П’ЯТДЕСЯТ П’ЯТЬ РОКІВ У МЕДИЦИНІ

Завтра виповнюється 75 років одному з найдосвідченіших лікарів-терапевтів Волині Михайлові Тимофійовичу Левчуку.
Напередодні ювілею наш кореспондент взяв у нього інтерв’ю.

Роман ФЛІШАРОВСЬКИЙ

—Пане Михайле, наскільки знаю, усе ваше трудове життя пов’язане з медициною...
— А ще до цього додайте шість років навчання у Львівському медичному інституті і вийде 55 років. Ще один ювілей.
— Мені відомо, що народились ви за Бугом, у Польщі. А як потрапили на Волинь?
— Дійсно, родом моя родина з Бялої Подляски Люблінського воєводства. У 1939 році сім’я переїхала у Бердичів, де я навчався у першому класі. Але згодом батьки зі мною і старшою від мене на чотири роки сестрою повернулись до Польщі, де я продовжив навчання. У 1944-ому ми знову переселились на Україну, на Дніпропетровщину. А вже звідти сім’я у 1947 році переїхала на Волинь. Поселились ми на околиці Луцька, в районі села Вишків, де і нині стоїть батьківська хата.
— Тут і продовжили навчання?
— Так, у 1951 році зі срібною медаллю закінчив Луцьку середню (чоловічу) школу № 1. А після цього вступив у Львівський медичний інститут.
— А чому вирішили обрати професію саме лікаря?
— Пригадую, моя мама Віра Захарівна мріяла бачити мене військовим. Казала, якщо вже не складу іспитів “на офіцера”, то щоб ішов у лісники. Не знаю, але чомусь вона так хотіла. Та коли я познайомився ближче з професією лікаря (мого батька, який тяжко захворів, протягом двох місяців майже день у день за п’ять кілометрів приходив доглядати лікар), то вирішив неодмінно вступати у медичний вуз. І вступив. І закінчив з відзнакою.
— І з того часу лікуєте хворих?
— Ні, досвіду почав набувати з посади інспектора лікувально-профілактичного сектора облздороввідділу. А вже у 1961 році став сімейним лікарем (раніше його називали дільничним). Обслуговував жителів вулиці Леніна і прилеглих до неї провулків. А з 1964 року по 1985-ий завідував терапевтичним відділенням Луцької міської лікарні. Останні двадцять років працюю лікарем-ординатором терапевтичного відділення Чорнобильського центру обласної клінічної лікарні.
— Михайле Тимофійовичу, мабуть, є люди, чиї прізвища ви згадуєте з особливою теплотою,— як своїх перших наставників.
— Таких було чимало. Зокрема, це Марія Гриньова, Капітоліна Іллінська, Іван Малімон, Петро Левашко... А ви знаєте, сьогодні я пишаюсь вже своїми вихованцями, які стали справжніми професіоналами медичної справи. Це — нинішній народний депутат Володимир Карпук, головний лікар Луцької районної лікарні Володимир Тарасенко, головний лікар міської лікарні Лариса Духневич, лікарі Василь Шевчук, Олексій Цеслів, Анатолій Отченашенко, Василь Іщук, Ганна Кравчук і багато інших.
— А що потрібно для того, щоб стати хорошим лікарем, справжнім фахівцем?
— Насамперед досвід і самоудосконалення. А ще треба поважати своїх пацієнтів, із співчуттям ставитись до кожного з них, вселяти віру в одужання. Лікар повинен володіти “мудрістю змії, оком сокола, серцем лева і руками жінки”. Це за визначенням Гіппократа.
— Але іноді лікар не в змозі допомогти хворому... Так, на жаль, не врятували вашої дружини, яка працювала провізором в аптеці № 50.
— Знаєте, немає нічого важчого, ніж відчуття того, що ти не в силах врятувати життя людині. Що ні твої знання, досвід, ніякі ліки уже не допоможуть. Це найсумніше в нашій професії. Як не прикро, саме так сталося і з моєю дружиною Лесею, хвороба якої виявилась одинадцять років тому невиліковною.
— Нині, мабуть, можливості медицини значно більші...
— Найголовніше — значно розвинулась діагностика. Це надзвичайно важливо при встановленні діагнозу, а згодом і при призначенні лікування. Наша клінічна лікарня, очолювана заслуженим лікарем України Іваном Миколайовичем Сидором, є тепер однією з найбільш оснащених найновішою апаратурою серед обласних лакарень країни. Нині на озброєнні лікарів найсучасніша техніка, величезний арсенал медпрепаратів. Хоча я завжди з особливою прихильністю ставлюсь до фітотерапії. А ще завжди радився зі світилами медицини. Возив своїх хворих на консультації до Миколи Амосова, Олексія Шалімова. Зараз користуюсь порадами і рекомендаціями академіка, завідуючого кафедрою хірургії Львівського медуніверситету Михайла Павловського.
— І вашу сім’ю цілком можна назвати медичною...
— Так, ми з дружиною працювали у сфері охорони здоров’я. Дочка наша Тетяна — обласний дитячий ендокринолог. Онучка Софійка пішла моїми слідами, вона — першокурсниця лікувального факультету Львівського медуніверситету.
— Михайле Тимофійовичу, чим любите займатись у вільні від роботи години?
— Я — завзятий книголюб. Особливо люблю перечитувати книги із серії “Жизнь замечательных людей”. У мене їх 500 томів. А ще як колишній спортсмен — кандидат у майстри спорту з волейболу — цікавлюсь новинами спорту, особливо футболу. Не пропускаю жодного домашнього матчу за участю команди Віталія Кварцяного “Волинь”. Люблю почитати газету “Волинь”, яку наша сім’я передплачує з 1947 року.
— Що нажив собі особисто лікар-терапевт Михайло Левчук за всі трудові роки?
— Якщо жартома, то виразку шлунка, бронхіт. Не маю ні дачі, ні автомобіля. Зате пишаюсь, що є лікарем вищої категорії, чверть віку — відмінник охорони здоров’я. А ще маю багато щирих і вірних друзів, яких зберу завтра, щоб почути за святковим столом щось від них, щось їм добре і тепле сказати.
— Чи не могли б ви на закінчення для доброго настрою розповісти анекдот на медичну тему?
— Прошу. Приходить хворий до лікаря і платить йому гроші, бо ж лікар хоче жити. Потім йде в аптеку, купує пігулки, мікстури, адже і провізор хоче жити. Приходить додому, відкриває кватирку і викидає ліки на вулицю. Хворий теж хоче жити.