ХАЗЯЙНОВИТИЙ СЕЛЯНИН ПРИХОПИВ СОБІ ЧАСТИНУ... ПРИРОДНОГО ЗАКАЗНИКА

Петро БОЯРЧУК

Мабуть, і до редакції нашої газети не звертався би ніхто із мешканців села Конюхи Локачинського району з проханням допомогти навести лад в тутешньому землекористуванні., і жодних запитів, що їх надіслали в цьому зв’язку місцеві вчителі екс-депутат Локачинської районної ради попереднього скликання Анатолій Ярощук і депутат районної ради скликання нинішнього Євген Тимощук в різні інстанції, не було б, аби не польова дорога, що не знати з яких часів пролягла від Конюх до Привітного уздовж долини понад ставом та мальовничими луками.

Для багатьох конюхівців ця дорога – не тільки найкоротший шлях між двома селами, а частка біографії, частка історії, відтак і частка життя як особисто їхнього, так і батьків, дідів, прадідів, відмовлятися від якої люди не хочуть.
Трапилося ж так, що як розпайовували в селі землю, то ця дорога пролягла якраз посередині наміряного у двох частинах (загальна площа – 4,9 гектара) наділу колишнього колгоспника Василя Безлюди. Пролягла по шестиметровій приблизно смузі землі загального користування, що розмежувала ріллю Василя Васильовича (3,2 гектара) з його кормовими, як зазначено у відповідних документах, угіддями. У межах цих угідь опинилося кілька невеличких копанок, а в безпосередній прилеглості до них – єдині на всій території Конюхівської сільської ради джерела, які є частиною місцевого гідрологічного заказника “Лучний”.
Втім, як дехто в Конюхах вважає, і кормові угіддя відміряно Безлюді в тому ж заказнику, через що постає питання про правомірність користування цією часткою паю, бо заказники, як відомо, до приватизації не належать. Однак про встановлення меж заказника на місцевості, що, готуючись до приватизації землі, мусили би зробити тутешні державні владці заздалегідь, ніхто не подбав. Принаймні так стверджує один із документів, що ними ця справа поволеньки обростає. Тим часом державний акт на право приватної власності, у яку перейшов земельний пай, Безлюда отримав 16 жовтня 2002 року. Отже, заказника йому частку відміряли чи ні — це вже його земля. Інша річ, що згадана смуга, якою пролягла дорога, так і залишалася землею загального користування, що теж зазначено у відповідних документах. І позаяк дорогою тією користувалися селяни не так вже й часто, то хазяйновитий власник земельного наділу махнув на ці документи рукою і приєднав ту дорожню смугу до свого земельного паю, перекривши дротяною загорожею як з боку Конюх, так і з боку Привітного. За одним рипом пригородив до своїх кормових угідь і згадані вище джерела, а в самих угіддях, де мав би косити сіно, невдовзі облаштував щось на зразок мініатюрного ставкового господарства.
Конюхівці тільки дивувалися, як це рядовий селянин-пенсіонер, котрий ніколи, здається, не відзначався, ні особливими організаторськими здібностями, ні діловими зв’язками чи матеріальними статками, зумів невідь-де знайти для облаштування того господарства болотного екскаватора та фінансово забезпечив і доставку його на місце, і тривалу роботу? Відтак копанки було розширено, поглиблено та огорнуто дамбами. Джерела теж перетворено на невеличкі копанки та обрамлено дамбами з тим, щоб, піднявши в них рівень води, забезпечити постійну її подачу решті водойм. Але, подейкують у цьому зв’язку, то зовсім і не Василь Васильович усі ті роботи організовував та забезпечував, а начебто якихось двоє колишніх міліцейських чиновників, котрі облюбували його кормові угіддя з джерелами і копанками як місце персонального і, зрозуміло ж, заслуженого відпочинку для себе.
А, зрештою, чого тільки не вигадають люди, коли не можуть пояснити, чому начебто всім конюхівцям паї намірювали локачинські спеціалісти, а Василеві Безлюді – аж з Луцька, з інституту “Волиньводпроект”? І чому про роботу спеціалістів цього поважного інституту на місцевості в Конюхах землевпорядниця тутешньої сільської ради Лариса Сак, без відома якої роботи ці проводитися ніби й не повинні, не те, що не була жодним чином звідомлена, а навіть і не здогадувалася? І чому начебто сумирний колись Безлюда аж так раптом посміливішав, що супроти тих, хто намагався, як і раніше, користуватися прадавньою польовою дорогою, ладен був стати мало не зі зброєю в руках? Невже і справді виключно ота “хазяйська” жилка, несподівано проснувшись в ньому, змінила так чоловіка? Відповіді на ці запитання я сподівався отримати від самого Василя Васильовича. Однак вранці того дня, коли приїхав у Конюхи, він зателефонував звідкілясь тутешньому сільському голові Русланові Прокопчуку і повідомив, що зустрітися з кореспондентом не зможе через хворобу. А коротка розмова з дружиною Безлюди жодної ясності у справу не внесла.
Тим часом начальник районного відділу земельних ресурсів Сергій Турелик та головний спеціаліст районного управління з контролю за використанням та охороною земель Сергій Дишкант, які у цій же справі побували того дня в Конюхах з групою землевпорядників, першочергово звернули увагу на те, що свої кормові угіддя Василь Безлюда використовує не за призначенням, чим порушує чинне законодавство. Мовляв, ніхто не боронить чоловікові і рибництвом на своїй землі займатись, але для цього насамперед слід було переоформити деякі документи, відтак і податок сплачувати дещо інший. Якщо ні — необхідно буде провести рекультивацію та повернути кормовим угіддям колишній їх вигляд.
А наразі за порушення земельного законодавства доведеться заплатити штраф. А перемірявши земельний наділ Василя Безлюди на місцевості та порівнявши його із тим, що його свого часу означили у відповідних документах спеціалісти “Волиньводпроекту”, привезені Туреликом та Дишкантом землевпорядники з’ясували, що і кормових угідь у Безлюди на 10 соток стало більше, ніж було наміряно, і в цілому наділ став більшим за рахунок пригороджених до нього джерел та дороги на 36 соток. Зрозуміло, що зайвину цю теж доведеться повернути в загальне користування. І дорога тут має бути, як сказав Турелик, за будь-яких обставин.
Але цікаво усе ж було довідатися: аби не про дорогу ішлося, хтось би з конюхівців звернув увагу на те, що в досі не позначеному на місцевості заказнику “Лучний” зникли джерела чи ні? З того, що почув у цьому зв’язку, чомусь здалося, що до Євгена Тимощука ніхто про них наче й не згадував.