Курси НБУ $ 39.59 € 42.26
Священник-партизан: «Помолився, щоб Бог прийняв наші душі на небі»

26 лютого Юрій Бабинець (ліворуч) та його сини отримали зброю і поїхали зустрічати ворога.

Фотоколаж із сайту segodnya.ua.

Священник-партизан: «Помолився, щоб Бог прийняв наші душі на небі»

Пастор християнської церкви «Спасіння», а нині військовий капелан і волонтер, голова правління ГО «Сила змін» Юрій Бабинець разом із синами — ​22-річним Антоном і 24-річним Олексієм — ​та другом Русланом Горовим були першими, хто виїхав назустріч колоні російської техніки 26 лютого о 12.55 у Мотижині, що під Києвом. Саме вони першими відкрили вогонь по ворожій техніці. Зі зброї у них були лише РПГ, пістолет і два автомати…

«Було шкода, що обидва сини і я мали загинути — ​і наш рід обірветься»

Юрій Бабинець разом із синами записались у тероборону, яку очолював Ігор Сухенко, чоловік старости села Ольги Сухенко. Саме тіла Ігоря та Ольги разом із сином Олександром після звільнення знайшли у сумнозвісній «мотижинській ямі»…

— Ігор видав нам РПГ, «муха» його називають. Ми сіли в машини і поїхали на виїзд із села зустрічати танки, — ​згадує Юрій. — ​Старший син у мене архітектор, тому я вирішив, що Олексій швидше розбереться з тими інструкціями. Дорогою розумів, що їдемо в один бік і навряд чи звідти повернемося. Тому помолився, щоби Бог прийняв наші душі на небі. Було шкода, що обидва сини і я мали загинути — ​і наш рід обірветься.

Спочатку було страшно, а потім думав лише про те, щоб тим єдиним пострілом не промахнутися. Бо в мене найпотужніша зброя і маю єдиний постріл, а я не знав, як користуватись. Добре, що на корпусі була картинка з інструкцією.

— Я РПГ вперше в руках тримав. Їхав у машині на позицію і читав інструкцію. Добре, що на корпусі було намальовано, що за чим потрібно натискати, — ​згадує старший син священника Олексій. — ​Найбільше хвилювався, аби не схибити, адже в мене був лише один постріл…

Дорогою Олексій зробив селфі в машині і виставив у соцмережі зі словами «Всіх люблю! Слава Україні!». Заряду було всього 1%, але він встиг відправити дружині особисте повідомлення: «Я тебе люблю» — ​і вимкнув телефон.

«Нас четверо, а навпроти — ​колона російських танків»

Вони стояли посеред дороги і бачили, як на них іде колона танків із літерою V.  До пістолета мали 15 патронів, на два автомати — ​7 магазинів і один РПГ у руках Олексія. Коли до колони техніки залишалося метрів за 400–500, чоловіки відкрили вогонь…

Юрій також корегував вогонь української артилерії, яка знищувала техніку ворога.
Юрій також корегував вогонь української артилерії, яка знищувала техніку ворога.

— Було дуже страшно, — ​долучається до розмови молодший син Антон. — ​Нас четверо, а навпроти — ​колона російських танків. У мене реально трусилися ноги. Розумів, що таким набором зброї ми ніяк не зупинимо танки. Сльози самі котяться, бо усвідомлюю, що це — ​все: був молодий Антон, прожив своє коротке життя…

— Стою на коліні, тримаю РПГ на прицілі, — ​згадує старший, Олексій. — ​Помолився, покаявся і приготувався до смерті. Спочатку було страшно, а потім думав лише про те, щоб тим єдиним пострілом не промахнутися. Бо в мене найпотужніша зброя і маю єдиний постріл, а я не знав, як користуватись. Як пригадалася картинка з інструкцією на корпусі!

Після пострілів колона зупинилась. Чоловіки чекали найстрашнішого. Але — ​техніка здала назад і поїхала на село Копилів. Оборонці ж залишились на позиціях, тому що не знали намірів рашистів.

Ворожу техніку зупинили «партизани-лісоруби»

Через деякий час до них під’їхало машин 10 місцевих чоловіків із бензопилами і почали навхрест валити дерева та блокувати ними дорогу, щоб не пустити танки до Мотижина і Києва.
— Чоловіки по-хазяйськи під корінь різали, — ​згадує Юрій. — ​А я запропонував різати так, щоб залишати високі пеньки, таким чином дерева затримають техніку на дорозі, а хто піде в обхід — ​застрягне через високі пні.

Це звірство побачив увесь світ: сім’ю Сухенків після звільнення села було знайдено у «мотижинській ямі» — ​братський могилі, куди рашисти скидали тіла закатованих українців.
Це звірство побачив увесь світ: сім’ю Сухенків після звільнення села було знайдено у «мотижинській ямі» — ​братський могилі, куди рашисти скидали тіла закатованих українців.

Пізніше приїхала вантажівка з маніпулятором і залізобетонними блоками. Місцевий чоловік саме привіз їх на будівництво до свого батька і навіть розвантажив їх. Але коли почув стрілянину, маніпулятором завантажив назад і привіз ті блоки на край села.

Розрахунок був такий, що техніка не проїде дорогою, а піде в об’їзд полями і там застрягне. Власне, так і було.

Помічник командира десантно-штурмової бригади, який відповідав за корегування цілей «Байрактарів», коли відбивали Мотижин, повідомив, що саме тут застрягли близько 7 одиниць техніки. А блоки… А блоки рашисти розстріляли і в обхід таки в’їхали у село.

Але на той час Юрій із синами та чоловіки з Мотижина вже бачили: все, що могли, — ​зробили, голіруч на танки йти немає сенсу — ​і повернулись у село.

А потім рашисти почали пошуки сільських активістів

У Мотижині розташований реабілітаційний центр «Восор», яким опікується Юрій Миколайович. Там проживають близько 20 людей, що перебувають у важких життєвих умовах. На момент окупації тут була і вся родина Бабинців.

Саме коли на край села в поле виїхала заблукала ворожа техніка (близько години не знали, куди їхати), Юрій подзвонив знайомому силовику і скинув координати російської колони. Його попередили, що зараз буде працювати артилерія — ​необхідно сховатися в укриття, бо може зачепити.

— Усі ми — ​моя родина, хлопці-реабілітанти — ​пішли в наш маленький погріб, — ​продовжує Юрій. — ​Мамі стало погано з серцем, каже, що помирає, просить «швидку». Але куди зараз помирати, яка вже «швидка»… Ми вчотирьох спустили її у погріб. Нас там близько 30 людей помістилося.

Юрій згадує, що вони замаскували всю територію реабілітаційного центру, відключили сигналізацію автівок, вікна заклеїли ковдрами:

— Така темінь вдень, все замуровано, лампочки у кімнатах ми замотали. Я ще подумав, як повернусь додому — ​увімкну світло в усіх кімнатах і добами не вимикатиму.

А потім рашисти почали пошуки сільських активістів та тероборонців. Перевіряли телефони селян, шукали переписки, дзвонили сусідам, вишукували корегувальників. Тому на початку березня Юрій Миколайович прийняв рішення виїжджати з села, аби зберегти життя мешканцям реабілітаційного центру.

Через кілька днів після виїзду Бабинців рашисти взяли в полон і катували сільську старосту, її чоловіка та сина. Вони знайшли списки тероборонців. Серед них були імена родини Бабинців…
Сім’ю Сухенків після звільнення села було знайдено у «мотижинській ямі» — ​братський могилі, куди рашисти скидали тіла закатованих українців…

Читайте також: «На Волині руйнується пам’ятка архітектури – 400-літня церква (Відео)».

Telegram Channel