Відверто кажучи, героїв цього матеріалу я не вибирав. Шукаючи іншу тему з історії УПА, зайшов до скромного приміщення Братства ветеранів ОУН—УПА імені Клима Савура, що на вулиці Ярощука в Луцьку...
Відверто кажучи, героїв цього матеріалу я не вибирав. Шукаючи іншу тему з історії УПА, зайшов до скромного приміщення Братства ветеранів ОУН—УПА імені Клима Савура, що на вулиці Ярощука в Луцьку. І тут застав цих людей. Ольга Лавречук, як виявилося, чергувала того дня в Братстві, Володимир Доманський чекав на машину, щоб їхати зустрічатися з школярами. Та коли розговорилися і кожен розказав свою історію, то в їхніх долях і долях їхніх товаришів раптом побачилася спільна велика доля тих, у різних її варіантах, хто боровся в лавах національного підпілля і Української Повстанської Армії за волю України
Володимир ЛИС
ІСТОРІЯ ПЕРША: ТРОЄ ПРОТИ ШІСТДЕСЯТИ Володимир Доманський з села Гаразджа Луцького району, де живе і тепер. Як згадує, з цього села вийшло чимало відомих діячів національно-визвольного руху. Таких, як Любов Гнатюк і Віра Гнатюк, Степан Драницький (нині він Степан Семенюк, відомий громадський діяч, живе у Польщі), Іван Драницький, Кузьма Музичук. А тоді були то хлопці й дівчата по 20—25 років, які утворили в селі так звану юнацьку сітку ОУН. Належав до неї і Володимир, а згодом став зв’язковим між двома повстанськими куренями: Олега (псевдо відомого повстанського командира Миколи Якимчука) і Рибака (під цим псевдом діяв, як казали, українець-східняк, старший лейтенант Червоної Армії). У сорок третьому шістнадцятирічний Володя вже належав до сотні Лева, яка стояла у Піддубцях, став зв’язковим у районного провідника Сірка (псевдо Мирона Циплюка). Того осіннього дня 28 вересня 1944-ого року вони троє — Сірко, Володя Доманський і його товариш Микола Шафатинський — вирушили до села Лище. Там у місцевої мешканки, яка вважалася надійною підпільницею, мали перечекати, щоб наступного дня зустрітися з іншими повстанцями. Усі троє були у радянській військовій формі, Сірко з погонами майора і червоноармійці з частини, яка тоді стояла біля Лища, зустрічаючись, навіть віддавали йому честь. Переночували, вранці залізли на горище, а господиня пішла у справах у село. Не відали, що насправді та, яку вважали надійною подругою-підпільницею, пішла їх здавати. Десь о годині четвертій виглянули з горища, бо почули наче дивний шелест, побачили, як хату оточують щільним кільцем енкаведисти. А на підмогу вони взяли собі ще й кілька десятків солдатів з військової частини, розквартированої біля села. Всього проти трьох нарахували до шести десятків. Були, звісно, і заклики здаватися, на які вони не відгукнулися, і спроби штурмувати хату. Одного з нападників, який намагався через хату залізти на горище, Володимир Доманський зустрів гранатою. Все ж під час бою важко поранили в голову Мирона-Сірка і прострелили обидві руки Миколі. А Володя відважився (легкий був тоді, як метелик, згадує він тепер) і стрибнув з горища на землю. Оскільки був у радянській формі, його навіть відразу прийняли за свого. Але підвела пілотка, яка спала з голови і відкрила пишного юначого чуба, а радянські рядові, як відомо, мусили бути коротко постриженими. Тоді юний повстанець кинувся, відстрілюючись, до недалекого лісу. Та доки, засівши у рівці, міняв диска, набігли, навалилися, почали жорстоко бити. Потім дострелили Сірка, начальник Теремнівського райвідділу НКГБ Ігнатенко, якого поранили, хотів відразу вбити і Володю та Миколу. Але якраз нагодився якийсь старший чин і звелів везти до Теремного. Між ним та Ігнатенком навіть виникла полеміка із хапанням за зброю, начальник райвідділу заспокоївся лише тоді, коли його старший за званням колега пообіцяв, що «там ми цим бандерам шкури будемо здирати». Звідти почався його страдницький шлях на Колиму, на сумнозвісну золотокопальню імені Максима Горького і не менш страшний табір «Бутугичаг», де із визначених вироком п’ятнадцяти років відбув дванадцять. Тут, у «Бутугичагу», він належав до тих відчайдухів, котрі навіть у страшному колимському таборі намагалися створити підпільну організацію, яка б захищала честь і гідність політичних зеків. Коли їх спробували посадити до кримінальників, аби ті вчинили розправу, українці дали гідну відсіч і їх знову повернули у «свій» табір. Не знав Володимир, що в цей час батько його Іван Доманський піхотинцем іде через усю Польщу до Берліна, що коли повернеться фронтовик додому через два роки, його також заарештують і присудять до десяти років висилки як «куркуля». Хоча хата в них була під соломою і господарство небагате, але Іван, набачившись зовсім іншого життя в Європі, не міг стриматися, щоб не розказати про нього та не висловитись, що думає про нове, «щасливе совєтське життя». Не знав Володимир і того, що дружина Іванова, а його мама Анастасія писатиме листа Хрущову, доводячи незаконність вироку. А після повернення із Сибіру колишнього солдата призначать несподівано… головою колгоспу і ніякі відмовляння не допомогли. По секрету сказав один місцевий активіст, що призначили спеціально, щоб розправилися тепер уже свої, бандерівці. Але хлопці з лісу, завітавши одного разу до голови додому, дізнавшись, де перебувають його сини (Сергій також був репресований), чіпати не стали. Можна розказати цілу історію, як після повернення з Колими вперто добиватиметься Володимир Доманський прописки у рідній Гаразджі. Його відправляли з села, мусив їхати жити то на Житомирщину, то на Черкащину, а він вперто повертався у рідні місця, поки, нарешті, не добився свого. При цьому використав навіть папірець, виданий на Колимі, що направляється саме в Гаразджу. І вже в рідному селі зустріне він іншого учасника того пам’ятного бою у Лищі — Миколу Шафатинського, який пройшов свою страдницьку гулагівську дорогу, також дожив до часів незалежної України, але, на жаль, помер три роки тому. Нині його донька Галина — директор школи у Гаразджі, де стали уже дорослими навіть онуки колишніх повстанців.
ІСТОРІЯ ДРУГА: ГРИПСИ У ПШЕНИЦІ Молоденькою дівчиною стала повстанською зв’язковою Ольга Лавречук, тоді тендітна Олечка Корнилевич, мешканка села Новосілки Володимир-Волинського району. А залучив її до роботи в оунівському підпіллі двоюрідний брат Дмитро Корнилевич, який був станичним, тобто керував підпіллям у кількох довколишніх селах. Не раз вона носила таємні послання — грипси — із села до лісу, із лісу до Володимира-Волинського. А коли у липні сорок четвертого прийшла Червона Армія, влаштувалася у Володимирі-Волинському на пошті сортувати листи. І продовжувала носити грипси. Бачила, як забирають одного за одним односельчан і знайомих з Володимира-Волинського, не раз тремтіла, коли зустрічала, несучи чергове підпільне послання, людей у військовій формі, але вперто йшла. Осіннього дня 23 жовтня 1944-ого року до неї завітав її односельчанин, як вона знала, теж підпільник Іван Гаврилюк. Вручив аж п’ять невеличких запечатаних папірців і звелів ввечері ближче до закінчення роботи навідатися на меблеву фабрику і знайти там Василя Мазурчука та вручити йому ті послання. А через кілька годин на пошту прийшли двоє в цивільному і сказали, що вона заарештована. Коли вели до місцевого відділення держбезпеки і коли там передоручили охоронцю, який мав завести до кабінету, Ольгу весь час не покидала думка, що в неї ж у кишені грипси, та ще й не один, а цілих п’ять. Якщо не обшукали при затриманні, то неодмінно обшукають при допиті. Її вели уже коридором, коли з іншого кабінету вивели ще одну заарештовану. І тоді охоронець, виконуючи інструкцію, щоб двоє арештованих ні в жодному разі не зустрічалися, заштовхнув її до якоїсь кімнатки. Там вона перебувала хвилину, а може й менше, але встигла побачити, що на підлозі у цій порожній кімнатці лежить купка пшениці. Може в когось конфіскували, може завезли для тамтешніх енкаведистів. Блискавично прийшло рішення. Ольга дістала з кишені грипси і сунула в пшеницю. Коли вона випросталася, двері знову відчинилися, охоронець грубо шарпнув за рукав, повів далі. Але це був порятунок. Уже на допиті виявилося, що один із тих, кого заарештували, не витримавши катувань, доніс на неї. Були і свідчення, що вона є зв’язковою, і що при ній можуть бути докази. Обшукували кілька разів, били, вимагаючи признатися. Але вона нічого не сказала і нічого не знайшли. Усе ж Ольга Потапівна отримала десять років, які відбула, як мовиться, від дзвінка до дзвінка у заполярній Інті під Воркутою. Працювала і на шахті, і на лісоповалі, і дорогу по заполярному болоті прокладала. Оскільки повертатися в рідні краї їй було заборонено, то лишалася в Інті аж до виходу на пенсію в 1974-ому році. Там же знайшла і свою долю в особі Андрія Лавречука, який був з села Княгининок, що в Демидівському районі на Рівненщині. У сорок третьому — на початку сорок четвертого Андрій перебував в УПА. А навесні 1944-ого року був мобілізований до Червоної Армії. Уже аж у Східній Пруссії, куди крізь важкі бої дістався волиняк, пізньої осені сорок четвертого зібралися в тамтешньому лісі на привалі під час короткого затишку між боями три колишніх повстанці, три односельчанина, а тепер червоноармійці — Андрій Лавречук, Степан Волошенюк і Степан Мещина. Стали згадувати, як з німцями у повстанцях воювали, та не знали, що їхню розмову підслуховує «сексот».
