Священник-партизан: «Помолився, щоб Бог прийняв наші душі на небі»

«Було шкода, що обидва сини і я мали загинути — ​і наш рід обірветься»

Юрій Бабинець разом із синами записались у тероборону, яку очолював Ігор Сухенко, чоловік старости села Ольги Сухенко. Саме тіла Ігоря та Ольги разом із сином Олександром після звільнення знайшли у сумнозвісній «мотижинській ямі»…

— Ігор видав нам РПГ, «муха» його називають. Ми сіли в машини і поїхали на виїзд із села зустрічати танки, — ​згадує Юрій. — ​Старший син у мене архітектор, тому я вирішив, що Олексій швидше розбереться з тими інструкціями. Дорогою розумів, що їдемо в один бік і навряд чи звідти повернемося. Тому помолився, щоби Бог прийняв наші душі на небі. Було шкода, що обидва сини і я мали загинути — ​і наш рід обірветься.

Спочатку було страшно, а потім думав лише про те, щоб тим єдиним пострілом не промахнутися. Бо в мене найпотужніша зброя і маю єдиний постріл, а я не знав, як користуватись. Добре, що на корпусі була картинка з інструкцією.

— Я РПГ вперше в руках тримав. Їхав у машині на позицію і читав інструкцію. Добре, що на корпусі було намальовано, що за чим потрібно натискати, — ​згадує старший син священника Олексій. — ​Найбільше хвилювався, аби не схибити, адже в мене був лише один постріл…

Дорогою Олексій зробив селфі в машині і виставив у соцмережі зі словами «Всіх люблю! Слава Україні!». Заряду було всього 1%, але він встиг відправити дружині особисте повідомлення: «Я тебе люблю» — ​і вимкнув телефон.

«Нас четверо, а навпроти — ​колона російських танків»

Вони стояли посеред дороги і бачили, як на них іде колона танків із літерою V.  До пістолета мали 15 патронів, на два автомати — ​7 магазинів і один РПГ у руках Олексія. Коли до колони техніки залишалося метрів за 400–500, чоловіки відкрили вогонь…

— Було дуже страшно, — ​долучається до розмови молодший син Антон. — ​Нас четверо, а навпроти — ​колона російських танків. У мене реально трусилися ноги. Розумів, що таким набором зброї ми ніяк не зупинимо танки. Сльози самі котяться, бо усвідомлюю, що це — ​все: був молодий Антон, прожив своє коротке життя…

— Стою на коліні, тримаю РПГ на прицілі, — ​згадує старший, Олексій. — ​Помолився, покаявся і приготувався до смерті. Спочатку було страшно, а потім думав лише про те, щоб тим єдиним пострілом не промахнутися. Бо в мене найпотужніша зброя і маю єдиний постріл, а я не знав, як користуватись. Як пригадалася картинка з інструкцією на корпусі!

Після пострілів колона зупинилась. Чоловіки чекали найстрашнішого. Але — ​техніка здала назад і поїхала на село Копилів. Оборонці ж залишились на позиціях, тому що не знали намірів рашистів.

Ворожу техніку зупинили «партизани-лісоруби»

Через деякий час до них під’їхало машин 10 місцевих чоловіків із бензопилами і почали навхрест валити дерева та блокувати ними дорогу, щоб не пустити танки до Мотижина і Києва.
— Чоловіки по-хазяйськи під корінь різали, — ​згадує Юрій. — ​А я запропонував різати так, щоб залишати високі пеньки, таким чином дерева затримають техніку на дорозі, а хто піде в обхід — ​застрягне через високі пні.

Пізніше приїхала вантажівка з маніпулятором і залізобетонними блоками. Місцевий чоловік саме привіз їх на будівництво до свого батька і навіть розвантажив їх. Але коли почув стрілянину, маніпулятором завантажив назад і привіз ті блоки на край села.

Розрахунок був такий, що техніка не проїде дорогою, а піде в об’їзд полями і там застрягне. Власне, так і було.

Помічник командира десантно-штурмової бригади, який відповідав за корегування цілей «Байрактарів», коли відбивали Мотижин, повідомив, що саме тут застрягли близько 7 одиниць техніки. А блоки… А блоки рашисти розстріляли і в обхід таки в’їхали у село.

Але на той час Юрій із синами та чоловіки з Мотижина вже бачили: все, що могли, — ​зробили, голіруч на танки йти немає сенсу — ​і повернулись у село.

А потім рашисти почали пошуки сільських активістів

У Мотижині розташований реабілітаційний центр «Восор», яким опікується Юрій Миколайович. Там проживають близько 20 людей, що перебувають у важких життєвих умовах. На момент окупації тут була і вся родина Бабинців.

Саме коли на край села в поле виїхала заблукала ворожа техніка (близько години не знали, куди їхати), Юрій подзвонив знайомому силовику і скинув координати російської колони. Його попередили, що зараз буде працювати артилерія — ​необхідно сховатися в укриття, бо може зачепити.

— Усі ми — ​моя родина, хлопці-реабілітанти — ​пішли в наш маленький погріб, — ​продовжує Юрій. — ​Мамі стало погано з серцем, каже, що помирає, просить «швидку». Але куди зараз помирати, яка вже «швидка»… Ми вчотирьох спустили її у погріб. Нас там близько 30 людей помістилося.

Юрій згадує, що вони замаскували всю територію реабілітаційного центру, відключили сигналізацію автівок, вікна заклеїли ковдрами:

— Така темінь вдень, все замуровано, лампочки у кімнатах ми замотали. Я ще подумав, як повернусь додому — ​увімкну світло в усіх кімнатах і добами не вимикатиму.

А потім рашисти почали пошуки сільських активістів та тероборонців. Перевіряли телефони селян, шукали переписки, дзвонили сусідам, вишукували корегувальників. Тому на початку березня Юрій Миколайович прийняв рішення виїжджати з села, аби зберегти життя мешканцям реабілітаційного центру.

Через кілька днів після виїзду Бабинців рашисти взяли в полон і катували сільську старосту, її чоловіка та сина. Вони знайшли списки тероборонців. Серед них були імена родини Бабинців…
Сім’ю Сухенків після звільнення села було знайдено у «мотижинській ямі» — ​братський могилі, куди рашисти скидали тіла закатованих українців…

Читайте також: «На Волині руйнується пам’ятка архітектури – 400-літня церква (Відео)».