«Дивлюсь, уже тиждень до тебе ніхто не приходив».
50 років ненависті
Тиша! Аж дзвенить у вухах. Годинник і той не цокає. Євгенія перевела погляд із однієї стіни на іншу. Поїсти б, та хто ж нагодує? Поки був живий Степан, була їй правда, а відколи не стало чоловіка, то нікому вона і не потрібна. Скільки ж днів вона тут сама? А який сьогодні день? Чи, може, й ніч на дворі, а вона й не знає, бо штори не відкривались давно…
Приходила голова села, щось там обіцяла, щось пояснювала про те, що є у неї діти і не має вона права виділити соціального працівника, аби до неї хоч раз на тиждень приходили. Після того заходили подруги Євгенії кілька разів. Такі ж старенькі, як і вона, такі ж немічні. Усі плачуть і кажуть, що їм шкода, але нічим абсолютно допомогти не можуть.
Тиша. От так і скінчить життя Євгенія в тиші. Дітям не потрібна. А більше і надії ні на кого немає.
Хіба хтось зглянеться? Але кому ж потрібна отака, як вона?
Аж ось хтось увійшов до хати.
— Йуй! Що за пахощі такі?
Цей голос Євгенія впізнає з мільйона. Якби могла, підскочила б і геть за двері викинула ту, що оце зараз вікна настіж відчиняє і діловито починає роззиратися довкола.
— Спочатку поїсиш чи будемо з тобою банні процедури робити?
Євгенія мовчала, аж сльози на очі від своєї безпорадності навернулись. Чого вона у неї в хаті? Як посміла узагалі зайти?
– Чого вовком дивишся? — сіла навпроти сусідка Ірина. — Ніколи ми з тобою не товаришували, але ж ми всі — люди. Дивлюсь, уже тиждень до тебе ніхто не приходив. Що ж, я не людина? Оце принесла супчику гаряченького і картопельки. Не царський обід, але біля тебе, крім пряників черствих і пляшки з водою, більш нічого і не бачу. Ну? Їсти чи купатись? Я воду гарячу принесла.
Євгенія спочатку носа вернула, а тепер ледь не руки цілує.
Не чекаючи відповіді, почала поратися біля лежачої. Перестелила, зробила усе необхідне, переодягла. А потім чисту, аж блискучу Євгенію почала годувати. А та аж трясеться від обурення, врешті змогла таки вивернути чашку чаю, яку сусідка піднесла, аби її напоїти.
— Ну і чого ти цим досягла, га? Хіба де є черга з тих, кому ти потрібна? Та заріс лободою і твій, і мій город — вовки виють. Та що там, он у тебе на подвір’ї вже і не пройдеш. Доки був Степан, ще глядів усе те, а тепер нікому і не потрібне.
… Євгенія заплакала. Господи, от чого чого, а от такого не чекала. Вона ж із тією Іриною усе життя одна одну недолюблювали. П’ятдесят років вони сусідки і жодного дня не мирилися. Межу ніяк поділити не могли на городі, кидали паркан, аби уже наступного дня перенести на метр у сусідський город. Підливали одна одній дерева в садку, аби сусідка не мала більше. Та що там, скільки собак, свиней і корів полягло у тому протистоянні. А чи раз вікна одна одній лопатами рахували? Як після такого можна було прийти годувати і переодягати сусідку?! Сама Євгенія так би не зробила. Ніколи. Ні за що.
…А Ірина сіла навпроти — і ну новини сільські розповідати. Євгенія і голосу того чути не хоче, а слухає ж. А Ірина, між іншим, і за сина її, і за невістку згадала. Євгенії аж відлягло — живий, здоровий. А те, що не приходить… Зайнятий, напевне, у нього ж аж троє дітей.
Так і бігає Ірина до сусідки щодня. Євгенія спочатку носа вернула, а тепер ледь не руки цілує. Про одне лиш жінки шкодують, що все життя одна одній пакості робили.
А життя іде — і ніхто не знає, до кого на старості голову доведеться прихилити.
Анна КОРОЛЬОВА.
