У важкі післявоєнні часи виростало, ставало на ноги нинішнє старше покоління. Але були в цьому нерадісному житті і свої позитивні якості. Насамперед, на мою думку, те, що оточувала нас чиста атмосфера якоїсь одухотвореної праці. Відколи себе пам’ятаємо, наші батьки у роботі, в постійних клопотах по господарству з ранку і до пізньої ночі. Ті, хто працював у колгоспі чи на підприємстві, приходячи додому, не лягали стомлено на ліжко чи диван перед телевізором, а, перекусивши на ходу, бралися за пораття.
У важкі післявоєнні часи виростало, ставало на ноги нинішнє старше покоління. Але були в цьому нерадісному житті і свої позитивні якості. Насамперед, на мою думку, те, що оточувала нас чиста атмосфера якоїсь одухотвореної праці. Відколи себе пам’ятаємо, наші батьки у роботі, в постійних клопотах по господарству з ранку і до пізньої ночі. Ті, хто працював у колгоспі чи на підприємстві, приходячи додому, не лягали стомлено на ліжко чи диван перед телевізором, а, перекусивши на ходу, бралися за пораття. Малеча теж мала свої обов’язки. Чи то кролів, курей годувати, худобу пасти, а чи город обробляти, в хаті прибирати. І робили це не з-під палки, а добровільно. Не могла дитина, бачачи важку працю найдорожчих їй людей, дозволити собі байдики бити. А в якій атмосфері виростає, чим живе, чим займається у вільний від уроків час чи на канікулах нинішнє молоде покоління? Не хочу кидати тінь на всіх, але багато юнаків та дівчат, на жаль, займається чим завгодно, але не тим, що потрібно і корисно, що сприяє їх фізичному і духовному розвитку. Бацили безділля, ліні, апатії і вседозволеності так вразили їх, що молодий несформований організм не в силі протистояти цій інфекції. Яких тільки недуг у масовому своєму вияві ми зараз не бачимо?! Боляче і страшно стає, коли знайомишся із міліцейською хронікою. Домашні і вуличні крадіжки, навіть розбійні напади дітей шкільного віку стали вже звичними. А наркотики, пристрасть до спиртного в ранньому віці! Яке майбутнє чекає таку молодь, що вона може принести собі, батькам і своїй країні?! Всі пороки йдуть від легкого безтурботного життя, а всі доброчесності — від праці, від цілеспрямованості й наполегливості. Здається, істина ця не потребує доказів. Існує навіть теорія, що саме завдяки праці мавпа еволюціонувала в людину. Але чому ж люди, ставши “homo sapiens”, так часто забувають цю основоположну істину? Чому лінь і байдужість забирає у нас багато добрих справ, які ми могли б звершити, перекреслює наші потенційні можливості? Тепер чомусь стало правилом хорошого сімейного тону, що батьки дуже бережливо опікають своїх чад, пильнують, щоб вони, борони Боже, не втомилися, не потрапили в якусь складну ситуацію. І не задумуються, що тим самим вони роблять погану послугу своїм дітям. Бо той, хто виростає у тепличних умовах, як правило, стає егоїстом і черствою людиною, не готовою до життя і переборювання труднощів. І дуже часто такі відплачують своїм батькам чорною невдячністю. Недавно мені випало досить часто зустрічатися із студентами журфаку Луцького гуманітарного університету — читати лекції, приймати заліки, а потім група їх проходила практику в нашій редакції. Ради справедливості треба сказати, багато з них особливої зацікавленості в здобутті знань і практичних навичок по своїй майбутній професії не проявляла. І це при тому, що вчаться вони за рахунок батьків і коштує це їм великі гроші. Попри все більшість з них, з усього видно, нестатків не відчувають, а до виконання свого основного обов’язку ставляться недбало. Ще можна певною мірою зрозуміти тих батьків, які живуть заможно, не особливо перетруджуючись. Але ж у більшості відомо які статки. І все одно пнуться з усіх сил, із шкури лізуть, аби догодити своїм чадам, задовольнити будь-які їхні забаганки. Матері торгують на базарах, їдуть за кордон на заробітки, тяжко працюють в своєму господарстві, аби дітям жилось легко, аби вони виглядали “не гірше, ніж у людей”. Коли я бачу, як безвусі юнаки і юнки, котрі ще мозоля на своїх тендітних руках не бачили, шикують ультрасучасними мобілками або іномарками, мені стає не по собі. Розумієш, що так не повинно бути, що в нашому суспільстві коїться щось не те, що на таких основах гідного майбутнього не побудуєш. Згадуються класичні приклади із закордонної практики, коли навіть батьки-мільйонери не балують своїх дітей, а ставлять їх в такі умови, щоб вони відчули труднощі в житті, взнали ціну грошей і праці. Коли ж ми дійдемо до цього розуміння, до таких стосунків у суспільстві, які б продукували нормальні моральні устої і справжні людські цінності? Наш своєрідний варіант переходу від соціалізму до капіталізму призвів до того, що чесна праця втратила свою цінність, причому, як у матеріальному, так і у моральному вимірі. Нас якось непомітно засмоктало болото крутійства, споживацтва і підкупництва, де не чесна робота, не чесне виконання своїх трудових і громадянських обов’язків приносить матеріальні блага, авторитет і просування в обраній сфері, а зовсім інші чинники. На гребені успіху і матеріального благополуччя у нас не “трудяги”, не ті, хто звик досягати всього потом і здібностями, а хитруни і пристосуванці, які беруть вигідними зв’язками, нахабством і ліктями, а то й банальним злодійством. Людина праці опинилася на задвірках державного будівництва, до неї нема навіть тієї формальної уваги, яка була в радянські часи. Це яскраво видно по учасниках і лауреатах численних конкурсів, оглядів і презентацій, які у нас проводяться. Героями їх є так звані успішні люди, які добилися визнання далеко не праведним шляхом. А хіба не прямою наругою над трудовою людиною є дивна практика не виплачувати своєчасно зарплати, або й взагалі її не давати тривалий час. Прикро, що ініціатором такої порочної практики виступила держава в особі її недолугих чиновників різних рівнів, а потім, відчувши безкарність, цей “почин” підхопили наші бізнесмени. Особливо непристойно й дико це виглядає на фоні жирування ділків і новоявлених нуворишів, які людей мають ні за що. Ось так поступово і неухильно культ праці і людської порядності, який є основою здорового суспільства, витісняють культи грубої сили, підкупу, шахрайства і злодійства. Якщо ми в найближчий час не схаменемося, нас чекають серйозні суспільні катаклізми і потрясіння. Недавно я зустрівся із своїми земляками із села Вишнева, що біля Любомля,— сім’єю Терешкевичів. Розговорилися про життя-буття, про те, на чому тримається їх сімейний бюджет. Виявляється, однією з головних доходних статей у них є парниково-тепличне господарство, вирощування і реалізація розсади овочів. Знаючи, якою важкою працею це дається, я запитав: а чому вони не використовують можливості гендлярства, як це роблять інші, враховуючи близькість кордону? Тим більше, що у них є свій автомобіль. І почув дещо несподівану відповідь: не в їх, мовляв, характері шукати легкого хліба. Та й, займаючись цим дрібним бізнесом, треба принижуватися, йти на порушення, на угоду із своїм сумлінням. А тут хоч попрацюєш важко, але почуваєш себе задоволеним, бо це твоя праця, чесно зароблені гроші. Таких людей теперішні шустряки-скоробагатьки відносять до тих, хто не вміє жити. І поступово такі погляди утверджуються в побутовій свідомості, люди втрачають правильні орієнтири, звикають до тих примітивних, по суті своїй антилюдських стандартів життя, які видаються за вміння жити по-сучасному. Варто всім нам прислухатись до мудрої думки нашого земляка, вченого-культуролога і письменника Євгена Сверстюка, який каже: людина почуває себе вільніше і достойніше, коли у неї менше потреб і апетитів, а більше можливостей і прагнень для самовдосконалення. Шкода, що обстановка в суспільстві і нинішній державний механізм не сприяють вихованню людей вільних, чесних і працьовитих. Степан САЧУК.
