Курси НБУ $ 39.60 € 42.28
Як живеться мешканцям волинського села по сусідству із білоруссю на шостому місяці війни

Не думали колись жителі прикордонного села, в яке люблять прилітати лелеки, що сусідство з білоруссю може обернутися для них загрозою ворожого наступу.

Волинь-нова

Як живеться мешканцям волинського села по сусідству із білоруссю на шостому місяці війни

З думкою про це журналістка «Волині» їхала у прикордонне село на Любешівщині. А верталася із настроєм тих людей, з якими поспілкувалася: якщо з перших днів у них була навіть паніка, то тепер замість страху — ​віра в те, що кордон надійно захищений від ворога

«Лягали спати, не роздягаючись, — ​були готові, що в будь-яку хвилину доведеться кудись втікати»

Про Дольськ, з якого починається Україна (від цього села до кордону з білоруссю — ​п’ять кілометрів), наша газета розповідала не раз. А ось за час вторгнення росії в Україну їхала туди вперше. Після Любешова вже треба тримати напоготові паспорт — ​на блокпостах документи перевіряють. Виручає те, що вирушила у прикордоння із заступницею голови Камінь-Каширської районної військової адміністрації Юлею Подернею-Масюк. Службове посвідчення Юлії Андріївни якоюсь мірою збиває прискіпливість військових. Це й зрозуміло, адже, як вона сказала в подальшій розмові, буває в Дольську часто, тож її як представника влади тут уже знають. Зважаючи на те, що моя попутниця «буквально позавчора приїжджала сюди», озвучую свою пропозицію: «Цікаво було б показати один із таких ваших робочих днів у прикордонні». У відповідь — ​коротка й така, що не підлягає обговоренню в час воєнного стану, фраза: «Вам цього не треба знати…».

— Скажу лише, — ​продовжує Юлія Андріївна, — ​що кордон — ​у надійних руках. Те, яким він був у перші дні й тижні повномасштабної війни, і наскільки є укріпленим тепер, — ​не порівняти. І якщо почнеться наступ з боку білорусі, то будуть відповідні дії з боку прикордонників та бійців-захисників…

Староста Галина Зелик: «Ми знаємо,  що кордон добре укріплений  і захищений».
Староста Галина Зелик: «Ми знаємо, що кордон добре укріплений і захищений».

 Перша зустріч у Дольську — ​зі старостою Гірківського старостинського округу, до якого належить і це село, Галиною Зелик (був четвер, коли у посадовиці якраз тут за графіком — ​прийомний день). І розмова з нею — ​про життя людей у прикордонні.

— Звичайно, було дуже тривожно, — ​каже Галина Олексіївна. — ​Вже чуючи слово «білорусь», кожен думав, де то знайти безпечніше місце. Знаю, що люди лягали спати, не роздягаючись, — ​були готові до того, що в будь-яку хвилину доведеться кудись втікати. Сусіди об’єднувалися один з одним — ​ночували гуртом, щоб відчувати підтримку. Є декілька сімей, які з дітьми виїхали за кордон. Та переважно всі залишилися вдома. Можливо, не для розголосу, але зараз ми знаємо, що кордон добре укріплений і захищений. Тил може почуватися в безпеці.

Галині Зелик, як мовиться, не треба далеко ходити: і чоловік її був мобілізований, служить тут же на кордоні. Виявляється, він двічі був в АТО, а коли почалася повномасштабна війна, то відразу ж поїхав у військкомат, взяв направлення у Луцький прикордонний загін і, пройшовши короткотермінове навчання, був скерований у Дольськ. 28 лютого вже був на кордоні. «Ти навіть не уявляєш, як ви захищені від ворога!» — ​каже при зустрічі дружині. Й такі слова, додають упевненості — ​Галині Олексіївні вже легше спілкуватися з людьми, коли когось треба заспокоїти, підтримати в непростий час.

«Чесно скажу, що мої ягідні місця сняться мені»

Літо на Поліссі — ​сезон чорниць. Його ніщо не може відмінити. Адже це для багатьох — ​чи не єдиний спосіб заробити. Тим більш тепер, коли чоловіки та й жінки не можуть поїхати за кордон на заробітки. І війна й тут внесла свої корективи. Як відомо, спочатку було розпорядження обласної військової адміністрації про заборону відвідування лісів. Але Любешівська селищна рада разом із прикордонниками, теробороною вирішила таки дати людям шанс заробити. На спільній нараді визначилися, в яких урочищах, віддалених від кордону, можна збирати чорниці.

— Людям пішли на поступку, — ​каже староста Галина Зелик, — ​і вони відповідають на це своєю дисциплінованістю. Як тільки почався ягідний сезон, я робила списки усіх охочих іти до лісу, вказуючи дані паспортів (навіть у яке конкретно урочище), й передавала прикордонникам. І з часом визначилися, бо ж то введена комендантська година — ​не можна о четвертій вирушати по чорниці, як це могло бути в мирний час, — ​збір ягід дозволено тільки з шостої ранку до вісімнадцятої. А до того, що якось промайнула інформація, нібито лукашенко дозволив волинянам у пошуках лісових дарів переходити на білоруську сторону, всі поставилися як до можливої провокації.

Софійка й Настя Комзюки  влітку на чорницях непогано заробляють – і не лише  на смаколики.
Софійка й Настя Комзюки влітку на чорницях непогано заробляють – і не лише на смаколики.

 А вже про те, як самі мешканці Дольська відгукуються про чорничну пору в час війни, говорили жінки, з якими зустрічалася того дня. Ірина Лобацевич, зокрема, і збирає ягоди, й заготовляє.

— Якщо нам дозволили в ліс іти, то мусимо по-людськи поводитися, не порушувати правил. Так і стараємося. Я — ​корінна жителька Дольська, то добре орієнтуюся на місцевості. Може, не так вправно збираю чорниці, як мій чоловік, зате можу знайти хороший ягідник і покликати туди компанію, якою вирушаємо зазвичай.

І тут же в словах жінки — ​жаль з приводу того, що цьогоріч за дарами лісу доводиться йти в ті урочища, які раніше обминали, прямуючи на «свої» ділянки у прикордонні, котрі нині під забороною.

— Чесно скажу, що мої ягідні місця сняться мені, — ​зізнається Ірина Федорівна. — ​Вони якраз на тій території, що заборонена нині для відвідування. А то кілометрів чотири від села до кордону. Уявляю, як закінчиться війна й знову можна буде вирушити до улюблених місць.

І сестричкам Софії та Насті Комзюк, які біля своїх батьків, з котрими ходять з малих літ до лісу, вже теж стали бувалими збирачками чорниць, нинішній сезон із його обмеженнями — ​незвичний. Але навіть не на «своїх» звичних ягідниках можуть набрати чорниць за день на п’ятсот, а то й дев’ятсот гривень кожна. Ось такі юні трудівниці вже заробляють, як самі кажуть, не лише на якісь смаколики, а й на одяг, необхідні речі, аби підготуватися до школи.

«Ми не п’ємо й не гуляємо — ​тому й добре живемо»

До чорничних жнив додалися й зернові. Шукаючи зустрічі з господарем, який уже обмолотився, побувала в обійсті Анатолія Божка. Чоловік якраз привіз з поля мішки з пшеницею, яку вирощував на тридцяти сотках.

— Будемо з хлібом, — ​сказав він, показуючи свої припаси. — ​Зерно потрібне, бо ж у хазяйстві — ​корова, кінь, свині, домашнє птаство.

Не побачивши на обійсті ніякого тракторця, кажу, що, мовляв, коник потрібний, бо ж треба зорати поле, засіяти, засадити. І тоді чоловік веде до раритетного автомобіля, що стоїть у дворі, й говорить:

 Людям пішли на поступку, ​і вони відповідають на це своєю дисциплінованістю. Як тільки почався ягідний сезон, я робила списки усіх охочих іти до лісу, вказуючи дані паспортів (навіть у яке конкретно урочище), й передавала прикордонникам.

— А от мій трактор… На такій машині (це – ГАЗ 69. — Ред.) начальство возив, як служив колись в армії. Потім багато літ виношував думку, аби придбати собі таке міцне авто. Років п’ять тому дізнався від знайомого, що його зять у Деревку продає те, що мені треба. Купив. Хотів переробити на трактор — ​уже й зібрав все потрібне для цього. А тут — ​війна. Подумав: «Хай-но буде так!». Залишив автомобіль без змін. Він і так мені добре служить. Начепив реманент — ​і до роботи. І орю ним, і кошу, сіно згрібаю, картоплю копаю. А треба кудись поїхати — ​то теж без проблем. Машина на ходу. А вона тільки на рік молодша за мене…

Пан Анатолій показував своє хазяйство. Він, виявляється, і пасічник. Вулики — ​за селом, а от на обійсті стоїть бджолиний лікувальний будиночок.

— Років вісім тому зробив, — ​каже чоловік, — ​дуже хороша штука. Після праці у полі полежиш пів годинки — ​й як рукою втому знімає.

А в хаті цього господаря, до речі, — ​всі зручності. Про них він заговорив, згадавши, «як то русня дивується, що в українців і санвузли, і техніка різна побутова»:

— Ми не п’ємо й не гуляємо — ​тому й добре живемо.

А коли мова зайшла про те, як то зараз тривожно у прикордонні, — ​чи не страшно? — ​то розмірковував так:

— Не страшно. Вірю, що кордон наш сьогодні добре захищений. Та й не віриться, що білоруси підуть на нас. То лукашенко тільки хвалиться своєю армією, а вона ж не має військових навичок. А якщо білоруси й напали б на нас, то їхні танки, бронетранспортери засядуть в наших болотах — ​тільки дула стирчатимуть.

«Більшість тепер не спілкується з рідними — ​батьки і діти стали ворогами»

Дольськ — ​це прикордоння, де переплелися долі людей. Мешканці волинського села знаходили суджених у білорусі, сябри — ​на Любешівщині створювали сім’ї, ставали дольчанами. Розділилися родини. На жаль, як довелося почути того дня, більшість тепер не спілкується з рідними — ​батьки і діти стали ворогами. Адміністратор села Тетяна Жалко з болем розповідала про це на своєму власному прикладі. Її брат, нині вже покійний, свого часу одружився з дівчиною з села Вівньово Іванівського району. Тетяна Леонідівна розповідала:

— Братиха й наймолодша племінниця там і живуть, двоє старших племінників — ​у Бресті. Ми завжди були дуже близькими. Навіть ще й після 2014-го їздили одне до одного — ​садили чи копали картоплю, хрестили, женили дітей. Це ж спрощений перетин кордону був. Тепер телефоную братисі, кажу, що в нас тривожно, небезпечно. А вона на це: «І кто ето у вас ваюєт?». Судячи з почутого від неї, білоруси, слухаючи своє телебачення, не вірять, що росія напала на Україну. Ми теж не думали, що таке може бути, аж поки не полетіли ракети на українські міста. Маю подругу в Гомелі. То вона не така зазомбована, бо на власні очі бачила на вулицях Гомеля російську техніку. А ті, що біля кордону, вівньовські, не розуміють нас.

Про це ж саме говорила Олена Бишевич. Колись із Вівньово, де не було клубу, вона ходила в Дольськ на танці. Якось і з майбутнім чоловіком познайомилася. А після того, як ще раз зустрілася з ним уже в своєму селі, коли він приїхав до свого друга на весілля, зав’язалася їхня любов.

Анатолій Божко: «Будемо з хлібом».
Анатолій Божко: «Будемо з хлібом».

 — Скоро ми й поженилися. Я стала дольською невісткою, — ​розповідає жінка. — ​У Вівньово в мене три сестри і мама. Ще як тільки почалася повномасштабна війна, то в нас були, м’яко кажучи, різні точки зору. Бо як я чула від одної із сестер, що це ми самі по собі стріляємо, то не могла стримати обурення. Кінчилося тим, що вони не зачіпають цю тему і я — ​теж. Розпитаю, як здоров’я, як мама — ​і на цьому розмова закінчується. Часом не втримаюсь і скажу, щоб подзвонили нашій тітці у Харків, спитали, як їй живеться під бомбами.

До речі, Олена Михайлівна дуже добре розмовляє українською мовою, «приправленою» традиційним для Волинського Полісся діалектом. Якби не знала, що вона родом з білорусі, то й не здогадалася б. На мої слова з приводу цього жінка каже:

— А що дивуватися? З двома дочками й сином шкільну програму проходила — ​так і мову вивчила…

Сьогодні жителям села відомо,  що на випадок нападу з боку білорусі  в області розроблено план евакуації людей з прикордоння.  У своїх молитвах вони просять Бога відвести від них біду.
Сьогодні жителям села відомо, що на випадок нападу з боку білорусі в області розроблено план евакуації людей з прикордоння. У своїх молитвах вони просять Бога відвести від них біду.

 Одне слово, Олена Бишевич давно вважає себе дольською. От тільки, на жаль, громадянства українського досі не має: головний її документ — ​посвідка на постійне проживання в Україні. Виявляється, з такою ж білорускою, своєю землячкою, уже двічі зверталася в міграційну службу. Перший раз, років 5–6 тому, їхні «папери просто десь загубилися», не дійшовши з Любешова до Луцька. А вдруге, за словами Олени Михайлівни, землячці дали громадянство, а їй — ​ні. Вона толком і не знає, чому відхилено її прохання, бо ніхто й не пояснював.

— А я ж тут уже більше живу, як у своєму Вівньово. 18 листопада буде 27 років. Та, видно, не заслужила українського громадянства, — ​каже жінка з ноткою жалю в голосі.

Читайте також: «За 5 місяців війни українці об’єдналися набагато більше, ніж за 30 років Незалежності…»: як працюють волинські волонтери.

Telegram Channel