Одного разу і Галина спокусилась погадати й собі. Карти показали нещасливу долю. Вона й повірила, що чекає її невдале заміжжя, хвороба. Може, ще й тому залишалась одинокою...
Галина Пилипівна стояла біля хвіртки своєї хати. Пізнав відразу, бо ж все моє дитинство і юність промайнули весняним птахом тут — через три хати від її оселі. — Як життя-буття?— поцікавився, порівнявшись з Галиною Пилипівною. Вона махнула рукою і сказала скрушно: — Готуюсь вже туди... — В молодості до неї сватались хлопці. Та вона вперто відмовляла залицяльникам. У післявоєнні роки вийти заміж за ровесника було важко — багато їх не вернулось з фронтових доріг. А за молодшого, мабуть, не хотіла йти. Та й не дуже переймалась своєю “жіночою перспективою”. Її подруги гадали на картах — яка ж то доля чекає? Одного разу і Галина Пилипівна (тоді ще просто Галя) спокусилась погадати й собі. Карти показали нещасливу долю. Вона й повірила, що чекає її невдале заміжжя, хвороба. Може, ще й тому залишалась одинокою. А там, дивись, і старою стали називати її поза очі. Колись була гарна, цвіла, мов троянда. Мала довгу шовковисту косу. Ми, підлітки, любувались, коли Галя мила волосся в озерних хвилях. Та безсердечний час зробив свою справу. Зблідле, можливо, від душевних переживань, обличчя вже не нагадувало мені ту сільську красуню з часів моєї юності. Не ощасливила Галя ні себе, ні інших. Знала тільки роботу, яка була для неї єдиною втіхою. Доглянула до смерті батьків, похоронила брата. І залишилась сама в чотирьох стінах. Ніхто так і не роздмухав полум’я її почуттів. Сивою памороззю вкрилась її голова. ... Я побажав сусідці оптимізму: “Кріпіться! А туди ще встигнете!”. І пішов довгожданим гостем до своєї рідні. Коли ти не самотній, то і швидкий плин років не страшний. Павло ШЕСТАЛЮК. Любомльський район.
