Так склались обставини, що у село Миляновичі ми їхали із сусіднього Кульчина цього ж Турійського району...
Катерина ЗУБЧУК
ШЛЯХОМ КОРОЛЕВИ БОНИ Так склались обставини, що у село Миляновичі ми їхали із сусіднього Кульчина цього ж Турійського району. Вибрали дорогу навпрошки, щоб не робити гак кілометрів двадцять. Місцеві чоловіки, які осінньої пори поралися на городах, розтлумачували, як нам їхати: “До лісу, який видніється, потім — попід ліском”. А “попід ліском” нас чекав невеличкий екстрім. У деяких місцях редакційній “Ниві”, минаючи калюжі, доводилось, немов трактору, їхати по полю — добре, що це був обліг. Зате яка приємна несподіванка чекала, коли ми добралися до заповітних осокор і зрозуміли, що втрапили на стару дорогу. Ця дорога вже поросла травою. Мабуть, колись цим шляхом їздили брички: пан чи пані мандрували до сусіда, щоб погостювати, погомоніти про господарські проблеми, а то й сватів заслати. Може, саме цією дорогою, тільки ще не в обрамленні осокор (вони не такі вже й старі), а лип чи акацій, їхала у Миляновичі королева Бона. З покоління в покоління передається легенда, що назву селу Миляновичі дала якраз польська королева Бона. Вона нібито хворіла безсонням. І тільки в цьому селі, куди приїжджала з Польщі, спокійно засинала, бачила приємні сни. Тобто проводила там милі ночі. Бона дуже любила це село і надала йому статус міста та Магдебурзьке право. Сталось це у 1550 році. А взагалі історія Милянович сягає у давніші віки. Перша згадка про нього відноситься до ХІІ століття. Місцеве населення запекло боронилось від татаро-монгольських завойовників. Як наслідок — саме село було спалене, а переможені оборонці взяті в полон і зігнані в болото та знищені. Ще й досі старожили пам’ятають місцевість, яка називається Полоненим болотом. На початку ХVІ століття Миляновичі згадуються як маєток князя Михайла Сангушка. За нього велась міжусобна війна між сином князя Василем та племінником Федором. Врешті-решт, власником Милянович став Василь Михайлович. Тут був збудований неприступний замок і обнесений земляним валом. Василь Сангушко у 1543 році свій ковельський маєток, куди входили і Миляновичі, обміняв на рівноцінний у Могильовській губернії, що належав уже згаданій королеві Боні. Згодом Миляновичі переходили від одного власника до іншого. В його історії фігурує ім’я князя Андрія Курбського. При ньому було відмінене самоврядування, передбачене статусом містечка з Магдебурзьким правом. Збільшувались різні податки, які розорювали міщан. Щоб не допустити остаточного занепаду, в 1646 році Миляновичам королівською грамотою було надано право по понеділках влаштовувати базари. Крім цього, три рази на рік тут організовувались семиденні ярмарки. Але це вже не могло порятувати містечка. Відміна кріпосного права, Столипінська реформа з її хутірською системою господарювання, звичайно, вносили хвилі піднесення. Але загалом населення Милянович, як і всіх інших сіл Волині, жило у великих злиднях і темноті. Лише в 1896 році тут відкривається церковно-приходська школа, в якій навчались діти із заможних сімей. Але вісімдесят дев’ять відсотків миляновичівців були безграмотні. Може, це й парадоксально, але, побувавши у Миляновичах, над якими, як кажуть, вже прошуміла новітня історія, в розмові із старожилами я відчула ностальгію за патріархальним селом. За тими Миляновичами, якими це село було у ХІХ — першій половині ХХ століть.
ТАКА ДІВЧИНА ГАРНА, ЯК ЦЕРКВА У МИЛЯНОВИЧАХ Лариса Давидюк, з якою мене познайомив сільський голова Микола Шкаран, особливо трепетно ставиться до минулого свого села, свого родоводу, “гілка якого дуже розлога...”. На жаль, зараз дехто з молодих людей мало що знає про своїх діда й бабусю. А тим більш — про пра-пра-пра... Лариса ж Миколаївна з юних літ несе в душі, як велику дорогоцінність, той дух, яким було сповнене життя її предків. Правда, цього б не сталося, якби її бабця, мама не були такими ж хранительками свого минулого і не передавали внучці, дочці цієї своєрідної естафети.. — В прислузі була бабуся,— каже Лариса Миколаївна, — але це наймитування стало для неї і великою школою життя. Там вона навчилась куховарити (в мене ще й досі зберігаються її рецепти, записані мамою), і в хаті лад давати. Ці знання згодом своїм трьом дочкам передала. Моєму дідові пощастило. Один наш далекий родич замолоду пішов чомусь у монастир. Якось він купив кілька облігацій і виграв великі гроші. А оскільки своєї сім’ї не мав, то дав ті гроші дідові, щоб землі купив. Тому наша родина була не з бідних. І хату гарну дід збудував на чотири кімнати. А ще особливий спогад про місцеву церкву. Вона дуже гарна в селі була. З довколишніх сіл приїжджали сюди вінчатись. Якщо хотіли дівчині зробити комплімент, то казали: “Така гарна, як Миляновичівська церква”. — У сорок четвертому році,— розповідає Лариса Миколаївна,— церкву у Миляновичах підпалили. Я ніколи цього не забуду (підпалили, бо нібито там сидів на дзвіниці гітлерівський розвідник, який корегував вогонь). Повиходили в Растові, куди ми переселилися, коли йшов фронт, усі люди з хат — плакали і молились. А церква горіла, як свічка... Повернулись ми додому — хати нашої теж не було. Хто де міг, там і тулився. Батько взяв бліндаж за селом, в якому ми й поселились. Ходили по полях — то колосок якийсь знайдемо, то картоплину,— оскільки старі люди села не покидали, то деякі поля оброблялись. У тому бліндажі Лариса з дівчатами-ровесницями у школу грала. Учителькою бачила себе в майбутньому. Так і сталося. Хоч після закінчення школи вивчилась на культпрацівника (пішла у культосвітнє училище, “щоб рік не пропадав”), згодом все-таки здійснилась її мрія. Багато літ працювала і в Миляновичівській школі. І вже, як сама каже, своїй дочці Оксані скільки могла, стільки передавала з того, що знала про рідне село. А дочка, ставши теж вчителькою, створила у Миляновичівській школі світлицю. Мати їй з дому віддала і діжку, і ночви, і вишиванки. Багато що Оксана знайшла в односельчан. І тепер у цій світлиці можна побачити, яким був побут у давнину, відчути дух цієї давнини... Ми йдемо з Ларисою Миколаївною сільською вулицею туди, де в дитинстві вона жила. Жінка показує місточок, біля якого колись росли розлогі верби, — свідки її юності. — Візьмемося попід руки,— розповідає Лариса Миколаївна,— розтягнемося на всю вулицю і йдемо до панської хати, де була школа. І скільки йдемо, стільки співаємо. А як ми любили колядувати! Тоді ще треба було крадькома це робити... Ось ми на тому місці, де колись стояла “хата на чотири кімнати”. Після того, як вона у війну згоріла, тут ніхто так і не побудувався — залишився на розі вулиць пустир. Тільки декоративні кущі нагадують, що колись тут було обійстя, де хазяйнували дбайливі люди. Лариса Миколаївна вийшла заміж за такого ж миляновичівця. Чоловік помер. Тепер жінка сама. Довгі самотні вечори скрашує спогадами — і своїми, а ще більш тими розповідями, які чула колись від бабусі, матері. Розповіді ці про те, що були в селі два хори — і церковний, і світський, був драматичний гурток. — Оскільки дідова хата стояла в центрі села,— пригадує Лариса Миколаївна одну з таких розповідей матері,— та ще й три дівчини було на виданні (моя мама — одна з трьох сестер), то на вечорниці сходились завжди сюди. Дівчата приносили на подвір’я терниці й терли коноплі. Співали, жартували. А як холоднішало, то перебирались до хати. Вишивали, в’язали. І ніколи не обходилось без пісень. Розходилась молодь з піснями... Нема такого дня, щоб я все в пам’яті не перебрала, не згадала маминих розповідей про наше село. А щоб підкреслити, що Миляновичі — особливе село, жінка наводить ось таку деталь. Так уже здавна повелось, що всі миляновичівські дівчата виходили заміж за своїх хлопців. Може, дві—три сім’ї в селі були такі, де дівчата пішли на інші села. Вважалось, раз нареченого в себе вдома не знайшла, то мала якийсь ганж.
НА ЗЕМЛІ І... БЕЗ РОБОТИ Старожил Павло Денисюк, якому вже за дев’яносто, теж взяв дружину в рідному селі. Тридцятитрирічний парубок одружився з Марією, яка була на дев’ять літ молодша за нього. Вони обоє ще добре пам’ятають, як ходили у сільський клуб. Був він у маленькій хаті-розвалюсі, але на це ніхто уваги не звертав,— заворожувала гра місцевих аматорів, які ставили Шевченкову “Катерину”... Павло Єрофійович мене здивував тим, що як тільки мова зайшла про літа минулі, він витягнув портмоне, яке тримає при собі, а з нього — декілька фотознімків. Глянула і зрозуміла: то і було його минуле. На фотознімках, уже пожовтілих від часу,— бравий солдат польської армії. Трирічна служба була доброю школою для нього. Оскільки серед поляків “набрався грамоти, навчився по-їхньому говорити”, то й у Велику Вітчизняну війну ці знання виручили. Залишили Павла при штабі у Борисоглєбську. Після війни в колгоспі своєму був експедитором і завдяки цьому “весь Союз об’їздив”. А з діда-прадіда хазяйнували Денисюки на землі. — Батько за Польщі,— розповідає Павло Єрофійович,— мав пару коней, якими обробляв шість гектарів землі. І я до плуга змалку брався. У своєму хазяйстві працював, й до інших ходив. Що то було — раз—два і гектар виорав. — А мій батько мав двадцять гектарів землі й давав їй раду теж парою коней,— а це вже розповідає дружина Павла Єрофійовича Марія Григорівна. — Часом людей наймав, але й сам ішачив безпросвітно. Ще батька й куркулем зробили. Правда, не встигли вивезти на Сибір. Батько не дурний був: бах — і написав листа до Сталіна. Розказав, який він куркуль. Куркуль, бо по-чорному працював на своїй землі. Допомогло. — То, мабуть, біда сьогоднішнього села не лише в тому, що нема чим землю обробляти, бо не в кожного є техніка. Психологія людей помінялась за роки колективного господарювання. Для декого “наше” довго було “моїм”. І тепер прикро миритись з тим, що нема “спільного корита”,— так розмірковував сільський голова Микола Шкаран, коли розмова торкнулась теми дуже болючої для Милянович, як і для багатьох волинських сіл. Є у Миляновичах до десятка одноосібників, які взяли свої паї, на яких будуть господарювати. А решта з трудом раду дає присадибним ділянкам, які сягають до двох гектарів. Молодь “то в телевізор втупиться, то в барі сидить”. “Ішачити”, як за Польщі, ніхто не хоче. А тим більш до одноосібників йти, щоб заробити якусь копійку. Бо це сприймається, як наймитування, яке, здавалось, залишилось “з панською Польщею” у тридцятих роках минулого століття. Хоч, мабуть, цей стереотип з часом поступиться іншим переконанням, бо чесна (звичайно, достойно оплачена праця) ніколи не була принизливою. А поки що у пошуках заробітку потроху роз’їжджаються миляновичівці. Може, тим же наймитуванням заробляють, але не в своєму селі. І якщо на початку дев’яностих років минулого століття тут жило п’ятсот чоловік, то за п’ятнадцять останніх літ кількість населення зменшилась удвічі. З 297 мешканців — 138 працездатних. Але таких, що мають роботу,— 53. У місцевій школі-дев’ятирічці вже наперед прогнозують сумний факт: у 2009-ому і в наступні два роки не буде жодного першокласника. Старіє село. Нема молодих сімей — нема дітей... До села з глибоким історичним корінням проявляють інтерес, як довелось почути. Телевізійники приїжджають, показують нащадків міщан, які колись жили за Магдебурзьким правом. Але розповідь про такі візити телевізійників звучить як докір, що за гарними “сільськими картинками” ніхто не хоче побачити болючих проблем. — Знімали телевізійники,— розповідала заступник директора місцевої школи Мілентина Силич,— як у нашому стародавньому селі на Спаса люди з церкви йшли — посвячені яблука, квіти несли. Можна жінок одягти у вишивані сорочки для зйомок і віночки на голови покласти. Але коли я бачу таке, то душа болить, бо знаю, як ці старі жінки, в основному вдови, віку доживають. Добре, якщо по сусідству хтось допоможе. Чому б не показати, як живе зараз село?! А як воно живе — видно за селом, де десятки, сотні гектарів землі бур’яном поросли. За цю землю колись діди-прадіди миляновичівців великі гроші платили, аби господарювати й людьми почуватись.
