І запитав Євген у 6 дітей Євгенії: «Ви віддасте свою маму за мене заміж?» (Фото)
Війна зруйнувала і найближчі плани новоствореної сім’ї, і будинок, який вони придбали та хотіли розширити
– Сьогодні нам вже нема куди вертатися, – каже переселенка з Луганщини Євгенія Зароченцева, яка зі своїми сімома дітьми знайшла прихисток у селі Зимне Володимирського району. – Наш будинок у Привільному розбитий, розграбований...
«Не в мене попросив руки і серця, а в моїх доньок і синів»
До зустрічі з переселенцями я знала від голови Зимненської громади В’ячеслава Католика, що в цій багатодітній сім’ї – семеро доньок і синів. І це при тому, що батьки молоді, тож було припущення, що, може. є й прийомні. Все стало ясно зі слів жінки після нашого знайомства: шестеро дітей від першого шлюбу Євгенії Зароченцевої і лише сьомий, найменшенький Максим, – Божий дарунок їй та її обранцеві Євгену Кручиніну, з яким вона у парі всього три роки. А за цим мимовільне подивування уже з приводу того, чи не боявся чоловік брати жінку з таким гуртом малечі?
– Виходить, що ні, – каже вона…
І далі – розповідь про те, як вони знайшли одне одного після того, як не склалося в обох життя у першому шлюбі:
Їхали у темному вагоні зі світломаскуванням, який так швидко мчав і його так хитало, що, здавалось, міг перекинутися.
– Дякую фейсбуку – це він нас звів. Обмінялися фотознімками, написав мені Женя у месенджер, так і познайомилися.
Чоловік, виявляється, родом із Володимира. Він – військовий. У званні старшого лейтенанта служить у 24-й бригаді, яка базується в Яворові на Львівщині. А на той час його підрозділ був на Сході України – у Мар’їнці на Донеччині. То виходить, ще й війна вела їх до того, аби перетнулися їхні життєві шляхи.
– Після заочного спілкування Женя приїхав до нас навесні 2019 року – на Пасху, – пригадує Євгенія, – потім у серпні – на мій день народження, коли мав відпустку. Ми в кафе разом із дітьми відзначали іменини. От тоді він і спитав у них: «Віддасте свою маму за мене заміж?». Незабутній момент – не в мене попросив руки і серця, а в моїх доньок і синів. Вони ж ніби чекали цих слів. У відповідь прозвучало дружне: «Бери!».
Через рік у сім’ї було вже не шестеро, а семеро дітей. Народився їхній Максимко. А ось зареєструвати шлюб пара збирається тільки тепер – вже й заяву подали до Володимирського рацсу. А ще важливішим вважають церковний шлюб, тож думають з часом повінчатися. Де це буде – у храмі Зимненського монастиря, який дуже сподобався Євгенії, чи міста Володимира, де багато древніх святинь, то ще не вирішили – Перемоги треба перш дочекатися.
Читайте також: Історія на вечір: «Завжди будеш чекати…».
«Нам нема куди повертатися...»
– 22 лютого у Привіллі – День міста, – розповідає Євгенія, повертаючись до подій, які змінили життя, що більш-менш налагодилося після пережитого у 2014-му. – І наступного дня все було спокійно. 24-го вранці діти до школи пішли.
Старший син повів меншого Данилка в садочок. Аж, бачу, чомусь вернулися. Виявляється, вихователька сказала, щоб ішли додому. Вмикаю телевізор – все зрозуміло. Наступного дня й телевізор не був потрібний – уже добре чули, як бабахкає. І з кожним днем ставало все страшніше. Підеш у магазин і думаєш, як вернутися додому. Пожежі в місті, дим, над головою щось летить. Техніка військова на вулицях. Зовсім близько біля нашої хати, за палісадником, танки стояли.
Чоловік на службі. Ми самі. Він став наполягати, аби я з дітьми їхала на Волинь. На той час ми ж із Женею будинок купили, облаштували його, планували розширити, бо сім’я велика. Не хотілося все кидати (вже раз таке в мене було – в 2014-му) й зриватися з обжитого місця. І я до останнього сиділа вдома. Аж коли пустили з Привільного евакуаційний автобус й люди масово рушили в дорогу, то й я з дітьми зібралася. Це було 17 березня. Мама моя нібито нас тільки проводжала, а сама мала залишатися. Але в останню хвилину я підійшла до водія й спитала, чи буде ще одне місце (записувалася ж на рейс попередньо). Він сказав, що знайдеться. І тоді я маму буквально затягнула в автобус.
Вже будучи в безпеці на Волині, жінка дізналася від сусіда, який пізніше теж виїхав із Привілля й зупинився на
Львівщині, що 18 березня в їхньому місті почалися бої. Підстанцію, яка живить шахту, окупанти підірвали...
– Виходить, ми вчасно зібралися в дорогу – встигли порятуватися, – каже Євгенія. – А скільки загинуло під обстрілами! Моя подруга втратила двох синів-підлітків, один з яких – мій похресник. Отак вийшли безневинні діти на вулицю, а додому не вернулися. Від сусіда знаю, що наш будинок – без вікон, без дверей. І дах знесло. Все розграбовано. Нема нам куди повертатися...
Про непросту дорогу на Волинь такий спогад:
– З Привілля автобусом добралися до залізничної станції. Далі електричкою – до Слов’янська, а звідти поїздом – на
Львів. Це ж березень. Холодно. На Київщині ще бої. Лише десь за годину до Шепетівки стало спокійно, а то страх не полишав. Їхали ж у темному вагоні зі світломаскуванням, який так швидко мчав і його так хитало, що, здавалось, міг перекинутися. 18 березня ми були у Львові. Нас зустріла моя свекруха. На автобус, який ішов до Володимира, вже не встигли. При євангельській церкві нам дали притулок. І нагодували, і забезпечили засобами гігієни. А наступного дня волонтери, яким ми дуже вдячні, своєю машиною довезли нас аж у село Горичів на Володимирщину. На дачному масиві, неподалік будиночка свекрухи, я винайняла житло для своєї сім’ї.
Читайте також: До Юлі-білоруски, яка ліпить вареники для наших прикордонників, завітала телеведуча Леся Нікітюк.
«Ми приїхали на Волинь з двома чемоданами, в які поклали найнеобхідніше»
На дачному масиві й жила багатодітна родина – дев’ять чоловік тулилися у двох кімнатках. Тісно було, за словами жінки, але то ще пів біди. Мучило, як то діти в холодну пору добиратимуться до школи в Зимне (у сім’ї ж п’ятеро школярів). Як навчатимуться за потреби онлайн, коли тут нема інтернету? Та що інтернет – на дачах, аби подзвонити й «швидку», наприклад, викликати до котрогось із малих, то ще треба підходяще місце знайти, де є зв’язок.
– Шукаючи вихід, – розповідає Євгенія Зароченцева, – я пішла до голови Зимненської громади В’ячеслава Католика.
Просила, аби допоміг знайти в селі будиночок за розумну платню. А він запропoнував поселитися в приміщенні колишньої сільради, що стояло пусткою. Привів мене, щоб я подивилася, сказав: «Думай». А що думати? Це ж такий хороший варіант…
У цьому будинку, який був в основному й умебльований, ми розмовляли із переселенкою, котра, як каже вона, дуже вдячна і за житло, і насамперед за ту людську доброту, яку відчула в Зимненській громаді з перших днів. Жінка розповідала:
– Люди несли картоплю, закрутки, речі якісь. Голова громади запропонував гуманітарну допомогу. Ми всьому були раді, бо ж приїхали на Волинь із двома чемоданами, в які поклали найнеобхідніше, аби на перших порах було в що переодягнути дітей. Ясно, що й документи…
До речі, того дня, коли ми зустрілися з Євгенією, її чоловік якраз був у відпустці. Але вдома ми його не застали, бо, скориставшись гарною погодою, разом із тещею вибирав картоплю на дачі. П’ять школяриків ще не вернулися з уроків. Тож з мамою були лише наймолодші Данилко й Максим. Маленькі хлопчики забавлялися, один поперед одним показували свої іграшки – їм ще важко осягти, що на їхнє дитинство випала війна. Колись мама розповість синам і про місто, де вони народилися, і про те, як везла їх, рятуючи від біди, на Волинь. А от старші ще довго згадуватимуть пережиті страхіття. Не випадково, як розповіла Євгенія, третьокласниця Поліна не на жарт злякалася й розплакалася, коли перший урок у школі почався з повітряної тривоги й дітей повели в укриття. «Мамо, а сюди нічого не прилетить?» – допитувалася, пам’ятаючи смертоносні вибухи у Привільному.
