Переселенці з Маріуполя в Луцьку: «Часто питають, як живеться тут — ​в «розсаднику бандерівщини»

Стасу — ​30. Він — ​майстер-перукар-колорист із десятирічним досвідом. До Луцька приїхав на запрошення хорошої знайомої, власниці салону краси Маріанни Грень, яка під час війни запропонувала йому і його приятелю поміч. Нині хлопці допомагають стати красивішими лучанам: працюють у салоні «М–Студіо», руйнують стереотип, що професія перукаря — ​жіноча справа, і запрошують волинян скористатися їхніми послугами, адже кажуть, що потрібно за щось жити, оплачувати орендовану квартиру і врешті обживатися на новому місці. Коли повернуться додому, не знають — ​Маріуполь окупований. А поїдуть, запевняють, лиш в український.

 Розповідаючи свою історію, Стас розказав, як став перукарем. Міг бути юристом, але від долі не втечеш. Одного разу його брата запросили моделлю для модного майстер-класу. Той повернувся додому з жахливою зачіскою. Стас сказав, що підстриг би ліпше. Коли в хлопця відросло волосся, так і зробив. Результат перевершив сподівання. Вирішив: чому б не спробувати? Азів професії навчався у відомого майстра, потім були практики в маріупольських салонах, згодом — ​улюблене місце роботи. Торік купив у приморському місті квартиру. Як і всі, мав мрії і плани на майбутнє. Тепер мрія лише одна.

Не чекали, що «сусіди» вбиватимуть

«Коли 24 лютого почалося вторгнення, в Маріуполі не вірили, що буде війна», — ​розповідає. Люди звикли до таких подій з 2014 року і сподівалися, що все швидко скінчиться, тож покидати місто не збиралися. Хтось навіть чекав приходу росії — ​вірили, що заживуть ліпше. Після того, як почали літати ворожі літаки і скидати бомби на житлові райони, зрозуміли, що ситуація інша. Не чекали, що «сусіди», які прийшли «визволяти», — ​вбиватимуть.

Стас, його мама і Микола покинули Маріуполь 19 березня. Тоді вже не було жодного транспорту, аби виїхати. Пішки дійшли до блокпоста «ДНР». Там їх змусили роздягнутися (на тілі шукали патріотичні татуювання), паспортні дані внесли в базу, сфотографували і посадили в автобус. Дорогою до них приєдналася сестра Стаса з подругою, які виїхали днями раніше. За таку можливість дівчата заплатили 600 євро! Що робити далі, не знали. Усі разом вони повернулися до Мангуша, там переночували в підвалі лікарні, а далі — ​важкий морально і фізично шлях:

Сподівалися, що все закінчиться за тиждень. Оптимізм зник, коли в місті не стало світла, газу, питної води. 

«Мобільного зв’язку не було. Коли ввечері з’явилася мережа, подзвонив колишній вчительці з Дніпра спитати, чи не міг би хто помогти виїхати. Обіцяла дізнатися. Удосвіта вирушили в напрямку Нікольського, де мали б бути волонтери. Пройшли 15 кілометрів. Але вчителька сказала пройти ще кілька сіл, радила нічого не їсти і не пити: мовляв, кава заважатиме думати, а їжа спровокує важкість. Йти рекомендувала не там, де тихо, а де стріляють, аби не привертати уваги… Ми вирішили самостійно шукати можливість вибратися. Знайшли машину, яка могла вивезти до Бердянська, але водій просив 7500 гривень — ​і це лише за трьох людей. А нас п’ятеро. Подзвонив знайомим, які встигли виїхати зеленим коридором до Бердянська: відповіли, що другий день стоять у черзі за пальним. Тоді нас підібрав автобус… з буквою «Z». Ним під’їхали до Мангуша, звідти пішки вирушили до Бердянська, де записалися в чергу на виїзд. Автобуси прибули тільки через два дні. Далі — ​12 годин у дорозі до Запоріжжя, звідки мама з сестрою і подругою поїхали до Львова, а ми з Миколою — ​на Дніпропетровщину».

«У Луцьку морально набагато легше»

У Дніпрі були проблеми з житлом, високі ціни, стабільного заробітку не мали. Роботу знайти не вдавалося. Квартира у віддаленому районі міста коштувала щонайменше 8 тисяч. Тож хлопці охоче прийняли пропозицію лучанки їхати на Волинь. 5 травня Стас і Микола прибули до Луцька. Тут їм подобається більше, аніж у Дніпрі. Спокійніше на душі. «Коли приїхали сюди, зрозумів, наскільки некомфортно було там. Тут тихо. Морально стало набагато легше», — ​зізнається Станіслав.

Волиняни, каже, хороші люди. Інколи питають, як йому живеться тут — ​в «розсаднику бандерівщини». То віджартовується, що сам здивований, як його ще не пригостили «запеченим російським немовлям».

Розповідає, був у Луцьку ще у 2014 році. З того часу, каже, місто дуже змінилося — ​чисто, як у Європі. Якби так сталося, що довелося обирати, де жити, то це був би Луцьк. За рідним домом тужить, але про повернення поки що й думок нема, бо боляче згадувати побачене і пережите. От тільки сумує за морем. Нові колеги на роботі жартують, що завезуть хлопців на Світязь — ​і мальовниче волинське озеро, можливо, трохи розвіє їхній смуток.

 

Друг Стаса, з яким разом тікали з Маріуполя – Микола. Він – професійний майстер манікюру. Нині також працює в салоні Маріанни Грень «М–Студіо» у Луцьку

«Вірили, що коли прийде росія, то житимуть краще»

Нині окупований Маріуполь у руїнах. Будинок Стаса обстріляний «Градами», але ще стоїть. Ймовірно, його зноситимуть. Хоча в деяких під’їздах ще живуть люди. Ті, хто впродовж трьох місяців не подасть документів на відшкодування, ризикує втратити право зовсім. Стас інколи телефонує знайомим, які там лишилися, то йому розповідають що і як.

Багато людей з Маріуполя виїхали: хтось — ​через росію до Грузії, звідти — ​до Європи. Здебільшого це патріоти. Прикро, але серед населення були і є прихильники «руского міра». Вони вірили, що коли прийде росія, то житимуть краще. Після вторгнення дехто змінив думку.

«Не знаєш, де воно летить і звідки, але чуєш свист»

З 2014 року, розповідає Стас, маріупольці звикли до того, що їх обстрілюють, але ніхто не вірив, що буде війна. 24 лютого сподівалися, що все закінчиться за тиждень. Оптимізм зник, коли в місті не стало світла, газу, питної води. До 1 березня ще працювало трохи магазинів, потім почалися проблеми з продуктами. Торгували лиш кіоски і один супермаркет. У чергах стояли сотні людей. Серед містян розповсюджувалось багато дезінформації. Зв’язку і доступу до новин не було, росіяни бомбили цілі житлові райони.

«Літаки постійно скидали щось. Було дуже шумно і страшно. Не знаєш, де воно летить і звідки, але чуєш свист. Тіла лежали посеред вулиць, на трамвайних коліях», — ​пригадує мій співрозмовник.

У районі, де жив Стас, був цех із цистернами води для військових і медиків. Люди ходили туди, щоб зробити запаси. Та не всі поверталися живими: «Був обстріл, і п’ятеро знайомих, які йшли по воду, загинули. Вони там лежали кілька днів. У цьому ж місці не стало й сусіда, який вийшов показати комусь, де можна набрати води», — ​розповів Стас, згадуючи страшні події.

Він розуміє, що не скоро повернеться додому. Чи буде Маріуполь знову українським, не впевнений. У приклад наводить Донецьк, який досі так і не відвоювали.

У Луцьку Стас добре спілкується українською. Державної мови, каже, в Маріуполі стало більше після 2016 року, коли в місті було багато україномовних військових, тоді відбулась ротація поліції, тож перейти й собі не було проблемою. Але, на його думку, мовне питання нині не повинне ділити українців. Він вважає, що любити Україну може й людина, яка говорить російською. Не тому, що це її вибір, а тому, що так сталося, бо виросла, скажімо, в такому середовищі. Мовляв, хто хоче — ​той переходить, але примушувати не варто, тим паче зараз, коли українцям треба єднатися, а не сваритися.

Читайте також: Тракторист і комбайнер... дівчина Аліна, або Чому 20-річна волинянка мріє про Швейцарію і новий... трактор (Відео)