Не кожне село удостоєне такої честі, щоб про нього були вірші написані. Сокіл Рожищенського району — одне з таких. Тут народився й провів дитячі роки наш знаменитий земляк — поет Олександр Богачук. У свій час він написав вірш “Сокіл” : Село моє, рідне село, Ти звідало горя немало. Війною розп’яте було, Але підвелося і встало. У цього села — завидна біографія. Уже в ХІV столітті в часи Галицько-Волинської держави Сокіл відомий як княже містечко Сокуль. Пізніше, у ХІХ столітті, ця назва поступово змінюється на Сокіл. За всю історію містечка тут діяло аж чотири храми. Два з них — Свято-Троїцький і Свято-Успенський — і в наші дні діючі. Вони захоплюють парафіян своєю красою та величчю. Це свідчить про високий духовний рівень його жителів. За переказами, назва княжого містечка Сокуль походить від старослов’янського слова “сокуль”, що означає “сокіл”. Як відомо, в навколишніх лісах, які в давнину були густими і дрімучими, водилось багато цих птахів. Колись князівські мисливці знайшли тут сокола. Вони його приручили, птах став надійним помічником під час полювання. Звідси й пішла назва містечка. Деякі дослідники стверджують, що вже у ХІІІ столітті на місці сучасного села Сокіл знаходилось давньоруське поселення. Можливо, воно було засноване ще раніше. Впродовж ХІІІ—ХVІІ століть у Соколі стояв давній замок, оточений високими валами. У 30-х роках ХХ століття, за часів перебування Волині у складі Польщі, археологи провели на цьому місці розкопки, під час яких з’ясовано, що на території замку існувало давньоруське поселення. А на лівому березі Стиру вдалося виявити ще одне ранньослов’янське городище з Х—ХІ століть. У середньовіччя містечко забудовується, досягає свого найбільшого розквіту. Тут були розвинуті такі ремесла, як теслярство, мулярство, гончарство, бондарство... Ремісники заселяли окремі вулиці, які відповідно до їх ремесла і називались — Бондарівська, Гончарівська... Славився давній Сокуль і шевцями, ковалями, кушнірами... Про соціальний склад та зайнятість населення того часу і його кількість свідчать документальні джерела. У 1577 року князь Марко Сокульський платив від містечка королівській скарбниці від тридцяти ринкових домів, 248 — вуличних, 60 — убогих домів... А ще — з 46 домів “засторожених” людей. І з цього дослідники роблять висновки, яка роль відводилась обороні укріпленого земляними валами замку, яку мала здійснювати охорона з 46 чоловік. Наскільки важливим і знаним був Сокуль у ті часи, свідчить те, що у 1564 році містечко отримало від литовського князя Сігізмунда Августа Магдебурзьке право. За цим правом воно звільнялось він центральної адміністрації та влади місцевого феодала, мало свої органи самоврядування, що сприяло подальшому економічному та культурному розвитку. Селяни навколишніх сіл відробляли повинності на користь князів Сокульських: орали їх ниви, сіяли, збирали врожай, заготовляли гриби, ягоди, лагодили мости й дороги... Тим часом населення містечка було звільнене від цих повинностей і платило лише незначні податки. Як центр Сокольської волості — Сокіл, маючи право тримати корчми, млини, рудні, проводити ярмарки двічі на рік, — першого листопада і п’ятнадцятого серпня — і торги, був своєрідним посередником між містом і селом. Занепад, мабуть, розпочався, як припускають дослідники, з того часу, коли його обминула залізниця, що пішла через Рожище.
ЦЕНТР І СЬОГОДНІ НАЗИВАЮТЬ МІСТОМ І донині соколян називають міщанами, а центр села називають містом. Йдучи в магазин, соколяни так і кажуть: “Йду у місто...”. І ми з сільським головою Валентиною Саковець направляємось у те “місто”. Колись там була площа, довкруг якої стояли єврейські крамнички. Хтось крам продавав, хтось хліб, гончарні чи бондарні вироби... На початку війни німці вивезли євреїв в гетто у Рожище. Там вони й полягли. А на місці цієї площі соколяни посадили згодом парк. Після війни довгий час тут стояв пам’ятник Свердлову (це ім’я носив місцевий колгосп). Пам’ятник знесли, а на його місці тепер стоїть пам’ятник Олександру Богачуку. — Всі добре знають, що Олександр Богачук народився в Соколі,— говорить Валентина Олександрівна. — Всі співають його пісні. Тож рішенням сесії ми назвали вулицю, на якій він жив, на його честь. І вирішили поставити пам’ятник. З особливим почуттям приходить до цього пам’ятника Галина Шинкаренко — подруга Богачука, як вона каже. Галина Модестівна трохи старша — з тридцятого року, але добре пам’ятає Шурика — так Олександра називали в дитинстві. Пам’ятає, як малеча забавлялась, разом з молоддю співала на колодках. Дід Олександра Богачука грав на скрипці — любили до нього прийти, послухати музику. — У нас вдома,— пригадує Галина Шинкаренко,— був човен-чайка. Ми його просили у мого діда, щоб покататись на Стиру. А Стир тоді розливався — аж до костьолу підходив (костьол і сьогодні величний, незважаючи на те, що стіни облуплені і даху нема). Взимку дуже любили на валах городища бавитись. Шурик завжди з нами був. Запам’ятала я його веселим, дотепним, змалку на ходу вірші складав. Згадуване городище — пам’ятка ХІ—ХІІІ століть. На його території було побудовано лікарню. І зараз вона тут є, хоч не дільнична вже, а лише відділення Рожищенської районної лікарні. Правда, є чутки, що відділення збираються закрити, бо накладно утримувати персонал. Але, як висловилась сільський голова Валентина Саковець, люди в Соколі бойові, вони, як треба, то вміють постояти за своє. Вже ж було, що із місцевої середньої школи хотіли зробити восьмирічку. Та батьки відвоювали школу. Мешканка села Надія Пушкарчук, якій в цьому році на Петра й Павла минуло вісімдесят літ, добре знає не тільки ті часи, коли цю школу будували соколяни,— вона ще пам’ятає пана Стемпковського, маєток якого стояв у городищі. А ще — як в сорок третьому хтось костьол спалив. Поляки подумали, що це соколяни, і на таку ж долю прирекли село. Згорів Сокіл. Може, тридцять хат зосталося. Та соколяни не розбрелись. Перш землянки побудували, а потім — і хати. І Надія Пушкарчук тяжко трудилась в колгоспі. Каже зараз, якби позбирати ту площу льону, яку вона вирвала і перетіпала “своїми руками, що зараз крутять по ночах”, то був би безмежний лан. Ще сьогодні любить почастувати рідню фірмовою соколянською стравою. А це — пампушки з часничком і картопля з рибою, запечена перед полум’ям, поки піч вигоряє на хліб.
ЛЮДИ ТУТ ДОБРІ, ПРАЦЬОВИТІ І ГОНОРОВІ Коли мова заходить про те, які вони, соколяни, то сільський голова Валентина Саковець пригадує свого діда Іова Мерченка. І він, і його дружина — “то ще були люди старої закалки, дуже віруючі, вони шанували традиції, Бога боялися, знаходили час і для праці, і для церкви”. — Дід мій,— розповідає Валентина Олександрівна,— завжди акуратний був. Чуба вазеліном примазував, хромові чоботи до блиску натирав... Одне слово — соколянин. Як в сорок третьому році поляки спалили село, то вціліла лише та вулиця, де жила полячка Генька. На ту вулицю і перебрався з родиною дід. В клуні жив аж до сорок сьомого року, поки не побудував хату. А як стали створювати колгосп, то він і коні, і весь реманент, землю, що була в урочищі Кудрин, віддав у “кагал”. Не могла сільський голова не розказати про ще одного свого односельчанина, уже покійного Онисима Сасовського. Як істинний соколянин він дуже цікавився історією свого села і зберіг церковну книжку першого причастя. Натрапив на неї випадково: служив чоловік у церкві і знайшов незвичайний зшиток, що валявся на дзвіниці. А виявився він безцінною реліквією. Цю реліквію залишив Онисим Сасовський своїй внучці Валентині, яка нині живе в Луцьку, а вже вона після його смерті передала у місцевий музей. Директор Будинку культури Лідія Редчук з особливим трепетом знайомить з цим музейним експонатом. Адже у цій книжці можна знайти відомості про причастя, датоване 1882 роком. Дізнатися, що сокульці помирали у досить молодому віці. А щодо соціального стану, то в містечку найбільше жило міщан — 506, а селян — лише 24. Жили тут і священики, і військові (ті, що пішли у запас). Є у книжці записи і про приходську школу, про те, як вчилися діти. ... Унікальне село Сокіл. Тому й тримаються його люди. З інших довколишніх сіл багато хто переїжджає сюди, щоб побудуватись чи купити хату. Сьогодні тут 302 господарства, проживає 758 чоловік. Але є й шістдесят хат, які вже порожні — служать як дачні будинки. Село, як довелось тут почути, дуже політичне. Особливо в Помаранчеву революцію це проявилось. Чотири рази групи соколян їздили на майдан Незалежності, та ще й із своїм духовим оркестром. На їх підтримку люди несли гроші. Фотознімки, які відображають цю, ще одну сторінку життя села, теж знаходяться в місцевому музеї. Хоч не обходиться, на жаль, і без червоточини. “Багато сільських хлопців пішли не тією дорогою — спиваються”. “Якісь бомжі з’явилися” — для двох сімей з Луцька та Рожища купили тут порожні будинки. І тепер у селі вже не раді, що ці порожні хати залишаються. “Краще вже їх на дрова продати, ніж ось таких бомжів поселити”,— довелось почути, до речі, від старожилів-жінок. А у селі Сокіл завжди жили люди добрі, щирі, працьовиті, з діловою хваткою. Щоб вижити, брали цибулю, борошно і їхали в поліські села Нуйно, Обзир... Торгували. І не тільки в поліських селах. І зараз ця жилка збереглась. Багато соколян стали підприємцями — заготовляють молодняк худоби. А ще картоплю, овочі вирощують на продаж, молоко здають. От тільки бояться, що за новим законом доведеться платити податок з доходів. То чи ж вигідно буде тримати у хазяйстві по пару корів?
