Багатодітний військовий з Волині приїхав з Польщі захищати рідну Україну

Ще зовсім недавно багатодітна сім’я була за крок до здійснення мрії. Чоловік нарешті отримав довгоочікувану «карту побуту» і готувався у Варшавському воєводстві взяти у кредит будинок. Молода сім’я навіть встигла обрати для себе домівку і почались перші перемовини із юристами. Але лютий 2022 року змінив їхнє життя.

Історію військовослужбовця опублікували на фейсбук-сторінці 23-го інженерно-позиційного полку.

Дмитро не змирився із російською агресією проти рідної України. Він взяв на роботі «декретну відпустку» по догляду за маленькою Настунею, котрій трішки більше року, а сам – поїхав в Україну, щоб стати в лави ЗСУ.

«Колись я багато подорожував. Точніше – їздив на заробітки. Шукав своє місце на планеті. Як і всі молоді люди я мріяв про власний дім, але розумів, що в Україні мені буде складно заробити необхідну суму. Тому деякий час мене «носило по світу». Періодично приїжджав додому. Але коли одружився із коханою, то забрав її з Волині у Польщу. Там ми почали жити й планувати майбутнє. У нашій сім’ї була донечка Яна, а згодом з’явився й син Артем. А за рік до великої війни у нас народилась Настуня. І хоча сусідня країна стала нам близькою, але ми завжди пишались тим, що українці. Ми навіть в консульстві документ спеціальний брали, де вказано, що Анастасія – українка, хоч і народилась на території Польщі. Для нас це важливо, бо ж ми українці, - з гордістю та одночасно із сумом в очах, бо дуже сумує за своєю родиною, говорить військовослужбовець 23 інженерно-позиційного полку, солдат Дмитро.

Життя та побут родини у Польщі було налагоджено. Мама займалась вихованням дітей, батько – дбав за їхній добробут та затишок.

«Спочатку я працював на продукції. Потім допомагав технічному керівникові. А згодом він звільнився і я залишився на його посаді. Дружина увесь час займалась дітьми та їхнім розвитком. На мені було – фінансове забезпечення і спокій сім’ї. Вільний час ми любили проводити разом. Діти кожного тижня обирали місце, куди б хотіли у неділю поїхати, де побувати та що побачити. Часто їздили на велосипедах і роликах по парках, відвідували цікаві місця. Жили повноцінним, щасливим життям... Бувало, що знайомі запитували, чому ми не хочемо зробити собі польське громадянство. Але нам це не було потрібне. У цій країні й без цього різні національності живуть на рівних правах. Єдине, то не могли - обирати президента», - говорить Дмитро.

Звістка з України про те, що розпочалось широкомасштабне вторгнення російської армії була наче грім серед ясного неба. Польські ЗМІ та Інтернет «гуділи» від новин з України.

«Ми одразу телефонували до батьків та рідних на Волинь. Брат сказав, що по трасі у сторону білорусі поїхали танки. І от тоді ми зрозуміли, що все дуже серйозно. То ж пропонували родичам і знайомим їхати до нас. Я почав волонтерити. Шукав підтримки у друзів-поляків. Я попередив шефа, що деякий час не вийду на роботу, бо мушу допомогти. Він з розумінням віднісся до цього. Я їздив до кордону, забирав людей, шукав їм подальше розміщення. І з перших днів перед моїми очима стояли втомлені, заплакані очі матерів і дітей. Складно було усе це бачити та усвідомлювати. Вже тоді я розумів, що поїду в Україну, щоб стати на захист рідної держави та тих жінок з дітьми, котрі змушені були втікати від війни».

Про своє рішення Дмитро сказав дружині, яка без жодних докорів зрозуміла і підтримала свого чоловіка. З розумінням до всього віднісся й шеф-поляк. Дмитро написав заяву на «декретну відпустку».

«Мені дали офіційно три роки відпустки по догляду за дитиною. Я думав, що за кілька місяців ми проженемо ворогів з української землі і я повернуся до своєї сім’ї. Бо хотів би бути поруч із рідними та бачити, як ростуть мої діти», - каже захисник.

Дмитро за кілька днів підготував усе, що зміг для сім’ї, завіз на техогляд автомобіль для дружини та почав збиратись в дорогу. Друзі-поляки придбали для добровольця каску, бронежилет, форму, забезпечили аптечкою та турнікетами.

«Мені не лише дали все необхідне, а й допомогли пройти курси по першій медичній допомозі та накладанню турнікетів і навіть вчили «шити», - згадує чоловік.

Далі була дорога на Батьківщину. На бусі від фірми, де працював, дістався до кордону. Там перевантажив усю гуманітарну допомогу з транспорту в автобус, який їхав з кордону на Волинь. І вже 9 березня 2022 року Дмитро був у рідному містечку.

«Одразу ж наступного дня я пішов у військкомат. Мені сказали, що місцева бригада вже набрана. Тож пішов записуватися у ТРО, в бригаду швидкого реагування. Й допомогу, яку віз із Польщі, передав на потреби ТРО.

Вже через кілька днів я був на полігоні. Але і там бригада виявилась переповнена. І мене направили у 23 інженерно-позиційний полк, де відбувалось укомплектування особового складу. Тут я й до нині обіймаю посаду водія в одному із підрозділів полку», - розказує солдат Дмитро.

Через деякий час були перші ротації на різних напрямках фронту. Виконував бойові завдання й на авдіївському напрямку. Там було найскладніше.

 «Війна - це ніколи не є легко. По-всякому бувало. Копали траншеї та окопи, будували бліндажі та інші фортифікаційні споруди», - говорить чоловік.

Щоб бути «мобільнішим», Дмитро придбав автомобіль. Якраз за ті кошти, які відкладав як перший внесок на будинок-мрію. А згодом це авто стало возити його і побратимів на позиції та інші завдання.

2022 рік минав в ротаціях і без відпусток. У 2023 Дмитру вдалось побачиись із дружиною та дітьми, які приїхали на кілька днів в Україну. У 2024 році сім'я теж прибула на кілька днів до України.

«Я востаннє дітей бачив 8 місяців тому. Й на щастя мав змогу приїхати у відпустку. Мені дуже бракує їх поруч. Так само як і їм мене. Я знаю, що як багатодітний батько я давно міг би повернутися до сім'ї. Дуже тягне до дітей. Ростуть, а я цього не бачу. Що мене тут тримає? Пам'ять про друзів-побратимів, котрих вбили вороги. Ця пам’ять не дає опускати руки. Вони теж пішли добровільно. А залишились діти… Знаєте, тоді у Польщі, мені здавалось, що якщо всі зберуться, то війну скоро закінчимо. Не дарма ж кажуть, що гуртом і батька легко бити...»

З часу мобілізації добровольця минуло два роки. Перед очима у захисника і досі українські матері із дітьми та люди похилого віку, котрі втікали від війни. Також перед очима й ті, хто виборює волю для нашої країни.

Дмитро мріє про закінчення війни. Також понад усе він хоче повернутися до сім’ї, в обійми дружини та своїх дітей, які без сумніву, все життя, пишатимуться своїм батьком та чоловіком.

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Volyn Nova.

Читайте також: Ветеран-прикордонник здолав марафон у Токіо, щоб допомогти зібрати гроші побратиму на імплант (Фото).