Курси НБУ $ 39.40 € 41.97
«Я зараз прошу річ, яку б ніколи не хотіла просити. Я прошу у вас зброю!»

Перша леді України з першими особами США.

Фото із сайту president.gov.ua.

«Я зараз прошу річ, яку б ніколи не хотіла просити. Я прошу у вас зброю!»

Вперше в історії американського парламенту перед його членами виступила дружина лідера іншої держави — ​українка Олена Зеленська. І її промова в Конгресі США була потужною

Шановна пані спікер!

Шановні члени Конгресу США!

Пані та панове!

Я вдячна за можливість бути тут і звертатися до Конгресу Сполучених Штатів Америки. Я знаю, що це відбувається вперше, коли дружина президента іншої країни може звернутися до Конгресу у цих стінах. Це дійсно важливо для мене і для моєї країни.

І сьогодні я хочу звернутися до вас як до політиків і представників партій. А також як до мам і тат, бабусь і дідусів, доньок і синів. Хочу звернутися до вас не як перша леді, а як донька, як мама.

Яких би посад ми не досягли в житті, ми завжди залишаємось в першу чергу членами своєї родини. Ми завжди залишаємося дітьми для своїх батьків, і скільки б нам не було років, вони продовжують дивитися на нас, як на своїх дітей. І ми завжди є батьками для своїх дітей, і що б з ними не було, ми будемо сприймати їх як дітей.

В цьому велика істина життя — ​ми маємо у своїй родині цілий світ і робимо все, щоб зберегти його. І щасливі, коли це вдається. Плачемо, коли не можемо його зберегти. І залишаємось повністю розбитими, коли наш світ руйнує війна.

Десятки тисяч таких світів вже зруйновані в Україні.

Це дівчинка Ліза. Я познайомилась з нею перед Різдвом, коли ми готували привітання для дітей. Я запам’ятала її саме такою — ​веселою, грайливою, маленькою бешкетницею.

А це відео зробила мама Лізи — ​її звати Ірина — ​коли вела дівчинку на заняття.

«Куди ми йдемо, зайчику?» — ​питає мама. І донька називає ім’я улюбленого вчителя. Лізі було всього лише чотири роки. Її вже немає. Ось фото візочка.

14 липня Ліза була убита російським ракетним ударом по нашому місту в центрі України, по місту Вінниця. 25 загиблих. Майже 200 людей поранені. Мама Лізи у важкому стані. Їй кілька днів не казали, що донька загинула. Не знали, як сказати.

Ось це «Куди ми йдемо?» звучить у мене у вухах вже протягом 6 днів, відколи це трапилося.

Зазвичай дружини президентів займаються виключно мирними справами. Освіта, правозахист, рівні можливості, безбар’єрність… І я думаю, ви очікували від мене виступу щодо таких тем. Але як про них можна говорити, коли проти твоєї країни ведеться неспровокована, загарбницька, терористична війна? Росія знищує наш народ.

Ось ще один ракетний удар. Просто по житловому будинку. Це місто Очаків на Півдні України.

На цій фотографії Єва. Вона любила малювати. Їй було 5 років. Чергова російська ракета. Разом з Євою була убита її бабуся.

А ці молоді обличчя — ​це працівники та відвідувачі шопінг-молу в Кременчуці. Їх більше немає. І шопінг-молу немає. Тому що російська ракета спалила все і їх усіх.

Це журналістка, її звали Віра. Вона понад 20 років працювала в українських медіа, а останніх чотири роки — ​в київському бюро «Радіо Свобода». Загинула в Києві від чергової російської ракети.

З початку війни росія випустила по Україні, по моїй країні, вже понад 3 тисячі різних крилатих ракет. Але щоб зруйнувати чиюсь сім’ю — ​не треба навіть ракети, інколи вистачає маленького уламка.

Цього хлопчика звати Андрій. На щастя, він живий. Він зараз в Німеччині. Йому три роки. Днями був його день народження, 8 липня. Ви запитаєте, що він робить в Німеччині? Він там навчається. Навчається користуватись протезами. Трирічний хлопчик. Російський літак скинув бомбу на будинок, в якому ночувала родина Андрія. Він там був з батьками та сестричкою Анею.

Скільки таких дітей в Україні? Скільки ще родин, які можуть бути зруйновані цією війною? Це такі «голодні ігри» росії — ​полювання на мирних людей у мирних містах України. В своїх новинах вони цього не покажуть. Тому показую я.

Я покажу вам родину поліцейського Олега Федька, його тата, маму, дружину, 6-річну доньку та півторамісячного сина. Їх усіх розстріляли російські окупанти в автівці, коли вони пробували евакуюватися із Нової Каховки. Я потім зустрічалася з Олегом. І те, що він розповідав, — ​наджахливо. Дорослі померли одразу, а діти ще півтори години кричали в закритій машині, поки не померли… До них не дали підійти свідкам. Їх можна було врятувати.

Я покажу вам дівчинку Софію з Бучі, яка втратила під окупацією маму і руку і зараз страждає від фантомних болей.

 Я прошу у вас зброю! Зброю не для того, щоб нести війну на чужу землю, а щоб захистити свій дім і право прокидатися у ньому живим.

Родину Ольги Сухенко з Київщини. Вона була старостою села і до останнього рятувала своїх односельців від російських окупантів. Була вбита росіянами разом із сином і чоловіком.

Родину із Одеси, де від удару однієї із російської ракети загинуло три покоління жінок — ​Валерія Глодан, її мама та тримісячна дочка…

96-річного Бориса Романченка. Уявіть собі, ця людина пережила чотири нацистських концтабори, включаючи Бухенвальд, а загинула у Харкові від російського обстрілу…

Отже, шановні присутні!

Американський народ і американські родини, Конгрес і президент Байден зробили вже дуже багато для того, щоб допомогти нам вистояти і захистити мільйони українців. Ми щиро вдячні за те, що Сполучені Штати стоять поряд із нами в боротьбі за наші спільні цінності — ​людське життя і незалежність. Ви допомагаєте нам дуже потужно. Поки росія вбиває, Америка рятує. І ви маєте про це знати.

Дякуємо вам.

Але, на жаль, війна ще не закінчилась. Терор триває.

І я звертаюся до вас від імені усіх загиблих. Від імені тих, хто втратив руки та ноги. І від імені людей, які ще живі та цілі. Від імені тих, хто воює, і хто чекає на своїх рідних з передової.

Я зараз прошу річ, яку б ніколи не хотіла просити. Я прошу у вас зброю! Зброю не для того, щоб нести війну на чужу землю, а щоб захистити свій дім і право прокидатися у ньому живим.

Я прошу у вас протиповітряну оборону — ​щоб ракети не вбивали дітей в їхніх візочках. Щоб вони не руйнували дитячі кімнати і цілі сім’ї.

Я знаю, що ви, пані та панове, вже за тиждень підете на традиційні канікули Конгресу. І всі ви зможете повернутися до своїх кабінетів восени. І майже в кожного з вас уже є графік на вересень. Це — ​нормально. І саме такої нормальності ми зараз позбавлені в Україні.

Чи зможе мій син восени повернутися до навчання у своїй школі? Я не знаю. Як і мільйони мам в Україні.

Чи зможе моя донька піти до університету і відчути справжнє студентське життя восени? Не можу відповісти.

До чого готуватися українським вчителям і викладачам — ​до роботи в бомбосховищах чи в аудиторіях? Ми б мали відповіді, якби у нас була протиповітряна оборона.

Насправді відповідь є тут, у Вашингтоні.

Америка, на жаль, по собі знає, що таке терористичні атаки, і прагне, завжди прагнула перемогти тероризм. Допоможіть нам спинити терор проти українців — ​і це буде нашою спільною великою перемогою — ​в ім’я життя, свободи і прагнення до щастя кожної людини, кожної родини.

Цього прошу я і просить мій чоловік — ​не як президентське подружжя. А як діти і батьки своїх дітей. Бо ми хочемо, щоб кожен батько і кожна мати могли сказати своїй дитині: засинай спокійно — ​більше не буде повітряних тривог, ракетних ударів. Хіба це завелике бажання?

Моя можливість як першої леді говорити з вами сьогодні саме про зброю — ​це прояв найбільшої рівності, яка існує серед людей. Це рівність вільних людей. Людей, які знають, що вони захищають. Знають, заради чого живуть.

Я маю надію, що ви мене сьогодні почули. І сподіваюся, що ваші рішення будуть швидкими.

Дякую за увагу.

Слава Україні!

Telegram Channel