У затишній квартирі подружжя Матвійків за святковим столом зібрались найрідніші люди — діти, онуки, найближчі друзі. Вони прийшли привітати Неонілу Степанівну і Михайла Васильовича з рубіновим весіллям...
У затишній квартирі подружжя Матвійків за святковим столом зібрались найрідніші люди — діти, онуки, найближчі друзі. Вони прийшли привітати Неонілу Степанівну і Михайла Васильовича з рубіновим весіллям. Голову Неоніли Степанівни прикрашав ніжний білий віночок, подарований з нагоди ювілею донькою. Жінка стояла поруч із своїм чоловіком, як колись, в день їхнього весілля. І попросила в гостей благословення їхній сім’ї ще на десять літ. — Щоб ось в такому колі відзначити наш з Михайлом золотий ювілей, — сказала вона. – І прозвучало для подружжя “Гірко!”. А сорок років тому їх весілля було на шепельському хуторі Валентинів у Луцькому районі.Там, в батьківській оселі Ніли, молодята сиділи, як і подобає нареченим, на подушках, під образками. І тішилась мати за доньку, що знайшла собі такого статечного, гарного та ввічливого хлопця. — На все життя запам’ятався, — пригадує Неоніла Степанівна,— той день. Це була друга неділя листопада. День був погожий, сонячний — і не здавалось, що вже глибока осінь. Ми як зайшли в хату з Михайлом, то я відразу кинула погляд на короваї, які стояли на столі. А вони були такі гарні — жоден не тріснув, не “запав”. Зраділа, бо давно від старших людей чула, що це якраз хороша прикмета: який коровай — таке і життя молодят. А воно було у подружжя Матвійківих справді щасливим — в любові, злагоді й повазі. І сьогодні, коли спільною стежкою пройдено сорок літ, вони обоє вважають, що, мабуть-таки, на небесах укладаються шлюби. Інакше як пояснити, що їх звела доля? Ніла виросла на хуторі Валентинів — тут колись купив землю ще її дід з бабою, і вже на хуторі познайомились і поженились батьки. Михайло — родом із Львівщини. На початку шістдесятих років він після строкової служби залишився в армії, був механіком в авіаційному полку, який дислокувався в Стрию. Якось влітку приїхав у відрядження до Луцька на військовий аеродром. Ніла у той час працювала на Луцькому комбінаті хлібопродуктів. Познайомились вони на танцях. Танці тоді організовували в парку культури і відпочинку і на стадіоні. В той день обоє вибрали парк: Ніла прийшла з подругою, Михайло — з товаришем. Подруга, яка вже зустрічалась, як виявилось, з товаришем Михайла, і познайомила їх. — Коли Михайло до мене підійшов і запросив на танець, — розповідає Ніла Степанівна, — то ще й руки моєї не торкнувся, а мене, немовби струмом пронизало. Якась енергія, Божа сила поєднала нас. Такого ще в моєму житті не було. Хоч і мала, звичайно, я й раніше кавалерів (дехто й заміж кликав, руку й серце пропонував), але то були усе хлопці “не такі”. Одне слово, не було серед них моєї половинки. А як глянула на пишний чуб Михайла, як зустрілась поглядом з його голубими очима, то й потонула у них. А Михайло Васильович так пригадує знайомство з дівчиною — майбутньою своєю дружиною: — Ніла дуже мені сподобалась — чорнява, струнка, як стеблиночка. Вона гарна була. Вона й зараз гарна... І в очах чоловіка — ніжність, мабуть, така ж, як і сорок літ тому. Більше року Михайло приїжджав до Луцька із Стрия на побачення. Якби не Ніла, то, може б, і далі військовим залишився. А так, після закінчення контракту пішов з армії, вступив у технікум. І вже обмірковував, що Луцьк — місто їхнього знайомства – стане і містом, де вони зів’ють своє сімейне гніздечко. Одного дня Михайло прийшов до своєї дівчини і сказав: “Бери паспорта і підем”. Ніла, звичайно, відразу здогадалась, куди це він її кличе. У Будинку щастя (тоді він так називався) на вулиці Шевченка молодята написали заяву на реєстрацію шлюбу. До речі, цей Будинок щастя навесні того року тільки-но відкрився. І Ніла з Михайлом були на урочистості з нагоди цього відкриття. Тоді вони ще не знали достеменно, що зовсім скоро будуть тут в ролі наречених. — Через місяць, як подали заяву, мали нас розписати, — розповідає Неоніла Степанівна. — Михайло ще поїхав до Стрия. А я при першій нагоді — додому подалась, на свій хутір Валентинів. Треба ж було повідомити батькам, що в нас буде весілля. Перша квартира у Луцьку, яку одержала Неоніла Степанівна завдяки тому, що була депутатом міської ради, подружжю особливо дорога і пам’ятна. І це зрозуміло — тут народились їх троє дітей — два сини і донька, тут, власне, вони творили свою сім’ю. Якщо є приказка, що з милим рай і в курені, то це якраз той випадок. Здавалося б, тісно, бо ж всього одинадцять квадратних метрів житлової площі, та тісноти ніхто не відчував. І коли постало питання, що треба забрати матір Михайла із Львівщини, то це теж не стало проблемою. І старенька при невістці та синові доживала віку. Правда, в розкішнішу, чотирикімнатну квартиру вони скоро переїхали. Її вже заробив Михайло Васильович. Незважаючи на сімейні клопоти, він постарався і вищу освіту здобути (закінчив Львівський політехнічний інститут), багато років працював в проектному інституті. Не в усіх сім’ях пам’ятають про дату одруження. В усякому разі не для всіх цей день залишається святом на все життя. А ось подружжя Матвійківих по-особливому відзначило свій срібний ювілей. Тоді у Луцькому Будинку урочистих подій дружка (та сама, весільна) одягла Неонілі Степанівні фату,як символ вірності і любові. Через 25 років чоловік і дружина знову розписались — тепер вони залишили свої підписи у Книзі ювілейних весіль. На срібне весілля Матвійківи і повінчались у Свято-Троїцькому соборі обласного центру. Отож, уже п’ятнадцять років їх шлюб освячений Богом. А про те, завдяки чому їх сім’я міцна, засвідчують ось ці міркування Неоніли Степанівни: — Якщо в сім’ї нема взаєморозуміння, якщо одне одному не поступиться ні в чому, то трудно таку сім’ю зберегти. Особливо в молодості, коли кожному хочеться бути лідером. Зараз, мені здається, молодь не вміє уступати. Може, тому, що в сім’ях часто росте одна дитина — дитина-егоїст. Батьки для неї готові на все. І згодом, одружившись чи вийшовши заміж, такий егоїст не поступиться своїми інтересами навіть в дрібницях. Батькам приємно, якщо вони бачать, що і в дітей щасливі шлюби. А воно в родині Матвійківих так і є. До двох синів і доньки додались дві невістки, зять. Вже п’ятеро внуків тішать бабусю й дідуся. До речі, коли зайшла мова про невістку, то Неоніла Степанівна сказала: — Як рідну свою дитину прийняла я її. Якщо вона сподобалась моєму синові, то мусила й мені сподобатись. Вже сьомий рік живемо разом, і “чорна кішка” між нами ніколи не пробігала. Я старша жінка, яка виростила троє дітей. Невістка — молода. Вона прийшла з іншої сім’ї, може, і з іншим укладом. Але це не означає, що я повинна ламати її на свій лад. А зять ось як висловився про тещу: — Теща в мене чудова. Її любові вистачає на нас усіх. І за цими словами дуже багато. Катерина ЗУБЧУК.
