Курси НБУ $ 36.57 € 37.42
«Бачив ціль і зробив те, що мав»: історія волинянина, який першим відкрив вогонь по ворогові у 2014-му

Прийде час, і ми рушимо вперед звільняти нашу землю.

Фото із сайту volynnews.com.

«Бачив ціль і зробив те, що мав»: історія волинянина, який першим відкрив вогонь по ворогові у 2014-му

Народний герой України Микола Лавренчук – кулеметник, який першим відкрив вогонь по ворогові у 2014 році біля Слов’янська. Про нього кажуть, що саме з його пострілу у відповідь почалася АТО. З того часу по сьогодні він боронить нашу країну в складі десантно-штурмових військ. Від дій сержанта Лавренчука у багатьох випадках залежить і життя підлеглих, й успіх операції

Микола родом із Волині. Боєць розповів про свій шлях. Шлях на війні, яка триває вже 8 років. І якій, сподівається, нарешті зможемо покласти край, перемігши росію, пише «Перший».

«У 2012-му, коли став повнолітнім, пішов на строкову службу, де мене відібрали у війська спеціального призначення. А далі підписав контракт у десантно-штурмові війська. Специфіка роботи усюди схожа. І я вважаю, що здійснив свою мрію. Мені було завжди цікаво спробувати, на що я спроможний, відчути той адреналін, ту складність служби, яку проходять в елітних військах України. Бо ж на відео воно так шикарно виглядає. Але коли відчуваєш це на собі – емоції просто переповнюють. У мене немає сумнівів, що обрав правильний шлях. Головне – психологічно не зламатися», – каже сержант.

* * *

У 2014 році їхню роту перекинули на Луганщину. Фактично з першої черги його кулемета і розпочалась активна фаза війни України проти російських окупантів.

Зі своїм підрозділом Микола Лавренчук був у найгарячіших протистояннях першого етапу війни. Брав участь у боях на підступах до Слов’янська, за Георгіївку, Лутугине, Хрящувате, Новосвітлівку, Красне, Круглик, Переможне та Луганський аеропорт.

В аеропорт боєць із товаришами вилетів першими трьома ІЛ-76. Ті успішно сіли. Вночі очікувалося прибуття підкріплення. Але один із літаків підбили у них на очах…

Згодом – важкі бої, де львівські десантники гідно протистояли російським окупантам. Микола зі своїми товаришами і виходив разом із останніми захисниками летовища. Далі – знову бої і, на жаль, втрати побратимів.

«Вірю, що не завжди ми будемо вести позиційну війну і бути в окопах. Прийде час, і ми рушимо вперед звільняти нашу землю. Тож вміння швидко орієнтуватись і вести влучний вогонь на коротких відстанях, як це було у 2014-му, нам згодиться якнайкраще», – ділився сподіваннями кілька років тому головний сержант батальйону Лавренчук.

 

 * * *

Цей час прийшов. 24 лютого 2022 року відбулося повномасштабне вторгнення рф на територію України.

«Я добре пам’ятаю, як розпочалася антитерористична операція. Під час того першого пострілу у мене навіть не було емоцій, просто адреналін. Навіть не усвідомлював того, що відбувається… Бачив ціль і зробив те, що мав.

Якщо порівняти той період із тим, що ми зараз переживаємо, – це абсолютно різні речі. Під час цієї хвилі повномасштабного наступу ми були в готовності, чекали і знали, як діяти. А тоді – величезні очі. Бо ж ніколи не воювали. Хоча поки вони кричали «іхтамнєт», ми чітко знали, що перед нами – росіяни. В нас не було навіть часу на якийсь психологічний шок, адже перед нами стояло завдання захистити наших людей і наші землі.

У перші дні повномасштабного наступу росіяни «давили» авіацією різних видів. Ми навіть не очікували такої її кількості. Наступ, авіація, ракетні обстріли – це була велика навала. І нам моментами просто не вистачало часу, щоб перегрупуватися для виконання наступного завдання.

Ми знали, що будуть летіти ракети. Це класична російська стратегія – завалити ракетами, знищувати міста…Але ми не думали, що це триватиме так інтенсивно. У тому, що ми їх викинули вже з чотирьох напрямків, є велика заслуга і цивільного населення. Ми не очікували, що народ у всіх регіонах от так стане пліч-о-пліч з військовими і буде робити все задля перемоги. Бо якщо згадати 2014-2015 роки, у східній частині країни цивільні часто перешкоджали нам. Тепер же перешкоджають росіянам», – розповідає Лавренчук.

* * *

«Варто розуміти, що наша армія в 2014 році і зараз – це дві різні армії. Навіть якщо говорити про підготовку у 2012-му, коли я починав службу, з тим, що у нас зараз, – це не до порівняння. Йдеться про технології, озброєння, ставлення, підготовчий процес, його різноманітність, перевірку отриманих знань тощо. Росіяни явно не були до цього готовими, адже живуть і досі радянським союзом.

Якщо оцінювати ставлення одне до одного в армії, то раніше була більш диктаторська модель. Втім, тут не варто плутати з субординацією, вона в армії була, є і має бути. А от диктаторство – це явище шкідливе.

Раніше командири робили так: я поставив вам план, а ви маєте виконати. Зараз: от вам план, подивіться, я вислухаю усі ваші пропозиції, якщо є кращі ідеї – кажіть, а якщо ні – готуємось до виконання. Можливо, це вплив НАТівської моделі. Але коли мене запитують, чи ми стаємо подібними до НАТО, то я кажу, що це вони стають подібними до нас (посміхається, - ред.)».

* * *

«З найважчого для мене тепер – то згадую Гостомель. Їхній елітний десант назавжди залишився там. Протистояли важко. Але нам дуже допомогло підкріплення: прикордонники, Нацгвардія, Сили спеціальних операцій. Це був складний бій. І таких складних боїв із ворогом у наших воїнів сотні по всій лінії фронту. Ми боремося і будемо боротися».

* * *

«Якщо зачіпати тему мови, то я навіть на фронті відчуваю, як це деколи ускладнює усе. Загалом же гарною українською мовою спілкуються здебільшого чоловіки і жінки із західних областей України. А от мешканці центральних та східних регіонів зазвичай говорять російською або суржиком. І от хоч як я стараюся, проте коли чую поруч російську мову, не можу розслабитися.

Ми часто з хлопцями переглядаємося й очима «перевіряємо», де наш зв’язок, зброя, інші важливі речі лише через те, що не можемо цілком і повністю довіряти людині, яка говорить російською на полі бою. Це суто психологічний фактор. Тому для мене мова має значення.

Навіть якщо говорити за ті ж іноземні легіони, де є й росіяни, то я, почувший цей «фірмовий» акцент, дуже напружуюся.

Знаю, що усі іноземці, які воюють на нашому боці, проходять надзвичайно ретельну перевірку. Проте… Хоча варто визнати, що і серед наших бували підпільні вороги, які, на жаль, зливали інформацію. Це реальність. Тому перевіряють перед відправкою на фронт усіх, а іноземців – удесятеро ретельніше».

* * *

«Підтримка людей дуже цінна на передовій. Ні у кого з військових немає думки, що Україна не переможе. Ми відчуваємо цю єдність.

Щодо забезпечення – нарікати не варто. Усього вистачає, багато чого з'являється завдяки волонтерам, але все потрібне у нас є. А чого ще немає – впевнені, що буде», – наголошує боєць.

Читайте також: Воротаря збірної росії з хокею намагаються мобілізувати

***

P.S. Ми поговорили, і Микола поїхав забирати квадрокоптер, який вдалося придбати завдяки знайомим та незнайомим людям – тим, хто протистоїть росії пліч-о-пліч із військовими. І хоча багато з розмови наразі не увійшло у матеріал, але сержант пообіцяв: після війни ми обов’язково поговоримо про кожен подвиг, завдяки якому вдалося звільнити.

Україну від ворога, та про кожного, хто своїми справами наближав перемогу.

Telegram Channel