Курси НБУ $ 39.57 € 42.12
Чому чемпіон-гирьовик із Волновахи шукає гирі в Луцьку

Євген Нескреба не припиняє тренувань і планує їхати на Чемпіонат Європи у грудні.

Фото з архіву родини Нескреб.

Чому чемпіон-гирьовик із Волновахи шукає гирі в Луцьку

Євгена Нескребу, відомого в Україні та світі спортсмена, «воєнна» доля занесла аж на Волинь. Разом із сім’єю він винаймає квартиру в обласному центрі й береже в телефоні фото зруйнованого рідного дому. Після того, як господарі вирушили до Луцька, будинок «прожив» лише добу

«Такого болю, як завдали нам «асвабадітєлі», напевно, вже ніхто ніколи нам не завдасть»

Сім’я Нескреб опинилася у нашому краї через війну й завдяки професії дружини Євгена Наталі. Вона прикордонниця, тож після евакуації мусила обрати інший прикордонний загін — ​працює в Луцькому. Наталя розповідає, що війна у Волновасі, порівняно з іншими українськими містами, настала на 2 дні раніше:

— В нас ще 22-го числа почалося. З 2014 року села обстрілювали, а Волноваха залишалася ціленькою. Ми так розраховували, що й далі все буде добре. Але все змінилося. 23 лютого з місцевої влади в місті вже нікого не було. Поліція виїжджала 24-го. Ми ж через обстріли ніяк не могли вийти з підвалу. А за пару днів, десь 26-го, зникло світло, газ і вода.

Під руїнами залишилося усе, що Євген виборював упродовж 34 років спортивної кар’єри.
Під руїнами залишилося усе, що Євген виборював упродовж 34 років спортивної кар’єри.

 Наталя Нескреба чітко пам’ятає світанок 27 лютого, коли раптом усе затихло. О цій порі вони вибігли з великого підвалу батьківського будинку, де з-понад десятком сусідів училися жити в підземеллі, заскочили у свій дім, накидали два пакети речей (в основному для донечки), сіли в машину — ​і виїхали. Спершу подалися на сусідню Дніпропетровщину. Думали, що за кілька днів повернуться. Через годину сусід повідомив телефоном, що якби загаялися — ​були б без машини: осколками посікло гараж. Наступний день став чорним –рашисти «розстріляли» будинок. (Зараз у Волновасі зруйновано 85% будівель. Деякі посадовці навіть казали, що росіяни стирають це українське місто з лиця землі.)

Євген Нескреба фото зруйнованого дому («від сусіда, який дочекався своїх») зберігає. Каже, під завалами — ​понад три десятки літ його життя:

— Фотографії наші, дітей… А мої медалі, кубки!.. Горіло все дві доби… Я плакав. Розраховувати, що там щось залишилося? Такого болю, як нам завдали «асвабадітєлі», напевно, вже ніхто ніколи нам не завдасть! Якби ж хто сказав, що маємо на збори хоч дві години чи три! Ми ж не знали, скільки триватиме тиша. Може, поки виносив, «прилетіло» б? А тут жінка, дитина… Ми виїздили, то дорогою бачили: підбитий танк стояв, десь чиясь рука, нога, снаряди нерозірвані, далі вирва величезна… Трупи лежали. Ми телефони вимкнули, щоб не відстежили за геолокацією…

Наталя з чоловіком поки стримуються від думок про нову оселю. Бояться, що і її раптом може не стати.
Наталя з чоловіком поки стримуються від думок про нову оселю. Бояться, що і її раптом може не стати.

 Наталія Нескреба спочатку вдається до чорного гумору — ​каже, радіє, що їхніми речами ніякий мародер не скористався:

— Дуже добре, що наш будинок так впав, що в двір неможливо зайти! Ніхто в моїх речах не буде ходити… Ми ж до війни паркан замінили, дах саме перекрили металочерепицею, а він від вибуху осів на зруйновані стіни. Щоб його підняти, треба підганяти спецтехніку… Сумно… Страшно…

«Нам стільки допомогли! Маю один вихідний, але готова хоч трохи волонтерити!»

Нескреби діляться, що в їхнє місто тепер приймають тільки через фільтраційний центр, у якому ретельно перевіряють минуле охочих повернутися й беруть відбитки пальців. Євген при цьому знизує плечима й показує фото, де на міському білборді він красується з українським прапором. Додає, що й дружина ходила у військовій формі своєї держави… Є ще донька Тетяна, яка теж займається гирьовим спортом, — ​студентка університету МВС. Про повернення не може бути й мови — ​«хіба з українським прапором». Тож із тренера-гирьовика Волноваської районної ДЮСШ він поки що перекваліфікувався на охоронця супермаркету. Ділиться думками:

 Обоє на запитання, чи є щось, що їм сьогодні необхідне, відказують: — Миру!»

— Там усі знали, за кого ми. І питання є, адже в сусіда, в усіх інших — ​цілі будинки (може, й збіг обставин), а нашого нема. І через дорогу ще одного нема: там теж така сім’я була — ​за Україну… Тут, у Луцьку, зараз займаюся з деякими своїми учнями в онлайн-режимі і сам тренуюся. Я ще взагалі на Чемпіонат Європи збираюся їхати в грудні! Та й працюю. Ми звикли заробляти на себе.

Дві старші доньки Євгена Нескреби - теж чемпіонки з гирьового спорту. Маргарита, яка нині облишила гирі, виграла золото в 2017 році, а Тетяна, курсантка університету МВСУ,  - торік.
Дві старші доньки Євгена Нескреби - теж чемпіонки з гирьового спорту. Маргарита, яка нині облишила гирі, виграла золото в 2017 році, а Тетяна, курсантка університету МВСУ, - торік.

 Дружина Наталя є учасником бойових дій. Окрім роботи, допомагає у благодійному фонді. Каже, інакше не може:

— Якось вичитала в інтернеті, що потрібні волонтери. Маю один вихідний. Чому ні? Знаєте, скільки нам допомогли! Ми дуже вдячні людям, правда! І гуманітарку, й усі речі, й постіль ми змогли підібрати, бо приїхали лише з двома пакетами. Одна жінка посуд принесла, якусь каструльку, інша — ​чашки, чайник. Уже щось і підкупили. Економимо, бо треба збирати гроші, облаштовуватися знову.

І Наталя, і Євген зізнаються: з тим, що їм випало на долю, зжилися завдяки гостинним волинянам, а ще тому, що вони разом. Жінка мимохіть порівнює, що в Луцьку не таке спекотне літо, що люди не будують таких високих парканів, як у них вдома, а ще — ​більше вірян:

— Знаєте, на що увагу звернули? Тут багато людей набожних. Навіть на території частини є церква, дуже приємно було спілкуватися з батюшкою… Дякувати Богу, що в нас усе так вийшло: якби наступного дня ми повернулися в дім, що б від нас залишилося? Комусь не так пощастило. Значить, для чогось ми ще потрібні тут. Може, підняти дітей, які висоти завоюють? Подивимося…

Ще минулої осені сім’я Нескреб перекривала дах свого дому й будувала плани.
Ще минулої осені сім’я Нескреб перекривала дах свого дому й будувала плани.

 Обоє на запитання, чи є щось, що їм сьогодні необхідне, відказують:

— Миру!

Секунду повагавшись, Євген додає:

— Може, в когось вдома стоять непотрібні гирі? Візьму будь-які!

Софія ГАВРИЛЮК

Читайте також: «За 5 місяців війни українці об’єдналися набагато більше, ніж за 30 років Незалежності…»: як працюють волинські волонтери.

Telegram Channel