Коли читаєш у рубриці “Любить, не любить” листи дівчат, жінок, то серце обливається кров’ю від того, що не я одна така — безнадійно розчарована. Мені лише двадцять років, а життя, ніби якийсь кошмар, з якого не можу вибратись.
До дев’ятнадцяти літ у мене було багато хлопців. Та чомусь я не могла знайти з ними спільної мови. Якщо я закохувалась, то мене не любили. Якщо ж до мене хтось проявляв почуття, то я не могла відповісти взаємністю...
Коли читаєш у рубриці “Любить, не любить” листи дівчат, жінок, то серце обливається кров’ю від того, що не я одна така — безнадійно розчарована. Мені лише двадцять років, а життя, ніби якийсь кошмар, з якого не можу вибратись... До дев’ятнадцяти літ у мене було багато хлопців. Та чомусь я не могла знайти з ними спільної мови. Якщо я закохувалась, то мене не любили. Якщо ж до мене хтось проявляв почуття, то я не могла відповісти взаємністю. Так продовжувалось, поки я не зустрілася з Ним — гарним і водночас загадковим. Наше знайомство відбулось завдяки моїй подрузі, яка, мабуть, помітила, як часто я кидаю погляди в Його сторону. Він простягнув руку і впевнено сказав: “Саша”. Я на якусь мить забула своє ім’я. І лише згодом, вгамувавши хвилювання, відповіла. “Можна тебе провести додому?” — запитав Сашко після танців. Та невже я могла відмовити, коли все говорило: “Так!”. І ми пішли удвох. Так хотілося, щоб дорога не закінчувалась. Його руки, які обнімали мене, його губи, які поцілували на прощання,— усе було, як у казці. Це був незабутній вечір. Мені здавалося, що я вже давно знаю цього хлопця і що це не перша наша зустріч. Раніше я не вірила в кохання з першого погляду, та ось побачила, що воно є. Ми зустрічались два місяці. Все було чудово. Аж поки я не дізналась, що мій “ідеальний” хлопець просто прикидався. Одного разу все розкрилося. На день народження моєї подруги ми прийшли разом із Сашком. Трохи посиділи, потанцювали. Невдовзі я побачила, що Сашко десь зник і пішла його шукати. На подвір’ї побачила, що він розмовляє з якоюсь дівчиною, придивилась і впізнала свою подругу. Коли прислухалась, то зрозуміла, що мова — про мене. Сашко сказав моїй подрузі, що він виграв парі і хоче, щоб вона визнала свою поразку. Я ледве не впала, коли до мене дійшла суть розмови. Виявляється, я була тільки “дослідом”! Не стримуючи сліз, підійшла до них і ледве витиснула із себе слова: “Прощавайте. Будьте щасливі!”. Ту ніч я не спала. Плакала, проклинала себе за свою сліпоту. Не хотілося жити, бо життя втратило сенс. Вранці — телефонний дзвінок. Підійшла, підняла трубку і почула голос людини, яка знищила мої мрії за одну мить. Сашко вибачався, просив, щоб я призначила зустріч, та я вже йому не вірила. Так в один день я загубила двох своїх найдорожчих, як здавалося мені, людей,— коханого і подругу. Згодом наша сім’я переїхала в інше містечко. Я думала, що все забудеться. Та непросто викинути все з голови і серця. Тепер я перетворила хлопців у предмет помсти. Як тільки хтось закохується в мене, я спочатку нібито відповідаю взаємністю, та скоро прощаюсь з ним. Мабуть, тому, що боюся, аби ще якийсь хлопець не покинув мене першим і знову не поранив моє серце. Валентина. Маневицький район.
