Курси НБУ $ 36.57 € 37.03
Священника з Волині, який воював під Крутами і в армії Петлюри, за зв’язки з УПА розстріляв однофамілець-комуніст

Могила крутянця доволі скромна.

Усі фото Сергія НАУМУКА.

Священника з Волині, який воював під Крутами і в армії Петлюри, за зв’язки з УПА розстріляв однофамілець-комуніст

Вбивці за радянської влади встановили бронзове погруддя, а на могилі невинно убієнного патріота і через 30 років Незалежності стоїть скромний хрест без фото. Сьогодні ми розпочинаємо публікувати нові факти про життя та загибель Гната Мартинюка

Вона була красунею на все село. Її блакитні очі та світло-руса коса аж заворожували. До Варвари ходили двоє парубків. І Гнат, і його друг Віталій щиро любили дівчину. Та й вона була прихильна до обох.

Якось, вийшовши від неї, Гнат мовив: «Ти її кохаєш, і я теж. Щоб не було образ і далі тривала дружба між нами, давай домовимося: я не братиму її і ти не бери. Знайдемо собі інших дівчат». На тому й погодилися.

У той же вечір Гнат прийшов свататися і Варвара подала йому рушники. Ні, стосунки між хлопцями не зруйнувалися. Було весілля. Віталій, який був дружком, сказав товаришеві: «Значить твоя любов була сильніша і перемогла».

На той час за плечима Гната Мартинюка вже була військова школа, армія УНР, бій під Крутами та служба в охороні Симона Петлюри.

Бій під Крутами й офіцерське звання – заднім числом

Гнат Мартинюк народився у 1897 році в селі Годовичі нині Ковельського району Волинської області. На жаль, встановити точнішу дату поки не вдалося. У метриках церков сіл Миляновичі (до цього приходу належали Годовичі), Луків, Старі Кошари та Тупали немає запису про його хрещення. Немає навіть у ковельських Воскресенському та Введенському храмах.

Як розповіла жителька Годовичів Тетяна Филимонівна Кулієва (її бабуся була сестрою другої дружини), Денис Мартинюк одружувався двічі. З першою дружиною мав три сини: Гната, Карпа та ще одного, невідомого нам на ім’я. З другою – три дочки: Домнікію, Теклю та Феоктісту (по-вуличному їх звали Домця, Текля і Федька).

Читайте також: Суддя з Волині, який виніс останній смертний вирок вояку УПА, отримує пенсію у 200 тисяч гривень.


Сім’я Дениса Мартинюка у сповідних відомостях 1936 року. З фондів ДАВО.

У Годовичах, поруч з цим будинком стояла хата Мартинюків. Нині вона вже не існує.

За спогадами старожилів села, Гнат був дуже освічений. Відомо, що він закінчив Почаївську двокласну школу. Мав музичний слух, тому його відібрали в архієрейський хор за єпископів Антонія (Храповицького) та Євлогія (Георгієвського). Під час евакуації в Першу світову війну був у складі митрополичого хору в Києві.

У 1917 році здобував освіту у військовому училищі в Петрограді. За іншими даними Гнат Мартинюк вчився у Житомирській військовій школі. Після більшовицького перевороту він переїжджає до Києва і вступає до армії УНР. У складі І Української військової школи імені Богдана Хмельницького Гнат Мартинюк брав участь у бою під Крутами. У 1920–1921 роках служив в охороні головного отамана Симона Петлюри.


Гнат Мартинюк. З групового фото 1930-х років.

Звання хорунжого йому надали в 1921-му заднім числом, рахуючи з 1 листопада 1917 року. Сталося так, що багато випускників І Української військової школи імені Богдана Хмельницького та ІІ Української військової школи служили на офіцерських посадах, але не мали відповідних звань. Ця інформація дійшла до Симона Петлюри. У березні 1921 року він звернувся до командувача Армії УНР генерала Михайла Омеляновича-Павленка з пропозицією надати випускникам шкіл перше старшинське звання – хорунжий. Відтак з’явився спільний наказ Петлюри та Омеляновича-Павленка від 10 серпня 1921 року. Серед відзначених був і Гнат Мартинюк. У грудні 1921-го закінчив Спільну юнацьку школу при 3-ій Залізній дивізії.

 

Хор імені Кирила Стеценка гримів по всій окрузі

1922-го він повернувся в рідне село. Одружився з красунею Варварою Оксентіївною Омелянюк. Вона народилася 1 грудня  (за старим стилем) 1898-го у багатодітній родині Оксентія Івановича та Февронії Трохимівни Омелянюків. З 12 дітей вижило лише семеро.


Запис про хрещення Варвари Омелянюк. З фондів ДАВО.

Варвара і Гнат обвінчалися у Покровській церкві села Миляновичі 28 січня 1923 року. Свідками були: з боку нареченого – директор винокурні «Стахор» Євген Іванович Петріковський та працівник тієї ж винокурні Єфімук, з боку нареченої – жителі села Годовичі Степан Омелянюк (рідний брат Варвари) та Арсен Новосад.


Свідками на весіллі були: з боку нареченого – директор винокурні «Стахор» Євген Іванович Петріковський та працівник тієї ж винокурні Єфімук, з боку нареченої – жителі села Годовичі Степан Омелянюк (рідний брат Варвари) та Арсен Новосад. З фондів ДАВО.


Якщо вірити метриці, то на момент вінчання Гнату було 26 років, а Варварі – 23. З фондів ДАВО.

Гнат вчителював у місцевій школі, яку відкрили з його ініціативи. У 1933-му він створив хор Волинського українського об’єднання імені Кирила Стеценка. Власне з останнім пов’язана більшість спогадів старожилів Годовичів.


Годовичі у війну були спалені. Тож фото хору збереглося лише завдяки тому, що зберігалося на Київщині.

Годовичівський хор імені Кирила Стеценка був знаменитий на всю округу. Гнат Мартинюк ліворуч. Позначені також його сини Віталій і Петро та єдинокровна сестра.

–  Вин жив у нашому селі. Я його тико бачила. Сестра моя ходила в школу. То я їй їсти носила, – присівши біля порога розповідає Віра Костянтинівна Карпук, 1929 року народження. – Там така комната була, парти стояли. Ще мені не було 7 літ (я родилася 1 грудня), а в Миляновичах школу відкрили. І забирали нас туди. Там по трох сиділи. То вин десь поїхав. То я впосля тико чула, де вин там. У нього було два сини. Його син старший учив моїх братив. Тиї хлопци не вернулися, осталася мати сама. Вона пушла до сестри. Ту карточку, – Віра Костянтинівна тримає ксерокс старої світлини годовичівського хору, – вислали в Київ, бо моя мати з Києвської області і там багато родичів. Заїхали туди посля войни, а там така невелика карточка, ота. Мати каже: «У мене такої немає» – «Заберіте». Ото вони забрали і так збереглася.


Віра Костянтинівна дорожить копією фотографії годовичівського хору. 
 

 – Я тико єї знаю, Варку. Вона до нас ходила. А хлопцюв забулася, як звались. Два хлопци. Свекруха моя чи кума, чи яка родичка тій Варці була, – каже Алла Павлівна Цалай, 1928 року народження. – Вона прийде і говорить, а я все слухаю. Мати казала: «Бачиш у свеї хати учить українскої мови». А я його зовсім не знаю. Я ще майти тут не була, бо сама не звідси родом, а тут замужем.



Алла Цалай досі пам’ятає дружину крутянця Варвару Оксентіївну.

За свою українськість, за викладання Закону Божого вчителю часто діставалося від місцевого настоятеля Адріана Кресовича.

У селі Гнат Мартинюк не лише вчителював та створив хор, з яким їздив виступати по довколишніх селах. За словами жительки села Миляновичі Людмили Куран (внучка сестри Варвари), він очолював місцеву «Просвіту» та організував драматичний гурток.

– Він керував місцевою «Просвітою». Крім того, вів драматичний гурток, який виступав із різними п’єсами, – розповідає Людмила Андріївна. – Був ерудованою людиною, розвинений інтелектуально, настільки гарно і співав, і декламував. До того ж Гнат дуже гарно малював. Бабуся Варвара вишивала рушники в основному чорним і червоним, як у нас прийнято. А він любив кольорові. Сам створював візерунки і вишивав. Окрім того, записував народні пісні. Зі слів бабусі Варвари, це був дуже хороший чоловік. Ніколи не підвищував голос, не сварився.

 

Церква – у жовто-блакитних кольорах, а на царськихвратах – тризуб

Восени 1936 року Мартинюка призначили псаломщиком в село Облапи біля Ковеля. 1 листопада цього року в у метриках тутешнього Святосеменівського храму є перший запис за підписом колишнього крутянця.


Новий псаломщик Гнат Мартинюк разом зі священником хрестив дівчинку Євгенію, яка народилася 24 листопада 1936 року. З фондів ДАВО.

Перший запис у метричних книгах церкви села Облап за підписом Гната Мартинюка. З фондів ДАВО.

Хоча ще деякий час його родина числилася у Годовичах. Так, у сповідних відомостях миляновичівської церкви за 1936 рік зазначено «Ігнатій Діонісіев Мартинюк – 40 років, дружина його Варвара Авксентієва – 36 років, діти їх Віталій – 13 років, Петр – 11 років». Є подібні записи і за 1937 рік. Хоча у вписовій картці Віталія Мартинюка при вступі у 2 клас гімназії датованій цим же роком в графі заняття батька зазначено: «дяк», а місцем проживання вказано село Облапи. Вочевидь, сповідні відомості складали не вельми ретельно. А от в списках годовичівських парафіян за 1938 рік навпроти їхніх прізвищ стоїть примітка «відсутній».


Сім’я Гната Мартинюка у сповідних відомостях 1936 року. З фондів ДАВО.

У сповідних відомостях за 1938 рік нароти кожного члена сім’ї Гната Мартинюка зазначено – «отсутствует». Як вдалося встановити, у цей час колишній крутянець вже працював в Облапах. З фондів ДАВО.
 

За спогадами його племінника Дмитра Омелянюка, Гнат Денисович працював в Облапах учителем у 1939–1941 роках. З кінця 1940-го став директором. Коли почалася німецько-радянська війна його забрали совєти. Повернувся він у серпні 1941 року в своє село Годовичі.

За деякими відомостями, наприкінці 1941 року його висвятили на священника і він переїхав у Великий Порськ. Хоча в метриках тамтешньої церкви Святого апостола Луки перший запис за підписом Гната Мартинюка зафіксовано лише 24 травня 1942 року. Ще 9 травня службу відправляв його попередник Арсеній Червинський.

«Там служив на українською мовою, на царських вратах був тризуб», – пише Дмитро Омелянюк про свого дядька. Про той різьблений тризуб донині згадують старожили Великого Порська.


Сучасна церква у Великому Порську збудована у 1990 році. Старий храм стояв трохи праворуч.

«Бачили б ви, яка у нього (Гната Мартинюка – Авт.) церква! Вся у національних жовто-блакитних кольорах з безліччю вишитих рушників і хоругв. Не церква, а великодня писанка!» – такі спогади повстанців наводить Тетяна Байда.

– Жили вони у великій хаті, що стояла біля молочарні. У нього було два сини: Вітя і Петро. Не знаю, як матушка звалася, – розповіла жителька села Великий Порськ Євгенія Адамівна Власюк. – Мій батько став старостою, але був вельми осторожний і нічого не розказував.


В метриках церкви Святого апостола Луки села Великий Порськ перший запис за підписом Гната Мартинюка зафіксовано 24 травня 1942 року.  З фондів ДАВО.
 

 

Напад у святковий вечір

– Його сини були батьковими ровесниками. Тато у Ковель ходив на заняття. Спочатку сім місяців вчився на регента, а потім ще сім – на дяка. Відбув 14 місяців навчання у воєнний час. То й Гнат запросив його у Великий Порськ і батько служив там, – неспішно розповідає житель Годовичів Василь Строк, син Лукаша Строка, який був дяком у Великому Порську в той час, поки приходом керував Гнат Мартинюк. – Як було… Вони з батьком сиділи за столом і готувалися до служби Божої. Гнат побачив через вікно, що йдуть до хати. Сказав: «Ну, то вже все». Ті вскочили в хату. Не питали, хто там і що. Батько сховався за двері. Якби хотіли його, то знайшли б там. Зайшли, вистрілили два рази і пішли. Батько мені не сказав, хто то конкретно Гната забив. Найхутніше, що й не знав. Після того покинув службу і вернувся додому. Більше в церкві ніколи вже не служив. Був їздовим у селі. Його сини запрошували батька йти на Захід, але він не пішов. Мати тих хлопців знала, де вони поховані. Тут тільки пам’ятник стоїть.


Григорій Мартинюк був заслуженим комуністом, про якого не раз писали у місцевій пресі. Фото з ковельської міськрайонної газети «Прапор Леніна» 1967 року.
 

– Гнат загинув на її очах. Бабуся розповідала, що він сидів за столом, побачив у вікно, що йдуть, і каже: «Це вже моя смерть», – переповідає Людмила Куран. – Дяк сховався в іншу кімнату. Кинулася перед ними, її відкинули. Вона впала, вдарилася головою і втратила свідомість. Коли отямилася – до нього: «Гнаточку!» А його вже немає в живих.

Гнат загинув на її очах. Бабуся розповідала, що він сидів за столом, побачив у вікно, що йдуть, і каже: «Це вже моя смерть». 

– Вин каже: «Варко, вже до мине йдуть». Попуд вокнами йшли, і світло свитилося. «Вже по мене йдуть. Хлопци, де можна втикайте», – гукнув на своїх хлопцюв, – так переповіла момент розправи Алла Цалай зі слів Варвари Мартинюк.

Це трапилося 9 березня 1943 року. У метриці причина смерті настоятеля церкви так і зазначена: «Від убивства».

– 9 березня за церковним календарем відзначають віднайдення голови Іоанна Хрестителя. У цей день відправляють церковну службу, – каже волинський краєзнавець Микола Вавренчук. – Священник із дяком не могли снідати до служби. Згадують, що горіло світло і напасників побачили у його відблисках. Отже, це міг бути пізній обід чи вечеря після служби.


Могила Гната Мартинюка. Учасник битви під Крутами таки заслуговує на краще вшанування.
 

 У Великому Порську переконані, що священника вбив їхній односелець, червоний партизан Григорій Мартинюк. Він ще за Польщі став прихильником лівої ідеї, у роки війни очолював місцеве комуністичне підпілля.

– А той Мартинюк застрелив його. Комуніст. Так казали. А Мартинюка (Григорія – Авт.) застрелили за Голобами, – каже старожил Великого Порська Максим Пилипович Антонюк, 1930 року народження.


5 березня 1943 року отець Гнат хрестив немовля, яке назвали Сергієм. Це останній запис у метриці за його підписом. З фондів ДАВО.

Запис про смерть священника. Причина смерті – «від убивства». З фондів ДАВО.

Гнат Мартинюк був немісцевим у Великому Порську, тож там не знали імені його матері. Пропуск так і залишився незаповненим. З фондів ДАВО.

 – Стару церкву зруйнували за радянських часів. Вона стояла трохи збоку від сучасної, зведеної вже в останні роки радянської влади, – розповів староста села Великий Порськ Віталій Мартинець. – Тож могила Гната Мартинюка була біля самої церкви.

Його поховали 12 березня. Хто проводив відправу – невідомо. Але затим настоятелем став Х.Славутинський.


Біля колишньої колгоспної контори досі стоїть погруддя комуністу Григорію Мартинюку.
 
 

Пам’ятник вже не в ідеальному стані.

Як пригадує жителька цього села Антоніна Михайлівна Бенесько, розповідали, що у могилі нібито був вимуруваний склеп.

Скромна, навіть без напису могила крутянця контрастує з бронзовим погруддям комуніста Григорія Мартинюка у сусідніх Поповичах, де була центральна садиба місцевого колгоспу. Вулиця у Великому Порську, на якій розташована церква та могила, також носить ім’я Мартинюка. Звісно, не Гната, а Григорія.


У «Списку священно-церковнослужителей Волынско-Ровенской епархии, убитых и уведенных бандитами в 1942, 1943, 1944 и 1945 годах», складеному в 1948 році, значиться і Гнат Мартинюк. З фондів ДАВО.
 

 

«Будете діставати сорочку і згадувати, що у вас був син»

28 жовтня 1923 року у сім’ї з’явився первісток Віталій (чи не на честь Гнатового друга, який теж кохав Варвару, назвали?). Хресними були вже відомий нам Євген Петраковський та працівниця згаданої  винокурні Юлія Казимирівна Соколовська.


Віталій Мартинюк народився 28 жовтня 1923 року. У «Вписовій карті» помилково зазначено 28 вересня. З фондів ДАВО.

Хрестив немовля священник Адріан Кресович з псаломщиком Степаном Яцуніком. З фондів ДАВО.
 

Хресні первістка Мартинюків. З фондів ДАВО.
 

Через два роки – 15 липня 1925-го – Варвара народила ще одного сина – його назвали Петром. Хрестили хлопчика Арсен Терентійович Новосад та Федора Григорівна Мартинюк.


Хресними батьками Петра були жителі Годовичів Арсен Терентійович Новосад та Федора Григорівна Мартинюк. З фондів ДАВО.

Запис про хрещення другого сина Мартинюків. З фондів ДАВО.
 

Віталій та Петро були виховані в національному дусі. За словами старожилів, вони обоє вчилися в гімназії в Луцьку.


У Луцьку Віталій Мартинюк жив неподалік нинішньої редакції «Газети «Волинь» на вулиці Елізи Ожешко (тепер Євгена Сверстюка). З фондів ДАВО.

 Проте за документами Державного архіву Волинської області вдалося встановити, що насправді в Приватній коедукаційній гімназії товариства імені Лесі Українки в Луцьку навчався старший син Мартинюків. За 1936/1937 навчальний рік Віталій значиться серед учнів 1-В класу. Гімназист з Годовичів проживав на вулиці Елізи Ожешкової, 20, у квартирі №4, власницею якої була С.Дубинова. Є він серед гімназистів і в наступні роки. Зате Петра немає. Скажімо, у 1938/1939-му Віталій навчався у 3 гімназійному класі. Його на два роки молодший брат мав би бути в першому, але в списках Петра Мартинюка немає.

Якось Варвара Оксентіївна захворіла на тиф (чи не в роки війни?) «Думала, не виживу. Аж волосся повилазило. Аби згадка про мене була, вишию хоч старшому синові сорочку», – передавала її слова Людмила Куран.

Гаптувала її українськими національними кольорами: блакитним і жовтим. Уже була та сорочка готова, коли трапився такий випадок.


Сорочку вишивала Варвара, бо використано червоні і чорні нитки.
Червоними і чорними нитками...

– Щойно Віталій прийшов додому,  хтось доніс, що він є. Мабуть, люди знали, що він в УПА. Слідом за ним прийшли німці. Так вона казала, а може, це й червоні партизани були, – розповідає Людмила Андріївна. – Так казала, бо такий час був. Питають: «Де він?» – «Нема». Їй приставили дуло до грудей. Тоді Віталій вийшов: «Не чіпайте маму». Вона сказала: «Синочку, як ти йдеш, то вдягни цю сорочку, яку я тобі вишивала» – «Ні, мамо. Як мене не стане, будете діставати сорочку і згадувати, що у вас був син». Вона її й діставала. Коли наставала весна, бабуся Варвара перебирала свої речі у кухрі. Брала ту сорочку, сиділа над нею і плакала, щоб ніхто не бачив.

Коли дружина крутянця померла, у труну їй поклали неношену синову сорочку та два наперсні хрести її чоловіка.

У роки війни хлопці пішли в УПА. Як згадував Дмитро Омелянюк, у повстанській армії вони були із самого початку її створення. Загинули обидва десь наприкінці 1944-го або на початку 1945 року.


Могила-кенотаф синів поруч з могилою матері.

 – Бабуся Варвара мені казала, що Віталія забрали окопи копати, коли німці відступали. Про молодшого Петра їй переказували люди з сусіднього села Перевали, що серед тих, кого німці забрали у Німеччину, був дуже красивий хлопець з перев’язаною головою, – веде далі Людмила Андріївна. – Їх кидали у вагони, то він міг і не доїхати, бо був поранений.

У 1962 році Варвара Мартинюк поставила на сільському кладовищі синам пам’ятник – один на двох. Приходила сюди, бо не знала, де могили Віталія та Петра.

Десь за два роки до неї прийшли кагебісти. Зо три години її допитували: чому вона заживо поставила пам’ятник. Варвара Оксентіївна вийшла і сказала: «Мої сини боролися за Україну. Вони ніколи нікому не зробили поганого. Якби я знала, де вони, я на крилах полетіла б до них. І вони, якби живі лишилися, ніколи про мене не забули б». Кагебісти все допитувалися, чи не виїхали хлопці на Захід. Заяву про нерозголошення мусила підписати навіть її внучата племінниця Людмила Куран, яка на той час була ще школяркою. Потім був ще один візит спецслужбістів. І знову після їхнього допиту тихцем втирала сльози.


Мати поставила один пам’ятник для двох синів.

За пам’ятник на могилі Варвару Мартинюк ще потягали кагебісти.
 

Єдине збережене фото синів Гната. Віталій праворуч.
 

 

Один чоловік на все життя і коса до пояса, не обрізана аж до смерті

– Мала великі голубі очі і русі коси до пояса. Не обрізала їх до самої старості. Мила їх рум’янком, який ріс навкруги нашої хати, – такою пригадує дружину крутянця Варвару Мартинюк її внучата племінниця Людмила Куран.

– Коли я була у 8-му класі і почала вивчати «Наталку Полтавку», то моя бабуся Варвара оті всі пісні і возного, і виборного, і Наталки знала напам’ять, хоча й була неграмотна. «Золото – не дівка! Окрім того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна» –цитувала вона слова виборного. Адже вона брала участь у драматичному гуртку. Ставили не лише «Наталку-полтавку», виступали також із твором Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці». Була талановита до всього, добра, мила. До моїх дітей ставилася, як до своїх. Ніколи на них не підвищила голосу.


З надмогильного пам’ятника дивиться молода красуня. Фото Варвари зроблене ще до заміжжя.
 

Вже по війні десь у середині 1950-х років до Варвари приходив свататися Віталій. Друг Гната, з яким разом ходили до неї на вечорниці. На весіллі Варвари та Гната він був за свата.

Але Варвара сказала: «Ні. Я мала одного чоловіка й іншого мати не буду. Залишуся вдовою».

У 1981 році вона померла. З надмогильного пам’ятника на нас дивиться 20-річна красуня.

– Вона осталася. І ото все до нас приходила. На великодну суботу їдуть з матерою (свекрухою) до Мацейова святити паски, – каже Алла Цалай. – Єї вельми шкода було.


Рушник, вишитий волинським крутянцем Гнатом Мартинюком.
 

 

Автор висловлює щиру подяку краєзнавцю Миколі Макаровичу Вавренчуку, жителькам села Годовичі Ковельського району Галині Андронівні і Тетяні Миколаївні Макарук, старості Поповичівського старостинського округу Голобської громади Віталію Анастасійовичу Мартинцю за сприяння у підготовці матеріалу.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.

Telegram Channel