«Вони ж не будуть бомбити хворих дітей, правда?»: батьки з Охматдиту

На під'їзді до Охматдиту на проспекті Перемоги стоять сині жигулі. Машина розбита, кабіна закрита мішками для сміття і замотана жовтим скотчем. Це результат зіткнення із диверсійно-розвідувальною групою дві ночі тому. Водій машини загинув просто за кермом.

 

 

До лікарні раз у раз заїжджають машини, завантажені водою, продуктами і підгузками. Все це у холі головного корпусу сортують десятки волонтерів. Офтальмологиня Леся веде нас до щойно відкритого на першому поверсі відділення невідкладної допомоги.

Леся живе в Охматдиті вже третю добу. 24 лютого вона робила операцію, 25-го приїхала на перев'язку, а далі вирішила вже не повертатись додому за Київ. Тут же й Лесин чоловік. Він теж лікар — завідує відділенням трансплантації кісткового мозку. 24 та 25 лютого він так само проводив дитячі операції. Дворічну і п’ятирічну доньку вони теж перевезли до Охматдиту.

Коли лунала сирена, подружжя навіть не спускалося до підвалу — не мали часу. До всього, під час операцій потрібна стерильна чистота, а в підвалі її не забезпечиш.

Відділення невідкладної допомоги облаштували за добу просто в приймальному коридорі. Тут чергують кілька різнопрофільних хірургів — чекають на пацієнтів. 

«24 лютого о 5 ранку мене розбудила дружина, сказала: «війна». Я не повірив, поїхав на роботу. А вже по обіді сюди привезли дитину з пораненням», — каже хірург Олег Голубченко. Разом із іншими хірургами Голубченко рятував семирічного хлопчика із осколочним пораненням шиї та обличчя. Малюк зараз у реанімації, в медикаментозній комі; його сестра — в іншій лікарні. Їхні батьки і ще одна сестра загинули.

«Я тут з п'ятниці, — каже Голубченко, — і поки що звідси нікуди їхати не планую. Спершу був шок, зараз холодна голова. Моя сім'я — мама і дружина — також у Києві, вдома. Якщо стане гірше — вони дорослі люди, самі про себе потурбуються. А я залишаюсь тут до останнього зі своїми дітьми».

Поки ми розмовляємо, до Голубченка підходить жінка. Вона з іншої лікарні й хоче тут волонтерити. «Дякую, але в нас повний комплект», — відказує лікар.

 

Леся живе в Охматдиті вже третю добу. 24 лютого вона робила операцію, 25-го приїхала на перев'язку, а далі вирішила вже не повертатись додому за Київ. Тут же й Лесин чоловік. Він теж лікар — завідує відділенням трансплантації кісткового мозку. 24 та 25 лютого він так само проводив дитячі операції. Дворічну і п’ятирічну доньку вони теж перевезли до Охматдиту.

Коли лунала сирена, подружжя навіть не спускалося до підвалу — не мали часу. До всього, під час операцій потрібна стерильна чистота, а в підвалі її не забезпечиш.

Відділення невідкладної допомоги облаштували за добу просто в приймальному коридорі. Тут чергують кілька різнопрофільних хірургів — чекають на пацієнтів. 

«24 лютого о 5 ранку мене розбудила дружина, сказала: «війна». Я не повірив, поїхав на роботу. А вже по обіді сюди привезли дитину з пораненням», — каже хірург Олег Голубченко. Разом із іншими хірургами Голубченко рятував семирічного хлопчика із осколочним пораненням шиї та обличчя. Малюк зараз у реанімації, в медикаментозній комі; його сестра — в іншій лікарні. Їхні батьки і ще одна сестра загинули.

«Я тут з п'ятниці, — каже Голубченко, — і поки що звідси нікуди їхати не планую. Спершу був шок, зараз холодна голова. Моя сім'я — мама і дружина — також у Києві, вдома. Якщо стане гірше — вони дорослі люди, самі про себе потурбуються. А я залишаюсь тут до останнього зі своїми дітьми».

Поки ми розмовляємо, до Голубченка підходить жінка. Вона з іншої лікарні й хоче тут волонтерити. «Дякую, але в нас повний комплект», — відказує лікар.

 

Леся живе в Охматдиті вже третю добу. 24 лютого вона робила операцію, 25-го приїхала на перев'язку, а далі вирішила вже не повертатись додому за Київ. Тут же й Лесин чоловік. Він теж лікар — завідує відділенням трансплантації кісткового мозку. 24 та 25 лютого він так само проводив дитячі операції. Дворічну і п’ятирічну доньку вони теж перевезли до Охматдиту.

Коли лунала сирена, подружжя навіть не спускалося до підвалу — не мали часу. До всього, під час операцій потрібна стерильна чистота, а в підвалі її не забезпечиш.

 

 

Леся живе в Охматдиті вже третю добу. 24 лютого вона робила операцію, 25-го приїхала на перев'язку, а далі вирішила вже не повертатись додому за Київ. Тут же й Лесин чоловік. Він теж лікар — завідує відділенням трансплантації кісткового мозку. 24 та 25 лютого він так само проводив дитячі операції. Дворічну і п’ятирічну доньку вони теж перевезли до Охматдиту.

Коли лунала сирена, подружжя навіть не спускалося до підвалу — не мали часу. До всього, під час операцій потрібна стерильна чистота, а в підвалі її не забезпечиш.

 

 

У Мілени — гідроцефалія та пухлина мозку. Частину утворення вирізали, а тепер чекають на гістологію. Соня має ще одну доньку — старшу, їй два рочки. Вона лишилася вдома з татом. «Дуже за них переживаю теж», — плаче жінка.

Поки ми розмовляємо — знову вмикають сирену: загроза авіаудару. Тут її погано чути, тому в Охматдиті по внутрішньому радіо лунає додаткове оповіщення. 

«Увага! Повітряна загроза! Всі в укриття!» — розкочується коридорами, і діти одразу починають плакати. 

«Це вже зробили тихіше — раніше діти ще дужче боялись. Не знаю, скільки це все триватиме, просто сказали ховатись тут, і все. Але ж вони не будуть бомбити хворих дітей, правда?» — запитує мене Соня.

«Це вже зробили тихіше — раніше діти ще дужче боялись. Не знаю, скільки це все триватиме, просто сказали ховатись тут, і все. Але ж вони не будуть бомбити хворих дітей, правда?» — запитує мене Соня.

На даху лікарні нещодавно тому знайшли мітки, якими диверсанти помічають цілі для удару — а за кілька годин по тому росіяни обстріляли ракетами телевежу, розташовану за три кілометри від Охматдиту.

Читайте також:Потрібна допомога: маленькі мешканці Волинського будинку дитини ночують в підвалі (Відео)