Село Бужани Горохівського району розташоване за 21 кілометр від райцентру і за 12 кілометрів від найближчої залізничної станції, що в селищі Мар’янівка. Є центром сільської ради, якій підпорядковане ще більш віддалене село Ржищів. Свого часу – центральна садиба колгоспу „Батьківщина”, якому належало в цілому 2564 гектари сільгоспугідь, в тому числі 1847 гектарів – орної землі...
Село Бужани Горохівського району розташоване за 21 кілометр від райцентру і за 12 кілометрів від найближчої залізничної станції, що в селищі Мар’янівка. Є центром сільської ради, якій підпорядковане ще більш віддалене село Ржищів. Свого часу – центральна садиба колгоспу „Батьківщина”, якому належало в цілому 2564 гектари сільгоспугідь, в тому числі 1847 гектарів – орної землі.
Петро БОЯРЧУК
Оповиті легендами місця Однією з чільних легенд, а правдивіше сказати – бувальщин, що оповивають це село, є його назва. Бо чому Бужани, якщо до Західного Бугу від нього, — верст і верст? За СРСР хтось, аби пам’ять людська зашорювалася відповідними ідеологемами, підкинув баєчку про те, що якийсь пан колись привіз сюди з-над Бугу селян-кріпаків, аби тут жили і на місці обробляли його землю. Від цього, мовляв, взялося наймення. Однак бужанівський мешканець з діда-прадіда, колишній начальник місцевого поштового відділення, а нині пенсіонер Гнат Шевчук назвав у розмові зі мною цю версію нісенітницею. — Могли, — сказав, — найменувати на честь пана, але не на честь безправних його рабів. А вчителька історії місцевої середньої школи Марія Макарук нагадала про досить чисельне і сильне, судячи з того, яку територію займало в VI – IX століттях, плем’я бужан (можливо – союз племен), яке існувало як самостійна спільнота до Х століття, коли ввійшло у склад Київської Руси-України. А відтак є щонайбільше підстав вважати, що нинішня назва села корінням сягає аж ген у тамті глибини. Варто пригадати також і дослідження декотрих істориків, які доводять, що сама назва племені теж бере початок не від назви річки Західний Буг, а від слова Бог, яке, стверджують науковці, є історичною назвою Південного Бугу та, мабуть, і Західного. Чи від давньослов’янського чоловічого імені Бож або Буж, яке начебто досі ще зустрічається в Болгарії і яке міг мати вождь племені бужан в період найбільшої його могутності. Перша літописна згадка про Бужани, що від неї офіційно рахується вік села, датована 1545 роком. Однак не випадково декотрі тутешні мешканці піддають це сумніву. І спонукає їх до цього не тільки назва села, а й інші місцеві топоніми. Зокрема – назви урочищ Сухі Селиськи та Гнилі Селиськи. У сорокових роках минулого століття, розповів мені колишній місцевий лісник, а нині пенсіонер Петро Сцьольний, Сухі Селиськи ще всуціль були вкриті дібровою, в якій дерева — по два чи навіть і три обхвати. Могутні дуби спиляли невдовзі після того, як в Бужанах тоді Берестечківського району утворився колгосп. Випалювали з них — у це важко повірити — деревне вугілля для ковальських потреб свого та сусідніх господарств. Коли корчували в Сухих Селиськах пні та розорювали грунт, і виявили дещо таке, що підтвердило: дуже давно, мабуть, як ще й урочище всуціль не вкрилося дубами, жили там люди. Виходить, і назва – не випадкова. Адже мовою волинського діалекту слова селисько, селиська, як і хатиська та похаття, означають місце, де були людські помешкання. Мабуть, знищила їх якась лиховійна сила, і перебрались пращури нинішніх бужанівців на новизну. Оскільки ж поблизу одного із Селиськ було знайдено ритуальний горщик, що його спеціалісти відносять начебто аж до періоду Трипільської культури, то простору для міркувань про історичне своє минуле бужанівцям вистачає. У Гната Шевчука до таких міркувань – особлива пристрасть. Можна вважати – дослідницька. — Ви скажіть, — запитував у мене, — чому так є, що, замість більше знати про минуле, завжди знайдеться хтось, щоби те минуле людям із пам’яті стерти? От, скажіть, чому ту найближчу від села долину, через яку —дорога з Широкої до Бужан, віддавна називали Княгининою? Цікаво, правда? Але, замість знайти відповідь чи хоч закріпити цю назву для онуків, зробили інакше. Коли за тотальної хімізації рільництва поставили там біля дороги на пагорбі цистерни для аміачної води, в конторі тодішнього колгоспу долину почали називати За Баками. Так звуть дотепер, хоч і колгоспу вже нема, і цистерни давно продали на брухт. А чому б центральній вулиці села не повернути її давню назву — Гостинець? За Союзу мусили казати, — вулиця Леніна. Тепер, хто Центральною назве, хто ніяк вже не називає. Як і оте поле, що його називали Коло Могили, а в колгоспні часи теж переінакшили. І мені дуже хотілося щонайбільше довідатися подробиць про місцеві пам’ятки. Тим паче, що про курган-могилу, від котрої поле отримало було власну назву, колись дещо розповідав мені тутешній єгер Горохівського лісомисливського тепер господарства Віктор Притулюк, а перед зустріччю з Гнатом Андрійовичем — і бужанівський сільський голова Василь Шевчук. Місцеві мешканці пов’язують її із запорозьким козацтвом та українським національно-визвольним рухом середини XVII століття. Хтось говорить, що похований був у ній Максим Кривоніс, котрий, поранений в якомусь бойовиську, начебто помер тут, коли військо верталося у свої терени із Львівського напрямку. Хтось вказує на Петра Сагайдачного. Однак, свідчить історія, від ран, що їх одержав під час Хотинської облоги, Сагайдачний помер у Києві. Там і захоронений. А Кривоноса, шлях якого справді міг пролягати повз Бужани, начебто скосила під час облоги Замостя чума. Під час Першої світової війни цією могилою чомусь аж надто щільно зацікавилися австро-угорські вояки, що окупували село. Групі бужанівських чоловіків було наказано розкопати курган „на два боки”. Але вони копали, доки заступи не торкнулись у щось тверде. Подальшу роботу провадили самі загарбники. Що вони там знайшли і що звідти вивезли, — лишилося таємницею. Однак, пригадує село, якийсь із вояків усе ж сказав комусь із місцевих копачів: скелет, що лежав у могилі, належав справжньому велетові. Мовляв, у нього стегнова кістка, „як у звичайного чоловіка всенька нога, а череп, що іншому на голову можна насадити”. І хоч жодна з легенд ще не обходилася, мабуть, без перебільшувань, та в цьому зв’язку мимоволі пригадується почуте колись про могутню статуру і велетенський зріст князя племені бужан. Тим паче, що й кургани-могили почали з’являтись на нашій землі задовго до козацтва. Як зазначив Василь Шевчук, ледь помітне узвишшя на місці могили біля Бужан остаточно зрівняли з землею у порівняно вже недавні колгоспні роки. Тепер курган залишається тільки у спогадах сельчан. А ще – у книжечці місцевої вчительки історії Раїси Панасюк „Бужани: шлях з минулого у майбутнє”. Дякуючи ентузіазмові та наполегливості авторки, 2003 року вона вийшла у світ з видавництва „Надстир’я” тиражем всього100 примірників.
МОРСЬКЕ ОКО ПОБІЛЯ РЖИЩЕВА Проїхавши Гостинцем уздовж села, вирушили до Ржищева, що підпорядкований Бужанівській сільській раді. Зліва залишилося поле Коло Могили, а справа, де була недавно колгоспна тракторна бригада, — теж у згадках тільки існуючий із підпольських часів маєток пані Марії Лєдоховської. Втім, не так маєток, як парк, у якому „дерева були з усього світу”. Вирок панському дендропаркові, який з весни до осені потопав у квітах, а в недільні та святкові дні був відкритий „для шпацерів” всім сільським юнакам і дівчатам, винесла у 1939-ому совєтська ж влада. Трактори- „універсали” нагло прокотилися шипованими колесами по квітнику. Мовчки дивилась на те, що діється, колись встановлена тут Лєдоховськими статуя Божої Матері. Вже ген пізніше „тридцятитисячник” Григорій Майданик, добре знаючи, що і їй неабияка є загроза, розпорядився перенести „католицьку” статую на церковний двір. Цим вчинком і вписав себе присланий звідкілясь на Волинь голова колгоспу в добру пам’ять сельчан. А це трапилось в якомусь із п’ятдесятих років минулого століття. Біля Ржищева загорілися висушені літньою спекою торфовища і пожежа могла перетворитися на техногенну катастрофу. На гасіння кинули у Ржищів військових та стільки спецмашин, що їх і в області, мабуть, не було. Єдиною ж найближчою водоймою, з якої наповнювали цистерни, стало невеличке озеро, назване місцевими Небіжкою. Почувши ту назву та оглянувши озеро, якийсь пожежний генерал скептично зауважив: через кілька годин вичерпають вони його до дна і можна буде за Небіжкою справляти поминки. Але навіть і через кілька десятків годин води в озері не поменшало. Навпаки, помітили: почала прибувати. І щораз дужче. Ось так нагадало озеро іншу свою назву — Морське Око. Яке могуття підземних потоків його живить і які сили регулюють у ньому рівень води? До чого у широчезному цьому пониззі між Волинню та Галичиною може призвести її приплив? Пожежний генерал наказав брати воду скрізь, але не з озера. Проїхавши через Ржищів, здолали ще кілометр-другий розбитої грунтівки „уздовж болота”, відтак пройшли якусь сотню метрів убік від дороги і зупинились. Обведене кільцем берегів, Морське Око некліпно дивилось у небо. Загадково, незворушно і приворотно. Здалося, навіть хвиля у берег не плещеться. Тільки тихенько про щось шепотіло листячком якесь деревце та біліла стовбурами зграйка берізок неподалік. — Кажуть, — озвався Василь Шевчук, — посередині озеро має шістнадцять чи й більше метрів глибини. — А погляньте, — підхопив розмову Гнат Шевчук, — на торфорозробки. Бачите, на скільки нижче лежать? Всенька вода, здається, мусила би стекти туди, але тримається, як трималась, на одному рівні. Я вдивлявся в таємничу поверхню, в якій віддзеркалено пливли купчасті хмари, і здавалося, що дивлюсь у небо. Думав, хіба тим, що почув про озеро, не нагадує воно про глибинні течії, які рухають життям і незбагненним чином наповнюють його могутньою силою творення, не даючи перемогти в ньому ж силам руйнації та нищення? І хіба не грубе зловмисне втручання у плин тих течій не раз призводило людність до того, що різко мінялося щось у його бутті і вже сили нищення брали гору? Але озеро дивилось у небо і небо дивилося в озеро. Збігалися поглядами Морське Око з Оком Всевидящим і приходило на землю порозуміння.
РОСЛИ Й НА ВЕРБІ ГРУШІ У 1545 році, свідчить перша літописна згадка, Бужани мали 24 „дими”. У 1653-ому зменшилися до 10. Здавалося, село приречене. Але наприкінці XIX століття в Бужанах було вже 206 житлових споруд і 1238 „душ населення”. Тепер, поінформував Василь Шевчук, є 320 господарських дворів і 1097 мешканців, хоч лише кілька років тому було їх 1250. Як зазначив сільський голова, протягом вісімдесятих-дев’яностих років минулого століття кількість бужанівців постійно скорочувалась і лише відколи, завдяки Президентові Вікторові Ющенку, держава кардинально змінила своє ставлення до проблем народжуваності та материнства, натякнулося начебто на стабілізацію та зростання. А глибше знайомство з перебігом соціально-економічного розвитку села упродовж семи останніх десятиліть можна без вагань починати із садиби Гната Шевчука. Точніше – з доріжки від хвіртки у глиб його двору. Вимощено її колись виробленими в Бужанах жовтуватого кольору цеглинами, окремі з яких позначені латинськими літерами „ML”, „Z” та кириличним написом „Колгосп Маленкова”. Напис говорить сам за себе, а літери свідчать, що тутешній цегельний завод перш ніж стати колгоспною власністю, належав усе тій же пані Марії Лєдоховській, потім – її дочці панні Зосі. Виходить, і за есесерівських часів господарсько-економічна сфера Бужан спиралася в чомусь на „буржуазне минуле”. Зрештою, навіть і їхня участь в першій чи одній із перших на Волині виставці досягнень народного господарства була певним чином поєднана з іменем колишньої бужанівської пані. Точніше — з її дендропарком, від якого тоді ще лишалося кілька дерев. Про досить кумедний випадок в цьому зв’язку мені розповідав свідок багатьох сільських подій Петро Сцьольний і колишній помічник лісничого Горохівського лісництва Лука Жабчук. Лісівники до відібраних на виставку експонатів прилучили заради екзотики рясно обвішану плодами гілку „верби” з дендропарку. Саме вона і привернула увагу одного з чиновників обкому КПУ. Взявся розпитувати. У відповідь призначений наглядати за експозицією виставки працівник лісництва, не підозрюючи, з ким говорить, жартома чи навмисне сказав, що то їхні лісокультурники прищепили на вербі грушу і – „бачте, навіть родить”. Не вірячи власним очам, чиновник обірвав із гілки одну чи й дві грушки. А при підбитті підсумків виставки садівничі здібності лісокультурників було поставлено за приклад. Ніхто із поціновувачів цього „досягнення” навіть не подумав, що взагалі ніяка то не верба, а лише один із багатьох існуючих у природі світу різновидів усе тієї ж груші. — І листя у неї, — говорив Петро Сцьольний, — як у верби, і кора. На відміну від дендропарку цегельний завод Лєдоховських занепав зразу ж після того, як перейшов у 1939 році в суспільну власність. Відновлений він був лише за головування в тутешньому колгоспі Григорія Майданика. Саме тоді працював на ньому кілька літ і Гнат Шевчук. — От, — сказав, — яку на нашій цегельні цеглу робили. Міцна, не намокає і тепло держить. На будівництві такій – ціни нема! Про іншу досить специфічну роль своєї цегельні бужанівці, котрі замолоду сезонно працювали на ній в колгоспному минулому, здогадуватися почали при виході на пенсію. Після того, як Майданик виїхав із села, а його наступник „згорнув завод, що від нього сліду не стало”. При Майданикові колгосп не тільки подолав хронічне економічне відставання, а начебто вибився у мільйонери. І по насиченості худоби в розрахунку на 100 гектарів сільгоспугідь був серед перших, і по виробництву м’яса – в передовиках, і за цеглою їхали сюди з усіх усюд. Оформляючи ж пенсійні документи, колишні бужанівські цеглярі несподівано зауважили, що жоден вихододень із тих, які відпрацювали на заводі, ніде не значиться. Наче би й заводу ніколи в колгоспі не було. Оскільки ж більшістю мали вихододні на інших ділянках колгоспного виробництва, а відсутність саме цеглярських на загальний стаж роботи в колгоспі за тодішніх умов не впливала, то якогось особливого значення цьому фактові ніхто не надав. Та саме він спонукав до думок, що не без причини, мабуть, Майдаників наступник так поспішно „згорнув” підсобне підприємство і не випадково після того колгосп пішов у занепад. Мовляв, цегла, що її виробляли, „конвертувалася” у прибутки від начебто вирощеної „в розрахунку на 100 гектарів угідь” худоби. Щось подібне повторилося і у вісімдесятих роках минулого століття, коли бужанівський колгосп знову піднявся на хвилю слави. Зокрема, у виробництві кормів, якими господарство начебто забезпечувало потреби тваринницької галузі із запасом на півтора-два роки. Про це траплялося писати тоді і мені самому, отримуючи відповідну інформацію як з офіційних зведень, так і від голови колгоспу Валентини Харченко. А щойно хвиля слави винесла пані Валентину на вищу посаду, а на зміну їй прийшла в Бужани Галина Якимчук, раптом з’ясувалося, що хваленого запасу тут нема і довелось терміново закуповувати силос у відстаючих, вважалося, сусідів. Газета наша, до речі, про це тоді теж розповідала. Та як не було, а вже й сільгоспутворення, що виникло в Бужанах на базі колишнього колгоспу в дев’яностих, нема. І не стало його завдяки тій же облуді, неправді та грабіжній „турботі”, з якою зіткнулося село в особі інвестора, що його „насватала” тоді бужанівцям та ржищівцям Горохівська райдержадміністрація, очолювана тією ж Галиною Якимчук. – Під заставу, — сказав Василь Шевчук, — інвестор взяв два КамАЗи, п’ять чи шість тракторів, дев’ять зернових комбайнів. Тобто всю щонайкращу, а я в колгоспі механіком був, то знаю, техніку. Оцінили ж її на суму в якихось 15 тисяч гривень. Дешевше від „Запорожця”. За такі гроші й забрали через рік інвесторської „опіки” в рахунок відшкодування вкладених у виробництво коштів. Потім я скільки не їздив по судах (вже тоді сільським головою став), щоб добитись справедливої оцінки , а все марно.
СЕЛЯНИ СТАЮТЬ ХАЗЯЯМИ Ось так, позбавлені своїми „рятувальниками” техніки та іншого ліквідного майна, і увійшли бужанівці з донедавна колгоспного життя в нове, як дехто висловлюється, самостійницьке. Що було робити голими руками із землею, яку нарешті „дали”? Але у кожного села, як і в людини кожної, свій, мабуть-таки, характер. Це і допомагає долати всі труднощі, щоденною працею доводячи, що помилялися ті, хто заявляв, що «село без колгоспу пропаде». Якщо, звичайно, не зледащене воно, не здеградоване у пиятиці, не розбещене і не розкрадене зовсім. — Знаєте, — міркував Василь Шевчук, — я от дивлюсь, то у нас люди не гірше живуть, як у Терешківцях чи Угринові, де є сильні крупнотоварні господарства. А з деякими порівнювати — то й краще. Щоправда, із більш як 1800 гектарів колись колгоспної ріллі близько 400 ще облогують, але це теж – тимчасово. І, мабуть, лише через те, що нема ще в державі щодо землі чіткої визначеності. Сьогодні ж для роботи на ній у бужанівців є певно-то 70 тракторів (у колгоспі було близько 40), десь із 20 зернових комбайнів (у колгоспі було 9), є інша техніка та інвентар. Вистачає і вантажних автомашин. Коли ж про легкові говорити, то вже й не знаю скільки. Василь Євгенович із задоволенням розповів про те, що у Бужанах працює приватний млин потужністю 17 тонн продукції на добу, а невдовзі планується відкрити приватну пекарню. Що діє млин і в Ржищеві. Що торфокрошку із ржищівських торфовищ, які орендує Стоянівський торфобрикетний завод, відправляють для технологічних потреб металургійного якогось комбінату аж у Дніпропетровськ. Що бужанівська глина привернула до себе увагу спеціалістів з Німеччини і, можливо, завдяки тамтешнім інвестиціям у селі з’явиться нове підприємство. Що іще за колгоспних часів бужанівське господарство газифікувалося і проклало водогони. Я слухав сільського голову, а перед очима стояв вулик із пасіки Гната Шевчука. Вирубав його Андрійович з окоренка грубезної липи, надавши фасадній стороні рис людського вирлоокого обличчя. Шевчуків вулик, мабуть, щонайбільше нагадує людську спільноту, де усяка бджола має свій обов’язок, своє призначення, свою роль. А вулик дивиться навстріч життю очима села, неначе спитати хоче, чого ж іще від нього слід чекати.
