Курси НБУ $ 38.21 € 41.30
Священник з Волині, який став… командиром

Капелан Макарій (Дядюсь).

Фото Волинська єпархія.

Священник з Волині, який став… командиром

Про свій досвід військовослужбовця і священниче покликання у програмі «Духовна абетка» на «12 каналі» розповів капелан Макарій (Дядюсь)

Родом душпастир із Волині. У 2014 році митрополит Луцький і Волинський Михаїл благословив йому йти з монастиря капеланом. Тоді розпочалася його військова служба як добровольця на сході країни. Через два роки він звільнився уже з батальйону ім. Генерала Кульчицького, а ще за рік отримав пропозицію від керуючого єпархією, від активних лучан збудувати в місті Волноваха на честь загиблих побратимів із 14-ї бригади український православний храм, інформує Волинська єпархія.

Пригадує о. Макарій, що тоді було вельми помітним розділення українців на західних і східних жителів країни. Відчував себе ніби чужим, бо таким було ставлення місцевих жителів до нього спочатку. Та за період АТО Волноваха і міста навколо дуже змінювалися, люди повірили, що на них чекають хороші часи, і все навколо почало працювати – розвивався бізнес, культура, архітектура… Особливої впевненості місцевим жителям додало будівництво храму, навіть попри те, що це було поруч із місцем ведення бойових дій.

Дотепер священнослужитель підтримує тісні зв’язки з парафіянами Волновахи і вже відчуває себе своїм серед своїх. Брав участь в евакуації населення з початку повномасштабної війни в Україні. Дуже сумує, каже він, що багато вірян-біженців залишилися поза увагою держави, часто їм нікуди повертатися, вони втратили близьких і рідних людей. «Багато прихожан із Волновахи зараз у Луцьку, їм допомагали, вони вдячні, але більшості не пощастило. Вони зараз переживають складні моменти. І я не вважаю це трагедією самих українців, а трагедією на рівні влади», – каже панотець.

Однак, зазначає душпастир, людяності в українців теж вистачає: «Ми дійсно являємось дивом для всіх народів в усіх країнах. Так, у нас теж трапляються свої прогріхи… До прикладу, візьмімо ставлення до московського патріархату: відомо, скільки священників МП були навідниками ракет на мирні міста і села, але все одно люди туди ходять. Людині, щоб переосмислити, треба стикнутися з горем. Так само, якщо говорити про жителів сходу: вочевидь, щоб їм переосмислити, що Україна – це всі ми, їм треба пережити зруйновані будинки, біль за близьких людей... Але ми єдині, бо любимо країну, в якій живемо. І те, що нас розділяють, – треба з цим боротися. Треба розуміти, що світогляди у східняків і західняків завжди були різними – одні відпочивали, наприклад, у Карпатах, інші – в Росії. І з цього формувався світогляд. А коли ми розумітимемо цілі обох сторін, то шукатимемо спільні інтереси: це перемога, це вільна і щаслива країна».

Військовий капелан переконаний: щоб наблизити перемогу, абсолютно кожен українець і не лише повинен долучитися своїми діями – пожертвами або безпосередньою участю у захисті нашої держави. Він пригадує, як до повномасштабного вторгнення агресора усвідомлював, що війни не уникнути. Говорив про це своїм вірянам, але мало хто міг у це повірити, бо казали, що «своїх не вбиватимуть, вони ж братній народ». 24 лютого 2022 року у всіх був шок – вибухи у місті, руїни, паніка... Тоді панотець проїхався містом, щоб переконатися, чи є постраждалі. Заїхав у районну адміністрацію і побачив, що там готуються загони добровольців. Утішився, розповідає священнослужитель, що боротимуться і відвойовуватимуть місто. Але ворог зайшов із тилу.

Отець Макарій, ставши до лав тероборони, пригадав, що був одним із небагатьох, хто мав за плечима службу в армії. «Після кількох сигналів від прихожан перевірили місцевість і тоді комбат запропонував поставити мене командиром розвідувального взводу. І, дійсно, сформували команду, хлопці були чудові – всі молоді, переважно зі сходу країни. Були у нас і втрати – троє загиблих у моєму взводі. Під час однієї з операцій отримав поранення, але, на щастя, куля зачепила лише м`які тканини і пройшла наскрізь».

Панотець каже, що завжди підтримував військовослужбовців, але спочатку як військовий, а зараз як духовний наставник: «Хлопців треба вислухати. Особливо складно чути нарікання, що, мовляв, чоловіки зі сходу країни начебто не служать. Це – неправда! Їх там багато і в них ситуація значно складніша. Наприклад, я можу приїхати у відпустку в рідні, збережені місця. А у них все зруйновано, їм нікуди повертатися, лишилися без родин і даху над головами. Та й у розмові люди зі сходу більш закриті. Хоча весь час вони намагаються показати, що сильні, що переможуть. Найстрашніше на війні, коли хлопці довгий час там перебувають, то вони звикають до смерті. Тобто приходять свідомі, що завтра можуть загинути. Це десь і лякає, і ні. З одного боку ти приходиш виконувати завдання із розумінням і так легше працювати. А ті, хто не змирився, їм тяжче переживати момент бою, момент обстрілів».

Війна людей змінює, бо війна – це безумство, втома, страх, болото, переконаний капелан. Він певен, що тих, кому донедавна було все одно, сьогодні війна сформувала як українців, патріотів своєї держави: «Я знайшов свої старі фотографії армійські і зрозумів, що став патріотом в армії. Це корисна річ – армія. І сьогодні люди стають патріотами на війні, тими людьми, які боротимуться за вільну і щасливу Україну. Якщо вони переживуть горнило війни, – а моє завдання, щоб вони не зламалися, – це будуть справжні герої, які розбудовуватимуть країну. Однак великий біль у тому, що суспільство не готове до військових, які повертаються чи прийдуть після закінчення воєнних дій. По собі бачу: коли йду у військовій формі, хтось дивиться з надією, вдячністю, а хтось – із соромом опускає очі. Суспільство повинно бути уважним до військових і розуміти, що вони переживають біль втрати або інші неприємності. Ми маємо приймати цих людей і допомагати їм. Водночас і самим військовим треба вміти перемикатися. Приживається українська щирість, добрість. Не треба наливати 100 грамів, не треба говорити з хлопцями про війну, а обговорювати мирні аспекти, щоб у людини включалася функція жити і рухатися далі».

Насамкінець панотець дав кілька порад, яких тем слід уникати у розмові з військовослужбовцями: «Ніколи не запитуйте у військового, чи він убивав, бо майже кожен це робив, і це стрес. Не запитуйте, чи він втрачав побратимів. Погане запитання: «Як там?». Бажано з військовим не говорити про війну, про озброєння, як одягають… Із усім цим зараз ніби все нормально, от тільки не вистачає відпочинку. І не запитуйте, коли закінчиться війна. Бо вони ж для цього й воюють, щоб вона закінчилася».

Програма «Духовна абетка» – спільний проєкт «12 каналу» та єпархіальної телестудії «Собор». Ведуча Марія Вавринюк. Цей, а також усі інші випуски можна подивитися тут.

Telegram Channel